Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей епізод міг би прислужитися тим, хто займається психологією творчості. Така робота у нас на Україні вкрай необхідна.

І в «Підземних барикадах» Близнець лишився вірним природі свого ліричного обдарування. «Але не поспішайте, товариші. Ми завжди поспішаємо, великі й малі справи нас підганяють, і нема коли нам спокійно, розважливо глянути один одному в обличчя, подивитися з добротою на друга, запам’ятати його усміх, живе світло в очах». Це звертання до героїв роману і водночас нагадування нам про щось дуже суттєве.

«Хлопчик і тінь», остання повість… Коли її читав, мені згадалось берлінське видання «Звуку павутинки». Художниці Маріанні Шефер пощастило передати дух оригіналу, кажучи словами письменника, красу, казку і совість. При всій несхожості цих творів, їх єднає авторське відчуття неповторності всього того, що відбувається на землі, непряме нагадування — саме совістю і врятується світ. Повість «Хлопчик і тінь» завершити не судилося.

…Трагічне і блискуче за вирішенням оповідання «Людина в снігах» закінчується драматичною, але просвітленою нотою. «Зараз, коли падаю стомлений, коли думаю — край моїм силам, чую: довга луна над снігами, і біжить людина, біжить за обрій, одна серед крижаних заметів. Це неможливо, це неймовірно, однак часто перемога наша там, за крайнім гребенем, за гранню того, що здається нам неможливим».

Тієї страшної ночі, у тому страшному квітні, за тиждень до свого дня народження — йому не вистачило сил, аби переступити грань неможливого. Важка волога глина Байкового кладовища била по серцях глухим уривчастим відлунням. І все-таки він переміг. Книги його читають, їх перекладають на інші мови. У двотомнику, виданому «Веселкою» кілька років тому, йому затісно. Треба подумати про повнометражне видання його творів.

Пишу про нього і бачу, як він іде мені назустріч перевальцем, неквапною ходою селянина, що вертає із жнивного поля, широко усміхається, ніяково пригладжує свого хлоп’ячого чубчика над крутосхилом чола, а гострі блискучі очі вже летять назустріч…

І знову читаю його рядки: «Хочеться написати річ масштабну, сучасну, з глибокою розробкою народного характеру, хочеться, щоб у творі був один герой, крупний, який запам’ятався б людям. Мрія!»

Я знаю — йому під силу був такий твір. Він би написав його.

Володимир Базилевський.

МОВЧУН

Повість

1

В нашій хаті радість: до матері прийшов свататись дядько-одинак із Бердишиного.

А вже вечір, вікна у нас позамерзали, їх густо запушило інеєм. На столі пострілює з консервної банки чорний мотузяний гнотик, у хаті темно й пахне олією (заради такого свята не пожаліли й олії для світла), і ми, троє менших дітей, тихо-тихенько лежимо на печі, висунувши на край свої нетерплячі голови.

Цікаво. Я ніколи не бачив, як сватаються до матерів.

Він сидить за столом, чужий головатий дядько, міцний і натоптуватий. Видно, що це сільський чоловік, роботяга; ще тільки він ступив до хати, я відчув душок гнійку і коров’ячого стійла — мабуть, недавно порався коло худоби. На ньому сірий, зім’ятий піджак з обсмиканими полами, ватяні штани й кирзові чоботи. Ці великі стоптані чоботи він ніяк не міг вмостити під нашим столом. Почургавши, якось таки вмостив.

Дядько вже випив, але делікатно — гранчасту склянку, не більше. Тепер сидить, похмуро сутулячись, і тре в руках дерев’яну ложку; через кадилку, що блимає перед ним, він дивиться на матір, а може, просто в куток, і мовчить.

Я жду: зараз почнеться розмова.

Дядько ж, мабуть, знає, що нашу матір оце позавчора водили до фельдкоменданта на розстріл, і все через того бичка, якого ми продали. А в дядька є свій бичок, нам люди про це переказували, і він, очевидно, підмовлятиме: давайте, хазяйко, зійдемось, оддамо їм бичка, щоб не приставали до вас з ножем, та й будемо жить.

А втім, послухаємо, що він скаже.

А розмови нема. Дядько мовчить, і мати йому ні слова, наче вона змерзла під вікном чи злякалась. Посеред столу кліпає жовте олійне світло, холодними іскрами переливається іній на вікнах, і велика згорблена тінь стоїть на глухій стіні, підпираючи стелю здоровенною кучматою головою. Хтозна, може, мати й злякалася його. Бо дядьки зараз однакові. Як ніч, так і лізуть у хату: став самогону! А нап’ються, тоді краще затуляй вуха. Це ж вони, свої хутірські дядьки, забрали у нас корову й матір водили на розправу. Словом, мати сиділа на тому краю стола, і якась вона зіщулена й наполохана, то винувато усміхається, то мовби хоче заплакати. І сіла за стіл не сама, а посадила поруч і Тоню, може, для того, щоб показати, яка в неї доросла дочка і що хіба з такими дочками виходять заміж.

Тоня й справді вища за матір. Вона сидить схиливши голову, й чисті русяві коси гарно обвивають її білу, тонку шию. Зараз вона ще більше схожа на батька — бліда, висока, з тонким і строгим обличчям. А мати у нас маленька, чорнява, з гладко причесаним волоссям, з швидкими винуватими очима. Лице у матері сухе, присмагле, з гостреньким носом і таким же гострим підборіддям.

Удвох вони, як сестри, притулились одна до одної і мовчать, опустивши очі.

Не в’яжеться розмова. Я вже штовхаю ліктем брата, який зосереджено сопе у мене над вухом, і питаю тихенько: «Що це за сватання? Я ж думав, інтересно буде».

Мати зітхнула, ще раз налила повну склянку самогонки. Дядько мовчки випив, кинув у рот квашеної капусти і, похрумкуючи, знову задумався. Нам чути, як він важко дихає, ганяючи перед собою вітер.

Вогонь у банці стрибає, і по хаті розноситься густий запахущий дух смаженої олії, від цього духу в мене аж паморочиться в голові.

Тепер уже брат штовхає мене й показує на стіну: велика згорблена тінь хитається на стіні, а чорна кучмата голова метляється аж на стелі. От, думаю, якби у нас і справді був такий великий приймак. Ніхто б нас не чіпав у селі, не турсав під боки.

— Дак от… — раптом почули ми густий, приглушений голос і принишкли всі троє на печі.

— Дак от, — каже дядько й підводить важку розкудлану голову, — ви знаєте, що я єсть за чоловік?

Тоня тільки здригнулась на його голос, а мати зморщила свій маленький акуратний рот і винувато закліпала на гостя.

— Знаю, — сказала мати. — Ви Павло Кучугура.