Нефритове місто: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лань перейшов сад і швидко попрямував до величезного білого седана, що належав Хіло. Один із братових заступників, Майк Кень, стояв, спершись на дверцята «дукеси прізи», й дивився на годинник. Майк Таж стояв поруч із Хіло. Під ногами в них валялися якісь купи. Коли Лань підійшов ближче, то побачив, що купи — це двійко хлопців-підлітків, які осіли навколішках і впиралися лобами в асфальт.

— Добре, що я встиг, доки ти не пішов спати, — піддражнив його Хіло.

Молодший з братів Каулів часто вештався вулицями до самого світанку. Він запевняв, що так хороші Роги й мають діяти: постійна загроза присутності Рогів на нічних вулицях стримує негідників, які мають схильність торгувати на території клану, тільки-но западає темрява. Ніхто не ризикнув би сказати, що Каул Хіло невповні віддається своїй роботі, особливо коли та мала стосунок до їжі й питва, гарних дівчат і гучної музики, барів і гральних притонів та принагідних проявів насильства.

Лань проігнорував підколку. Він глянув на двох хлопців. Перед тим як запхнути їх до автівки, а потім викинути на тротуар, малих добряче побили.

— Що тут таке?

— Старий пияк Шонь Джю ледь не втратив своєї жалюгідної жменьки нефриту — і то через цих клоунів, — сказав Хіло. — Та виявилось, що оцей-от, — він копнув огряднішого хлопця, — має дещицю цікавих новин, і, гадаю, ти маєш почути їх особисто. Давай, малий, розповідай Стовпу що знаєш!

Хлопець підвів обличчя. Обидва ока в нього запливли синцями, а губа тріснула. Через забитий кров’ю ніс голос його звучав гугняво — він розповів Ланю, як Трипалий Ґі раптом припинив торгувати необробленим нефритом.

— Я не знаю, як того нового мужика звуть. Ми всі просто називали його Різьбярем.

— Він з абукейців? — спитав Лань.

— Ні, — промимрив хлопець крізь набряклі губи. — Кам’яноокий іноземець. Має на собі пальто за їґутанською модою та один з тих квадратних капелюхів, — він нервово зиркнув на свого товариша, який ворухнувся й застогнав.

— Опиши, який із себе той Різьбяр, — наказав Хіло.

— Я його бачив лише кілька хвилин, і то один раз, — завагався хлопчина, щойно його знову наполохала гострота тону Хіло. — Невисокий, огряднуватий. Має вуса та плями на лиці. Вдягається як їґутанець, носить при собі ствол, але кеконською розмовляє без акценту.

— Де саме він працює?

Допит змушував абукейця обливатися потом. Хлопець прохально підвів заплилі від синців очі на Ланя:

— Я… я не знаю напевне. Здебільшого в Кузні. Подеколи — у Папаї та Доках. Може, навіть у Грошомийці й Рибгороді, — він опустив чоло на землю, і голос його прозвучав приглушено: — Кауле-дзень. Пане Стовп. Я ж для вас ніщо, просто ніщо, просто дурнуватий хлоп, який зробив дурнувату помилку. Я розповів геть усе, що знаю.

Інший хлопець якраз очуняв, але не видавав ні звуку, як не зважати на уривчасте дихання.

— Глянь на мене, — промовив Лань.

Малий підвів голову. Білки його очей почервоніли від полусканих капілярів. Вираз обличчя — розгублений та змучений, це вже було лице не хлопця, а того, хто скуштував силу нефриту в неправильний спосіб, і та його понівечила. Він, либонь, відчував страшний біль, але й досі пашів внутрішньою люттю.

Лань відчув до нього дрібку жалощів. Хлопець став жертвою цих непевних часів. Раніше закони природи були дуже простими. Абукейці мають імунітет до нефриту. Майже всі іноземці надто чутливі до нього — навіть якщо шотарці чи еспенці приборкають фізичні або ментальні сили, найімовірніше, вони стануть жертвами свербцю. І тільки кеконьці, ізольована спільнота, що формувалася впродовж століть, сягаючи корінням до переплетених ліній абукейського походження й тих прадавніх переселенців-туньців, які оселились були на острові, володіли вродженим хистом до приборкання нефриту, та все ж — після ретельної підготовки.

На жаль, нині перебільшені байки про іноземців, які начебто самотужки навчились носити нефрит, заронили в мізки зубожілих кеконських дітлахів кепські ідеї. Молодь повірила, що їй достатньо буде лише кількох уроків «як вистояти у вуличній бійці» та, може, правильно дібраних медикаментів.

— Для таких, як ви, нефрит — це смерть, — сказав Лань. — Ви його крадете, продаєте контрабандою, надіваєте, а завершується все однаково: ви перетворюєтеся на корм для червів, — він пильно дивився на хлопчину вбивчим поглядом. — Негайно забирайтеся з мого маєтку, і щоб мій брат вас уже ніколи не бачив.

Абукеєць незграбно звівся на ноги, і навіть той другий підвівся швидше, ніж Лань від нього чекав. І отак разом вони пошкандибали до виходу, не озираючись.

Лань звернувся до Майка Кеня:

— Скажи, щоб вартовий відчинив ворота.

Перш ніж виконати Ланів наказ, Кень глипнув на Хіло, очікуючи на підтвердження. Цей дрібний жест роздратував Ланя. Двійко Майків були віддані Хіло, мов ті раби. Вони дуже уважно спостерігали за втікачами, запам’ятовуючи їхні обличчя.

З лиця Хіло зникла усмішка. Без неї він виглядав на свій справжній вік і більше не скидався ледь не на однолітка тих малих, з якими так жорстоко повівся.

— Я й сам збирався відпустити абукейця, — промовив він. — Але той другий… Це помилка. Він повернеться, зі всього видно. Просто доведеться вбити його пізніше.

Можливо, Хіло і мав слушність. Крадії нефриту поділялися на два типи. Більшість жадали того, що, як вони собі гадали, їм міг дати нефрит: статус, гроші, владу над іншими. Але деяким людям ішлося про жагу самого нефриту — вона роз’їдала їм мозок, перетворювалася на одержимість, що тільки зростала й зростала. Може, для Хіло це й нормально — судити і страчувати за перший же промах, та Лань не був готовий визнати, що для хлопця вже не лишилось надії і що той не знайде іншої віддушини для своїх безладних амбіцій.

— Ти їх добре провчив, — сказав він. — Але давай людям шанс засвоїти урок. Зрештою, вони всього лише дітлахи… дурнуваті дітлахи.

— Щось не пригадую, щоб, коли я був малим, дурість слугувала за виправдання.