Нефритове місто: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та Лань опирався. У свої тридцять п’ять він мав перебувати в розквіті здоров’я та на піку сил. Саме тому дід погодився передати йому головування, саме тому решта Безгірного клану прийняла той факт, що посада перейшла від легендарного, але вже дуже немолодого й недужого Каула Сенінтуня до його онука. Якщо піде поголос, що Стовп клану має проблеми зі здоров’ям, це кепсько відіб’ється на Лані. Навіть така прозаїчна дрібничка, як безсоння, може породити нехороші розмови. Чи стабільна в нього психіка? Чи ладен він носити свій нефрит? Якщо його сприйматимуть за слабака, це матиме фатальні наслідки.

Лань підвівся, вдягнув сорочку та спустився на долішній поверх. Взувся і вийшов у сад. І щойно опинився зовні — йому стало краще. Фамільний маєток стояв майже в самому серці Дзаньлуня: з горішніх вікон будинку можна було побачити червоний дах Князівської Ради та кількаярусну конічну верхівку Тріумфального палацу. Будівлі й угіддя маєтку Каулів розляглися майже на двох гектарах землі й були оточені високими цегляними стінами, що захищали маєток від міської метушні. Зеленокостим про тишу не йшлося — Лань чув, як у траві шарудить миша, як над ставком дзижчить комашня, як його туфлі з шурхотом ступають доріжкою, устеленою гладкою галькою, — але завше чутний гомін міста звучав притлумлено. Сад був оазою спокою. Тут, на самоті, посеред клаптика природи, подалі від бурхливих завихрень чужих нефритових аур, Лань міг розслабитися.

Він сів на кам’яну лаву й заплющив очі. Зосередився на власному пульсі, на подиху, на впевненому стугоні крові в жилах і неквапом вивчав околиці. Простежив за лопотінням крил кажана, що промайнув над головою, хапаючи комах. Від вітерцю, який промчав над поверхнею ставка, відчув аромати цвіту: помаранчів, магнолії, жимолості. Пошукав навколо мишу, яку раніше почув, і знайшов — гарячий клубочок, що бринів життям та чітко і ясно виділявся посеред темряви моріжка.

Коли він іще вчився в Академії Каула Душужоня, то цілу ніч пробув під замком у величезному, кромішньо темному приміщенні під землею в товаристві трьох щурів. То була одна з перевірок Чуття, яку учні мали пройти в чотирнадцять років. Він наосліп обмацував холодні кам’яні стіни, дослухаючись до ледь чутного скреготіння крихітних кігтиків, вистежуючи жар крові, як та змія, і добре розумів: іспит завершиться тоді (і тільки тоді), коли він упіймає і вб’є всіх трьох гострозубих щурів голіруч. Від того спогаду в Ланя скам’яніла спина.

Він відчув гострий поштовх, який торкнувся межі його зони спостережень. Наближався Дожу — ішов садом, і невидима, але дуже характерна нефритова аура, що огортала чоловіка, розтинала ніч, як тонкий червоний промінь розтинає завісу диму.

Лань видихнув і розплющив очі. Губи його скривив натяк на усмішку. Якщо Дожу спіймає його на тому, як він вистежує садову мишу серед ночі, то це вважатиметься за значно більший прояв нестабільності, ніж якесь там безсоння. Та все ж Ланя роздратувало те, як порушили його усамітнення, і він не став підводитись, щоб привітатися.

Голос Юня Дожупоня був тихим і хрипким, віддавав ліками і звучав, як шелест піску в піддоні.

— Сидите отак на самоті? Щось сталося, Ланю-се?

