Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Замінити його ніким. Не про письменницький талант кажу — тут ніхто нікого замінити не владен — про людяність як здатність до співпереживання. Співпереживання активного, яке не вичерпується мимовільною сльозою зворушення, а пам’ятає про свої обов’язки. Він умів підтримувати ненав’язливо, ніби між іншим. Радів, коли це вдавалося. Пригасав з лиця, коли траплялося навпаки.

Літературне середовище жорстоке. Часто говоримо про милосердя, про любов до ближнього, виносячи ці поняття за межі професійного кола. Свідомо забуваємо, що письменницька професія одна з найтрагічніших, бо стоїть на аскезі самозречення. Душевна черствість, кланові пристрасті, сліпа заздрість, чиновницька метушня навколо літературних годівничок — з якою відразою і категоричним осудом говорив про все це Віктор! Він мав якусь особливу прихильність до тих, кого, з його точки зору, треба було підтримати. Він і сам у своїх сум’яттях-невгомонах потребував підтримки. Дружня його дієвість виявлялася інколи досить несподівано. Якось на Хрещатику, на тролейбусній зупинці, енергійний молодий нахаба відштовхнув мене плечем. Віктор потемнів з лиця і з різкістю, не чуваною від нього досі, публічно відчитав молодика. Мене зворушив цей шляхетний порив-захист, але й трохи занепокоїв своїм бурхливим виявом. Щось несповідиме відкривалося в глибинах цього характеру…

Я читав усі його твори, деякі — ще в журнальному варіанті, відгукувався на них у «Кіровоградській правді», уважно стежив за пресою про нього. Згадували його часто, інколи — невлад. Дорікали: для кого пише — для дорослих чи для дітей? Приписавши до дитячого цеху, дратувалися з того, що не вкладалося в усталені уявлення про цю літературу. «Дорослість» дитячих книжок письменника зрозуміла. В них своєрідним чином синтезувалися чистий світ первинних вражень з пізніше набутим досвідом. Одне тут вивіряється іншим. Взаємосплав цілком очевидний для вдумливого ока. Нерозуміння цього — від нерозуміння характеру будь-якої людської індивідуальності, в якій оті начала співіснують завжди. Інша річ, що не завжди вони знаходять такий послідовний вияв у творчій практиці. Тут багато залежить від світоглядної позиції письменника, його морально-етичної програми: чи так живемо, як мріялося на світанку життя, чи не піддалися корозії часу, не втратили чистоти помислів та поривань — золотого набутку розчиненого навстіж серця?

Діти в нього міркують як дорослі, а дорослі впадають у благородну дитячість. Власне, дорослі — теж великі діти. Які зворушливі в своїй дитячості Адам зі «Звуку павутинки» і Черкес із повісті «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург». В цьому плані письменник був максималістом. Втрата відчуття свого первокореня для нього рівноцінна деградації, моральному виродженню.

Спробую підкріпити свої міркування уривком з листа до мене від 9 квітня 1970 року. Ось що він писав, прочитавши мій відгук на свою повість «Звук павутинки»:

«Мене схвилювала (і схвилювала надзвичайно!) одна фраза у твоїй рецензії. Я поясню чому. Розумієш, останнім часом у мені зростало гнітюче відчуття: або я щось не так роблю, або мене не так розуміють. Це так, як у поїзді, що відходить від перону: я щось говорю, і за вікном щось говорять, і всі спішать, і говорять не те, і на душі якось тоскно… Було чимало рецензій, мене за щось хвалили і лаяли, а я читав, і за душу смоктало: не те, не те, не те… Все це пусте, дрібне, побіжне — і те, за що хвалять, і те, за що лають. Невже не розуміють? Чи я бачу у своїй книзі більше, ніж у ній насправді є, або воно було в задумі, в почуттях, у свідомості, у пальцях, а на папір так і не вилилось або випарувалось разом з чорнилом? Я думав всіляко, я вже побоювався і за „Звук павутинки“, бо знов побачив те ж саме нерозуміння. І раптом — у тебе фраза: „Десь там, за рядками, бринить затаєний авторський щем, який гіпнотично діє на читача…“ Віриш, я прочитав цю фразу, і мене струмом пронизало: це суть! Ти глянув у душу написаного!»

