Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви що? Хіба я такий, хіба ви не знаєте мене! Ну, сіно перевезти з того берега, ну, в Сухолітки зганяти по нову камеру для велосипеда та з хлопцями коли покататися… Це не я, це батько вас просив. Без човна, ви ж самі знаєте, як без рук на Десні.

— Воно так, — буркнув Гаркавка, дивлячись замисленим поглядом у небо, а може, в глибини своєї душі.

— То скільки ви хочете? Кажіть.

— Купив я човен за півсотні. Два роки на ньому поплавав. Ну, мабуть, рублів за тридцять віддам.

— Та ви що? За оцю стару, малосильну довбанку — тридцять? Низька, без бортів, та я в неї і п’ятьох гавриків своїх не посаджу. А в нас їх аж одинадцятеро, гляньте! — І Майко красномовним жестом обвів замурзаних патлатеньких голованчиків, які майже всі, циганською купкою, сиділи тут і тулилися до старшого брата.

— Ну, як знаєш, Майко. Я не нав’язуюся.

— Ви діло кажіть: скільки?

Відчувалося, що Майко вміє, любить торгуватися і не поступиться. (Мав добру практику на дикому базарчику коло дубків, де торгували зеленню і куди раненько літом збігалися всі курортники).

— За двадцять віддасте?

— Одчепись, ти як циган!

— Давайте за п'ятнадцять! Вдаримо по руках — і зараз я побіжу і принесу гроші. Буде у нас своя, гуртова джонка. Для всіх, для всіх наших хлопців, разом кататимемося. Своя — на весь гурт!

— Гурію Івановичу! Для нас, гуртова! Віддайте? — заворушилися всі, бо їм така папуаська тубільна воля відкривалася в отому Майковому — «гуртова джонка»!

Гаркавка з деяким оторопінням глянув на босу ватагу: так їм кортіло кататися, стрибати з бортів, штовхатися плавати, та ще на своєму, на законно купленому човні!

— Ну хіба що для гурту… Добре, уступлю вам, тільки ж дивіться…

Не встиг він закінчити й слово, як гримнуло «Ура!», хлопці підскочили й застрибали, наче діти гвінейців довкруг вогню, а хтось вигукував:

— Тамтами! Оркест! Музику!

— А мені крота! А я крота візьму додому, — витанцьовував, легенько бив долонею у відро і благав гарячим, відданим поглядом Санько Білововк.

Гаркавка осміхнувся: «Чорти!»

— Бери, бери крота! Я сьогодні добрий.

Вони б уже розлетілися: Майко з малими голованчиками рвонув щодуху додому за грішми, Санько з кротом — до своїх приручених тіней, а Гаркавка з голубим ореолом диму над головою — на обід, на пахощі золотого борщу.

Та раптом комендант згадав і зупинив їх:

— Не забудьте, на четверту годину до мене. Перший рейс. Тільки так — порядок, без галасу, замри і ніхто не вискакуй наперед, ви знаєте. Може, і Майя ваша прилетить сьогодні.

«О, Майя! Майя з голубої планети!» — зірвався веселий галас над річкою, а потім хмари піску, тупіт ніг, і всі покотилися в селище.

Смерть чорної пантери

Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: весь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.

На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дощок стільниця, на ній весело товклися удень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу. Три-п’ять цеглин — і підставка готова; та не раз сім’я за обідом падала з тих лавок, з гуркотом і сміхом усі кудись провалювалися, а на них летів битий посуд, а тоді чулося сердите хлискання і тріскотня, то батько лускав ложкою всіх підряд своїх дітей, угощав за роботу, бо знав: навмисне, малі чортенята, криво поклали цеглу!

Та не будемо забігати наперед.

От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, вся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!

Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, весь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.

Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими уїдливими очима у двори, на сусідів: «Ач! — стиха побуркував жінці. — Виглядають! Цирк їм тут!»