Лань нахмурився, коли чоловік звернувся до нього з прихильною фамільярністю — такий суфікс додавали до імен дітей та старших людей, а не своїх очільників. Коли Синоптик звертався отак до свого Стовпа, це натякало на певне порушення субординації. Лань розумів, що Дожу не збирався висловлювати неповагу — просто важко було відмовитись від старих звичок. Дожу знав Ланя, відколи той був малим хлопчиськом; чоловік був опорою клану та самої господи Каулів стільки, скільки Лань себе пам’ятав. Але тепер він мав бути його стратегом та найдовіренішим радником, а не нянькою й кимось на взір дядечка.

— Нічого, — Лань нарешті звівся на ноги й повернувся до Синоптика. — Мені подобається сад уночі. Часом важливо лишитися наодинці зі своїми думками.

Помірний докір за небажану появу.

Та Дожу цього не зауважив.

— Певен, вам багато про що треба подумати.

Синоптик мав худу, як шпала, поставу, витягнуту, як яйце, голову й гостре підборіддя і навіть у надокучливу літню спеку вбирався у вовняні светри й темні піджаки. Стримане поводження робило його схожим на науковця, але повірити в це було б величезною помилкою. Кілька десятиліть тому Дожу належав до Людей-з-Гір. Він був із тих упертих, очолюваних Каулом Сенінтунем та Айтом Юґоньтінем повстанців, що опиралися і зрештою поклали край іноземній окупації острова Кеконь. Останній рік Війни багатьох народів Дожу просидів у шотарській в’язниці, й подейкували, що під тим старомодним одягом ховаються шрами від вирізаних з рук і ніг шматків плоті, та й обох яєчок йому теж бракує.

— НАК планує провести останній раунд переговорів стосовно обсягів експорту наприкінці місяця, — промовив Дожу. — Ви вже визначились, який варіант підтримаєте під час остаточного голосування?

Суперечки, що точилися в Нефритовому альянсі Кеконю з приводу того, чи збільшувати продаж нефриту іноземним державам (себто Еспенії та її союзникам), тривали всю весну.

— Ти знаєш мою думку, — відповів Лань.

— Ви вже розмовляли про це з Каулом-дзень?

Дожу, ясна річ, мав на увазі Каула Сенінтуня. І не важить, що в родині Каул було ще троє молодих Зеленокостих. Для Дожу існував тільки один Каул-дзень.

Лань приховав роздратування.

— Не варто турбувати його без нагальної потреби.

Імовірно, Дожу був не єдиним представником Безгірного клану, хто очікував, що Лань радитиметься з дідом стосовно всіх важливих рішень, але цьому вже треба класти край. Давно час дати усім знати, що він єдина людина, на якій лежить відповідальність Стовпа.

— Еспенці забагато хочуть. Якщо ми поступатимемось щоразу, як вони щось від нас забажають, то невдовзі кожен нефритовий камінчик з цього острова опиниться на еспенських військових складах.

Синоптик трохи помовчав, а відтак схилив голову:

— Як скажете.

Ланя навідала непрохана думка: «Дожу старішає, він уже надто старий, щоб мінятися. Він був Синоптиком діда і завжди себе ним вважатиме. Варто його невдовзі замінити». Він урвав потік цих недобрих розмислів. Гарне Чуття не дозволяло Зеленокостим просто-таки читати думки, але відточені здібності допомагали звертати увагу на найдрібніші фізичні зміни, які виказували емоції й наміри. Із «зéлені» на виду Дожу мав лише скромні персні на великих пальцях, та Лань знав, що більшу частину свого нефриту той носить непомітно, а ще старший чоловік був значно досвідченішим, ніж здавався. Він міг відчути раптову зміну Ланевих думок, навіть якщо на обличчі ті думки ніяк не відображалися.

Лань приховав будь-який натяк на нетерплячку.

— Ти ж не прийшов сюди, щоб діймати мене справами НАК? Що ще сталося?

Встановлені на воротах прожектори увімкнулися й залили передню частину будинку і довгу під’їзну доріжку жовтим світлом.

— Хіло приїхав, — сказав Дожу. — Просить зустрічі з вами просто зараз.