Не хочу, аби мене запідозрили в гордині: та давня моя рецензія далеко не досконала. Важливо інше — одвічна письменницька спрага, щоб тебе зрозуміли, яка кричить у кожному рядку цього листа. І далі, поскаржившись на «марноту марнот», Віктор пише: «…тільки десь там, глибоко-глибоко, схлипує моє дитяче донкіхотство і каже: плюнь на все! Дивися — в житті є щось важливіше цієї товкучки — краса, казка, совість. Оце і є суть „Павутинки“, воно визначило загальний настрій письма, і я був приголомшений: слава богу! Є душа, настроєна на ту ж хвилю!»

Хоч би про що писав В. Близнець, він завжди повертався до витоків свого покоління. Це цілком природно: то був його материк, основа основ духовної субстанції. Там зафіксувалися найгостріші життєві враження, ними він вивірятиме потім кожен вчинок своїх героїв.

У його дитячих образах багато драматизму. Яшка Деркач із «Землянки», Сашко з «Мовчуна», Павлик з повісті «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург». Дочасна зрілість торкнулася їхніх сердець і лишила на них свої рубці та шрами. У цьому плані проза В. Близнеця не складає якогось винятку. Про це ж писали й інші, зокрема Григір Тютюнник. Але ні в кого, здається, вірність своїм началам не утверджувалася з послідовністю етичної програми. Ось чому доросла дитина Черкес один стає серед шляху проти цілої німецької дивізії. Чи не викликані оці парадокси зміщення характерів тим же твердим авторським переконанням — доки в людині живе дитина, вона людина?

У прозі Близнеця більше поезії, ніж у багатьох поетичних збірках. Виразний «Мовчун» — твір задуманий, за зізнанням автора, в суворому реалістичному плані, «без жодної метафори». «Це був якоюсь мірою внутрішній протест, — читаємо в останньому інтерв’ю письменника, — проти розцяцьковування нашого письма зайвою метафоричністю і поверховою орнаменталістикою».[1]

Справа, звичайно, не стільки в метафорах, як у тій приблизній сиропній правді, яка крилася за ними. До неї Близнець був нетерпимий, у які б шати вона не вбиралася.

Є літератори, котрі мовби розраховують сили на довгу дорогу: дуже ощадливо витрачають свою біографію на свої творіння. Близнець не вмів себе економити. При всій строкатості його героїв, у багатьох творах він написав про себе. Виписав щедро і щиро. Ритм, інтонаційний малюнок багатьох уривків з його повістей та листів збігаються. У циклічно ув’язаному пласті творів про війну й повоєння — незмінно присутній автор у всьому повнокров’ї думок та почувань.

Я не прихильник алогічної фрази «діти війни», що гуляє в літературі з чиєїсь легкої руки. Діти все-таки лишаються дітьми своїх батьків, своєї землі. Війна не була ні матір’ю, ні мачухою. Була сама собою — страшною руйнівною силою, що смерчем увірвалася в людські долі. Але в сліпоті своїй висвітлила живі душі до денця. Так завжди буває на грані життя і смерті. Пройти повз подібний матеріал письменник не може. Народжувалася література покоління, що з крутогір’я літ озиралося на себе. Та озираючись, бачило в минулому не тільки страшне і жорстоке, а й щось таке, чого не вистачає дневі сьогоднішньому. На трагічній ноті звучала висока поезія. Там була всенародна мета, жертовність і героїка. Тут…

В уже згадуваному тексті В. Распутіна сказано: «Зараз важко говорити про народ як про щось єдине, об’єднане спільною метою. Головні цілі забалакані і захаращені другорядними. Як ніколи раніше, ми виявляємо себе населенням, яке намагається продемонструвати свої відмінності: вікові, національні, культурні, смакові, професійні. Народ завжди об’єднувала і одухотворяла турбота про свою землю як місце народження, харчування і вічності; коли ж ці турботи ослабли, неминуче повинні були послабшати і зв’язки усередині народу. І нічого втішного попереду, при тому, що безпам’ятність і обирання своєї Батьківщини продовжуються, чекати не можна. Перебудова свідомості повинна починатися з цієї азбуки, на якій стоїть все і вся, починаючи від першого відчуття дитини і закінчуючи словом державного діяча».

