Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але все одно думала.

Кілька днів, що передували виїзду Ніни, мати здавалася насправді щасливою. Не сміялася — навіть зустріч із янголами цього б не зробила, але її смутне обличчя наче сяяло зсередини. Ніна відчувала, що було б жорстоким каламутити ту радість, і тому не згадувала про свої сумніви. Наприклад, про питання, що не давало їй спокою: чому саме вона? Коли янгол сказав, що вона заслуговує на нагороду, вона йому повірила й відчула гордість. Але що довше дівчина думала про це пізніше, то менше сенсу в цьому бачила. Авжеж, училася вона добре, у більшості випадків була ґречною і слухняною. І що з того? Підлітків, розумніших чи миліших, ніж вона, знайшлося б тисячі. То чому янгол обрав саме її? Може, колись Ніна насправді була доброю і слухняною дитиною, але тепер… «Тепер уже ні», — думала вона, пригадуючи суперечки з матір’ю, вигадані для неї історії та години, проведені у костьолі в роздумах, чи вдалося б десь купити таку пригодницьку книжку, що була б настільки малою, аби поміститися в обкладинку книги молитов.

І чому не можна було ставити жодних запитань? Навіщо така таємничість, якщо й насправді це мали бути лише канікули?

Ніна кілька днів прожила, наче в трансі. Її почергово мучили цікавість і сумніви, вона не могла ні на чому зосередитися. Усе падало з рук. Нарешті настав очікуваний вівторок, і рано-вранці вона опинилася у купе потяга. Ніна відчувала приємне збудження, а в новій сукні почувалася дуже красивою і дорослою. Про суперечки навколо валізки вже встигла забути. Мала заздалегідь куплений в «Орбісі»[5] квиток, а на дорогу — великий термос з чаєм і стос бутербродів із сиром та помідорами. Мати безкінечно повторювала їй речі, про які дівчина й сама чудово знала.

Що потяг — за графіком — повинен прибути на місце відразу після вісімнадцятої, що означало одинадцять годин подорожі, під час якої Ніні не можна говорити із незнайомцями і робити «інші дурості».

Що на станції в Маркотах хтось чекатиме на неї з машиною.

Що вона має відразу відправити телеграму додому, якщо їй не вистачить грошей на зворотний квиток.

Що мати порозмовляла з кондуктором, який обіцяв приглянути за молодою пасажиркою, і, якщо в Ніни будуть проблеми, нехай вона звертається до нього за допомогою.

А передусім — що Ніні нікому не можна говорити, куди й навіщо вона їде (на це останнє зауваження дівчина відповіла, що як же їй про це говорити, якщо вона й сама не знає, але мати залишила репліку без відповіді).

Нарешті потяг рушив з перону вроцлавського вокзалу. Ніна закинула валізку на сітку й умостилася зручніше. Це був швидкісний потяг, тож замість твердих лавок у ньому були м’які сидіння. Якийсь час Ніна споглядала пейзажі, що бігли за вікном, потім дістала книжку й заглибилася у третій том пригод графа Монте-Крісто.

Кондуктор, який обіцяв час від часу до неї зазирати, не з’явився жодного разу, що її порадувало. Адже дівчина могла ще більше почуватися дорослою і бути впевненою, що не потребує опіки й чудово впорається з усім сама.

Оскільки до від’їзду потяга залишалося кілька годин, вона не хотіла сидіти на вокзалі, особливо зважаючи на те, що касирка могла визнати Ніну втікачкою і повідомити в міліцію. Тож вона крутилася по Лясковіце, тягаючи за собою важкезну валізку, бо щоразу коли затримувалася в одному місці трохи довше, їй починало здаватися, що люди дивно на неї поглядають. У результаті вона деякий час провела в невеличкому парку, читаючи на лавці книжку, трохи посиділа над озером, де бовтала змореними ногами у воді, а потім оглянула знищений наприкінці війни палац.

Увесь час їй не давали спокою спогади.

Усе почалося з янгола, але, якщо чесно, то лише з тієї миті, коли до купе увійшов Славек, нещастя почали сипатися, наче горох з розірваного мішка.

Звичайно, спочатку Ніна взагалі не знала, що це Славек. Спершу для неї то був просто дуже симпатичний хлопець, який увійшов до вагону в Лешні. Навіть у брудних штанях, дірявій сорочці й із заплічною торбою у руках він виглядав так, наче мить тому зійшов з кіноекрану. Був красивий, наче янгол, тільки-от не було в ньому тієї дивної чужості. Зовсім навпаки: незважаючи на несамовиту вроду, він здавався… ну що ж… просто дуже симпатичним.

— Можна приєднатися? — Блискаючи в посмішці білими зубами, він вказав на місце поряд із Ніною. Вона несміливо кивнула.

— Що ти читаєш?

Мама, насправді, казала їй, щоби вона ні з ким не розмовляла, але ж безглуздо сидіти так і не відзиватися…

— «Графа Монте-Крісто», — відповіла після миті боротьби із самою собою.

— О, не читав цього.

— Справді? — крихта відчуття зверхності допомогла Ніні подолати боязкість.

— Справді. Я Славек, — назвався він.

— Ніна.

— Куди їдеш?

Тепер ще нерозумніше відмовитися відповідати…

— До Маркотів, — відповіла вона. — До родини на канікули.

— Та невже? Я також. Точніше, — Славек знову блиснув у посмішці зубами, — я не мав на увазі, що їду до родини, — тільки те, що до Маркотів.

— Навіщо? — вирвалося у Ніни перш, ніж вона усвідомила, що так неґречно випитувати.

— Маю там справи, — він махнув рукою, але вона не наполягала. Раз не хоче говорити — то не хоче. Найважливіше, що вона всю дорогу матиме добре товариство.

За десять хвилин до від’їзду потяга Ніна повернулася на вокзал. На другому пероні була лише одна лавка, зайнята товстелезною тіткою, яка тримала поміж ногами пузату торбу. Ніна всілася поряд настільки далеко, що незнайомка не звернула на неї увагу, але водночас досить близько, аби ті, котрі проходили б повз них, могли вирішити, що то мати й донька, які чекають потяг.

[5] Польське бюро подорожей, створене в 1920 р.; його роботу було відновлено в 1944 р. До кінця сорокових років бюро займалося організацією масових подій та обслуговуванням міжміських сполучень, а з 1951 р. — ще й готельним бізнесом.