Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розімни свої м’язи! Вниз попливемо! Давай, три румби вправо.

Та тільки Майко розвернув довбанку і вивів її на течію (і в тілі у нього спалахнула радість: гребти, впиратися, подужувати воду! — ось чого хотілося застояній силі), аж тут вихопилася з-за крутого берега легка біла «Ракета», трохи схожа на реактивний літак, що раптом опустився на воду. Пасажирська «Ракета» мчала швидко і воду прогрібала немовби до дна. Здавалося, вся вода вихлюпне на береги, на піщані ями і горби і вже не повернеться; відкидала і тягла за собою величезну хвилю, і та несла білу піну аж на золотисті пляжі, на сухі прибережні піски. Мовби граючись у скакалки, стрибали прив’язані човни під берегами, сварилися діди-риболови, бо водою змивало все їхнє начиння — банки з черв’яками, сірники, куфайки, сміялися діти, падаючи у воду, скрикували радісно чайки, лози пригиналися услід за звихреною «Ракетою».

Майко з великим і трохи настраханим блиском в очах повернув довбанку, щоб пристати ближче до берега, та не встиг, човен як тріску кинуло на хвилю, гойднуло в один бік, в другий, крутим гребенем ляснуло в борт і обдало хлопців тугими й холодними бризками. Пирхнули, засміялися друзі і знов повернули довбанку на середину, бо ракета пройшла, воду в річці погойдало, покрутило і вспокоїло, і тоді Майко, як і дід Яким, не спитав, подумав уголос:

— Яка тут риба водитиметься? Аж до дна воду катер пробурює…

Та враз все стихло, і вони спокійно попливли вниз, і перед їхніми очима відкривалися знайомі береги — піски та лози, обриви з товщею піску і чорним торф’яним шаром землі вгорі, де виднілися нори стрижів. Майко розлігся як пан у довбанці, і Стась не витерпів, спитав:

— А ти чого тоді втік од нас, коли ми бігли до Гаркавки?

— Я? Втік? Ти завжди щось як ляпнеш! — Він прикрив очі долонею (можна було сподіватися — зараз посопе тихенько і засне солодко на сонці, це він любить). Та він сказав просто й задушевно, як про звичайну річ. — Нікуди я не втік. Ото я біг за вами, аж гульк — зустрівся мені сусід Атамас, перепиняє мене і каже: «Слухай, не лети, Майко! Одвези нашу родичку, з Києва вона, зараз на цьому літакові прилітає, одвези на Голубі дачі». Я йому кажу: «Здрастуйте, та в мене і весла нема!» А він: «Бери моє! Я ховаю поки своє весло отамо під берегом, де лежать труби». Ну от — всучив мені весло, ще й свою бабцю з собакою.

Майко так це сонно й щиро розказав, що всякий би йому повірив.

І Стась готовий був повірити, та була, як дід Яким любить казати, одна заковика: чого ж він ніби тікав од хлопців і пом’ятого рубчика ухопив од бабці.

Зараз, правда, було не до копирсання в цьому, та й Майко раптом сказав таке, що страшно здивувало Стася:

— Хочеш, я тобі довбанку днів на п’ять дам, а то й назовсім?

Ну от! Це вже був зовсім несподіваний поворот!

— Я передумав, — сказав Майко. — Я оце надивився в нашому магазині на одну штуку — добряча палатка! От якби таку купити. І уявляєш: стоїмо на березі, під старою вербою, та з ночівлею, а над головою гроза й буря.

Не встиг Майко насмакуватися новою своєю вигадкою, як загуркотів у протоці, що петляла між лозами, моторчик. Хтось плив між пісками, в тих глухих заростях, де у них ночували городські компанії дикунів. Моторчик торохтів, човен губився між лозами, та раптом Стась помітив — оранжева жакетка! І він згадав оту куртку: буря на річці, спалах блискавки, крик Гаркавки з темряви — і двоє на човні, один саме в такій оранжевій…

— Майко, ти бачиш їх?

— Бачу! — Майко холодним приціленим поглядом провів їх. — Човен у них з сильним мотором. І намет я їхній бачив, десь там, на Мочарах.

Мочарами у них називали глухувате місце за протокою, на озері, вода якого висихала влітку і все заростало там очеретами, осокою.

Та скоро хлопці забули про них, про тих двох, що попливли в Мочарі. Сьогодні справді було свято для Стася — він години три підряд гріб і гріб на човні вниз, а тоді гріб до баржі, аж натер собі руки до водяних пухирів. Щеміло в плечах, тіло пашіло, та було й радісно: на своєму, на гуртовому човні намахав веслом, а Майко ще й пообіцяв: хочеш, я тобі віддам.

Хто б з хлопців не зрадів, не дав волю своїй фантазії: де тільки не побуває, не поплаває він на своїй довбанці.

Сонце припікало, короткі тіні лізли за гори, коли він сховав довбанку, і Майко раптом сказав:

— Слухай, я до тебе зайду після обіду. Є в мене одне діло. Добре?

Кивнули головою і розійшлися…

ДО АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ

Автобіографія

Товариші упорядники!

Народився я року тисяча дев’ятсот тридцять… але тут і починається плутанина в моїй біографії. Справа ось-бо в чому. Коли першої післяокупаційної осені пішов я до школи, суспільство зацікавилось моїми анкетними даними. «Рік народження?» — запитала вчителька. Я солідно підсмикнув парусинові штанці і сказав щиросердо: «Не знаю, тьотю…» — «А метрика?» — здивуєтесь ви. Яка там, шановні, метрика, коли душа ледь трималася в тілі. І сільрадський архів з усім казенним майном, що здатне було горіти, з’їла холодна воєнна зима. Отож солдатські діти були часто-густо «безпашпортні». У школі (а це була початкова школа, що тулилася в темній комірчині) так визначали тоді вік удовиченків. Нас, голомозих, вишикували під стіною. Експертна комісія — старенька вчителька і завгосп — пильно оглядала кожного в шерензі, роблячи відповідні записи в гросбусі: якщо ти з пушком під носом, пиши — переросток, якщо без пушку — недоросток. Я потрапив до безвусих. Але, мабуть, відчував, що колись упорядники антологій вимагатимуть точніших біографічних даних. Тому-то й звернувся за довідкою до інстанції, найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері. Ненька довго пригадувала, коли ж з’явилась на світ її четверта дитина. «Що в голодовку, це точно, — сказала мати. — А от о якій порі?.. Дай боже пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку — кап-кап, стеля потекла. О' Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили — видно, сердешні, до паски збирались…»

Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 — кругле число) 1933 року.

Не менш складне питання — національність.

Якби хто забажав по паперах вивчити наш родовід, то нічого не второпав би. В документах записано: батько — росіянин, мати — українка, старші діти — білоруси, менші — українці.

Однак як же сталася та плутанина?

Наш батько, поліський лісоруб, молодим парубком був поголений і призваний до царської армії. А царські чиновники визначали національність приблизно так, як у нашій школі вік: косоокий — пиши інородець, не дуже косий — росіянин. Батько був русявий, могутнього тіла чоловік з добрими сірими очима. Не підходив під графу «інородця».