Художник не був би художником, коли б він не завважував підводних струменів сумної еволюції, не відчував загрозливої дисгармонії між реальністю пропагованою і справжньою. На те він і найчутливіший нерв суспільства. Навіть не маючи можливостей висловитися прямо, він не може — хай навіть опосередковано — не видихнути загальне відчуття потрясіння. Тому так бентежать ці риторичні запитання, ця болісна розгубленість: «Де те післявоєнне дитинство? Де воно, важке, просте й зрозуміле? Де той нелукавий світ, що стелився перед нами як одна пряма незаплутана стежка в полі? З дерев’яного воза ми пересіли в такий велелюдний ковчег, в такий вселенський гамір і товкотнечу, що часто не відаємо самі: хто ми, де ми, куди нас несе?»

Він, Віктор Близнець, був безнадійним романтиком. З тих, чия зірка селянська душа з дитинства і отроцтва увібрала в себе вікову задуму розпростертих степів, та так і вклякла перед ними навіки, зачарована таїнством життя, в одвічному томлінні перед його неосяжністю й незбагненністю. Він інтуїтивно вгадував добре і зле начала в людині, замислювався над її суперечливою природою. Двокрила його проза, де реалістичне ощадне письмо непомітно наповнюється вигадкою, містифікацією — грою уяви. Близнецева фантастика — це та ж сама реальність, але піднята над землею до рівня можливостей нашого зору. До останніх днів своїх зберіг письменник чудесну здатність до наїву-подиву, часто затаєного, прихованого від ситого стороннього ока. Замислюючись над відмінністю світосприймання дитячого і дорослого, Віктор писав одному із своїх кореспондентів: «…людина з роками розгублює величезні, закладені самою природою багатства свого… фантастичного світу. А хто зумів зберегти, той щасливий. І хто більше збереже — надовше — той щасливіший». Він мав би бути щасливим… Для прагматика, для грубого практицизму такі міркування незрозумілі, а то й смішні Але бог з ними, з прагматиками, які не підозрюють навіть, що міражі мають неабияку цінність. Гадаю, до казки вдаються ще й тому, що в повсякденні зло часто збиткується над добром. А в примхливому, не обмеженому часовими й просторовими мурами світі уяви — вільно розпорядитися по-своєму, за всіма правилами справедливості. Там усе можливе, навіть вітрячки, які крутяться проти вітру у чудовій повісті-казці «Земля Світлячків».

Чи не найбільше Близнець сказав про себе «Звуком павутинки». У цій повісті-мініатюрі, невимушеній і граціозній, за невигадливими історійками прочитується стільки про «мудрість і безглуздя життя», що мимоволі замислюєшся — як воно авторові вдалося? Мало сказати, що це поетична проза. Тут ситуація набуває об’ємності символу, буденний факт викликає зблиски асоціацій, за існуючою реальністю вгадується інша, глибша. Тут стільки світла і простору, скільки здатне вмістити не спотворене грубою сваволею повсякдення людське серце. Це не просто повість, це поема в одежі прози. Вища майстерність — коли факт чи вигадка під пером письменника несподівано набувають вселюдської осяжності, зачіпають ту струну, яка озивається у макрокосмосі людини незалежно від її віку та національної приналежності. Щось подібне маємо і в «Звуці павутинки», яка — вірю твердо — ще довго бринітиме всім, хто не обділений чулим слухом і совістю. Це його, Близнецеве, одним подихом виспіване соло на флейті.

