Хіло зважив імовірність, що ці хлопці — не дурні, якими здаються, а шпигуни чи злодії-найманці, які працюють на «горян» чи, може, на якийсь менший клан. Вирішив, що шанси невисокі. Він сів навпочіпки, змахнув волосся зі спітнілого чола абукейця, і той аж сахнувся від страху. Хіло похитав головою й зітхнув:
— І що ви собі думали?
— Він пообіцяв, що ми заробимо купу грошей, — схлипнув малий добряче скривдженим тоном. — Казав, старий такий п’яний, що навіть не помітить. Казав, знає покупця, надійного, такого, який заплатить за різьблений нефрит за найвищою ставкою і ні про що не буде розпитувати.
— І ти йому повірив? Нема таких дурних, щоб красти нефрит у Зеленокостих, аби його потім спродати.
Хіло підвівся. З кеконьцем уже нічого не вдієш. Озлоблені молоді люди мали схильність до нефритової лихоманки, Хіло таке вже багато разів бачив. Бідні, наївні, сповнені хижої енергії та амбіцій — таких вабило до нефриту, як мурашок до меду. Вони романтизували героїчних бандитів-Зеленокостих, про чиї подвиги розповідали комікси й фільми. Бачили, з якою повагою та дрібкою страху люди промовляли «дзень», і хотіли, щоб так само ставилися й до них. І ніколи не замислювались, що без багаторічного жорсткого вишколу з бойових мистецтв вони просто не зможуть приборкати силу, якою наділяє нефрит. Такі люди вигоряють, з’їжджають з глузду, знищують себе й інших.
Ні, тут справа безнадійна.
А от абукеєць, схоже, просто не надто тямущий. Та чи фатально? Такого можна пробачити, якщо він ризикує попірнати в річці, однак грубої образи клану їм не попускають.
Малий наче відчув думки Хіло й пришвидшив словесний потік:
— Будь ласка, Кауле-дзень, це було дуже тупо, я знаю, як тупо було так чинити, і я ніколи більше такого не зроблю, клянуся. Я завжди брав нефрит тільки з річки. Якби той новий різьбяр не пришив Ґі, я навіть не подумав би до чогось іншого братися. Бабусиною могилою присягаюся, мені це за науку буде, я більше ніколи не торкнуся нефриту, обіцяю…
— Що ти щойно сказав? — Хіло знову присів і нахилився до хлопця, примруживши очі.
Малий підвів на нього розгублено-наляканий погляд.
— Я… що я…
— Про нового різьбяра.
Хлопець сіпнувся під пекучим поглядом Хіло.
— Я… я продавав усе, що знаходив у річці, Трипалому Ґі. За необроблений нефрит він прямо на місці платив. Небагато, але й незле. Ґі — то різьбяр, що жив на цьому боці міста, і майже всі ми…
— Я знаю, хто він такий, — нетерпляче промовив Хіло. — Що з ним сталося?
В очах хлопця неквапом промайнули надія та тверезий розрахунок — він збагнув, що володіє інформацією, якої не знає Ріг Безгірного клану.
— Ґі більше нема. Той новий різьбяр вигулькнув минулого місяця, сказав, що купить стільки нефриту, скільки йому принесуть — і необробленого, і різьбленого, — й запитань не буде ставити. Він запропонував Трипалому Ґі вести справи разом, але той не бачив сенсу ділитися з новачком. Тоді новий різьбяр його вбив, — хлопець витер рукавом шмарклі та кров, що натекла з носа. — Кажуть, що він придушив Ґі телефонним шнуром, а тоді повідтинав йому решту пальців і розіслав іншим міським різьбярам як попередження. І тепер усе, що ми знаходимо в річці, йде прямо до нього, а він платить лиш половину від того, що платив Ґі. Тому я й вирішив зав’язати з пірнанням…
— Ти його бачив? — спитав Хіло.
Малий завагався, метикуючи, яка відповідь лишить його в живих, а яка вб’є.
— Т-так. Одного разу.
Хіло перезирнувся зі своїми Кулаками. Абукеєць допоміг їм розгадати одну надокучливу загадку, але приніс іншу. Трипалий Ґі, звісно, був різьбярем із чорного ринку, але принаймні знайомим — звичний супротивник, приблудний собака, що вештався подвір’ям Хіло й крав зі смітників, але не настільки нестерпний, щоб завдавати собі клопоту його вбивати. Доки він обмежувався купівлею необробленого нефриту в абукейців, клани дивилися на його дрібне дільце крізь пальці — в обмін на наводки на більшу рибу. То хто ж вирішив так насміятися з авторитету Безгірного клану, щоб прикінчити Ґі?
Хіло розвернувся до хлопця.
— Ти можеш його описати, отого нового різьбяра?
Знову вагання.
— Так… Думаю, що зможу.
І коли хлопець, затинаючись, узявся описувати новачка, Хіло випростався.
— Піджени машину, — сказав він Кеню. — Візьмемо цих хлопців до Стовпа.
РОЗДІЛ 3
НЕДРЕМНИЙ СТОВП
Каул Ланьшиньвань не міг заснути. Колись він спав міцно, та впродовж останніх трьох місяців принаймні раз на тиждень ніяк не засинав. Щойно вкладався в ліжко, як його кімната з вікнами на схід, що розмістилась на горішньому поверсі головного будинку маєтку Каулів, починала здаватися лиховісно великою та порожньою. Деякими ночами він витріщався у вікна, доки сяйво світанку не прокладало повільну путь небокраєм над містом. Щоб заспокоїтись, пробував медитувати перед сном. Пив трав’яні чаї, відмокав у ванні з сіллю. Припускав, що треба проконсультуватися з лікарем. Можливо, зеленокостий цілитель зможе визначити, що за дисбаланс енергій спіткав Ланя, прочистить те, що блокує їхні потоки, призначить правильну дієту, яка допоможе відновити рівновагу.