Талант світлий і вдумливий, він знав ціну єдино необхідного слова. Аби переконатися в точності його деталі, доцільності психологічної інструментовки характерів — досить перечитати сцену сватання з «Мовчуна» чи простежити там же хід затяжного приймакування. А описи степу — скільки там свіжого та безпомильного. Степ у його творчості — цьому можна було б присвятити окрему розвідку. Ні, не випадково він так пристрасно зізнавався: «Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя — мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і курява на шляху, і хлопчачі далекі мандри — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці».

Є в його спадщині речі, як слід іще не прочитані. Щоб усвідомити, якого письменника ми втратили в його особі, треба почитати «Вибух». Відштовхнувшись від реалії історичної — вбивства терористами в Києві німецького генерала Ейхгорна — оповідач являє в магнітному полі факту дивовижну вигадливість і внутрішню свободу. Це помічаєш і в легкості переходу від однієї сюжетної ланки до іншої, і в опусканні проміжних епізодів, на що талант менш вимогливий витратив би цілі розділи.

З ніжністю душевною виписаний портрет екзальтованого мрійника і фантазера, довірливого Петі Галайченка. Не одразу здогадуєшся, що смуток водив письменницьким пером. Смуток, зроджений ледь не реліктовою, як на нинішній час, шляхетністю юного донкіхота, що сприймається як виклик дрімучому філістерству віку. В уста Петі автор вклав оду чоловічій дружбі: «Я кажу про людську, про чисту й безкорисливу прив'язаність нашу. І от одного дня несподівано, як удар блискавки в дерево, зустріч. Зовсім не така людина, нова, із свіжим вітром життя. От вона, мов послана самою долею, мов з неба. Ти перемовився словом, і раптом — глибокий, таємний поштовх серця, це він! Це той, брат, поводир твій, до болю своя, добра і рідна тобі людина, людина-душа, людина-світ, без якої тобі не жити і не ступити далі ні кроку. І одразу жадоба: не загубити, не розминутися, відкритись душею, висповідатись до дна, не утаїти навіть того, що таїв і сам від себе! Хіба це не найбільше щастя в житті — знайти, зустріти таку людину і під її довірливим поглядом, у самозабутті, в пориві гарячої, святої одвертості відкрити себе і свою душу, ось я, весь тут, весь перед вами і весь ваш!» Для натури такої ясної поривальної сили поняття совість, людяність ніколи не могли бути мертвими абстракціями.

Є тлумачі літератури, що люблять зводити письменників і стукати їх лобами. Цьому, мовляв, лавровий вінок, цьому ж — вистачить і листочка. Тенденція проглядається й тоді, коли письменницькі долі стають об’єктом спогадів та досліджень. У публікаціях останніх років ім’я Близнеця згадувалося кілька разів у контексті творчості Гр. Тютюнника з образливою побіжністю. Не принижуймо гарного письменника лавровим листочком, а себе — необізнаністю чи й глухотою. Я глибоко шаную рідкісний талант Тютюнника. Саме тому й відчуваю внутрішній спротив, коли славним його ім’ям намагаються — можливо, навіть несвідомо — притінити ім’я автора «Мовчуна», «Людини в снігах», «Вибуху», «Птиці помсти Сімург». Не треба зводити їх лобами по смерті. Неморально. Це різні письменники. В літературі вистачить місця кожному, якщо добра слава його підтверджується нерозмінним золотом таланту.

«Мати знала, що Павлик своїм тихим зосередженим оком придивляється до людей, бачить в них щось непросте, приспане, те, що не кожному помітне».

Це з тієї ж «Птиці помсти Сімург». Приспаного, непростого, не кожному помітного при всій простоті та бездоганній прозірності Близнеця — ще стачить і для завтрашніх вдумливих його поцінувачів. Він сучасний письменник. У жадібному дослуховуванні батькових оповідок, у якомусь прискіпливому його намаганні «роздягнути» співрозмовника словом — простежувалося щось більше, ніж професійна допитливість. Може, це й було намагання з’ясувати найважливішу правду: «Хто ми, де ми, куди нас несе?» Він був з тих письменників, які не вдовольнилися похвалою колеги, панібратським поплескуванням. Шукав зв’язків глибинніших не тільки письмово, а й усно. Тому так напружено уважно слухав кожного, хто бодай трохи був обізнаний з його творчістю. Він ніби дякував уже за те, що його читали, і з провинною усмішкою терпляче вислуховував навіть очевидні дурниці. Міра у всьому — одна з іпостасей його розуміння совісті: «…в дні страшної окупації, голодом, поневірянням своїм Яша прознав і пізнав на собі: так, бити чоботом сироту — дурна примха; дві хлібини на одного — нечесно, лишнє; вкрасти і не поділитися з братом жменею ячмінних висівок — підлість. То були гіркі, жорстокі уроки для Яші. Та, мабуть, саме такою, жорстокою, каторжанською наукою дійшов і їхній старенький дідок-учитель до своїх простих, нехитрих заповідей, коли говорив їм на уроках, тяжко, з кров’ю відкашлюючись у рукав. А він їм казав і сухим пальцем тикав кудись понад партами: „Від позолоти, від дешевого добра на полицях очі в людей розпалюються. Тільки пам’ятайте, мої голуб’ята: гнатися, набувати, привласнювати собі все, що бачать ваші милі, ваші заздрісні очі, — то пробуджувати в собі найстрашнішого звіра“». Так думає герой оповідання «Брати Бугаєнки». І, звичайно ж, сам автор, схильний до моральної проповіді, до розуміння літератури як подвижництва.

У його спадщині якоюсь мірою осібно стоять «Підземні барикади», хоч тематично й перегукуються з «Вибухом» та «Древлянами». Твір цей він назвав романом-документом.

Документалістика — жанр складний ще й тому, що в кінцевому підсумку все зводиться до вміння прочитати документ, побачити за скупою фактографією людину, картину, подію у їх повнокровному вияві. І не просто побачити, а, цитуючи листи та спогади, стикаючи різні думки й точки зору, дати їм своє людинознавче витлумачення. Саме своє, бо, анатомуючи героя, доскіпуючись до головного, автор, певна річ, ніколи не лишається десь збоку. Все вирішують його підхід, його погляд, зрештою, його художницька інтуїція та майстерність. Розважливо, але без докучливих подробиць письменник вводить читача в тривожну атмосферу героїки, знайомить з передісторією трирічної боротьби жандармської охранки з більшовицьким підпіллям. Клубочок сюжету розмотується ретроспективно, в хронологічній послідовності, але зміщення в часі неминучі: автор, оперуючи свідченнями жандармських архівів, розмірковує, узагальнює, називає нові факти та імена.

У творах такого плану публіцистика обов’язкова, і В. Близнець також звертається до неї, але використовує її тільки там, де це доконче необхідно, турбуючись, щоб вона природно впліталася в загальну канву художньої документалістики. Вчитуючись у «Підземні барикади», замислюєшся ще над однією особливістю жанру: інколи треба відійти від факту, щоб наблизитись до нього. Алогічно? Навпаки: йдеться про художницьке прозріння.

Пригадую цікаві подробиці однієї зустрічі. Якось ми блукали крутосхилами Дніпра, і Віктор розповідав мені про свою роботу над «Підземними барикадами».

— Завершуючи один із розділів, — помітно пожвавлюючись, казав він, — я раптом відчув: щоб читач мені повірив, необхідний документ. Та як не рився в архівах, такого документа не виявив. І тоді я був змушений вигадати його…

— Нічого дивного, — зауважив я. — До подібних містифікацій часто вдавалися класики.

— Знаю, не в тім річ, — заусміхався Віктор так, мовби сам подивувався з того, що мав сказати, — а в тім, що потім такий документ знайшовся. І повіриш — дуже перегукувався з вигаданим мною…

[1] Література, діти, час. — К., «Веселка», 1981.