Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Останнє питання вона промовила й відразу відчула, як знову стискаються мамині долоні.

— Добрих дітей багато, — уточнила Ніна, забувши навіть обуритися на те, що її назвали дитиною. — Це означає, що всі вони туди поїдуть? До одного монастиря? І як тоді вони там умістяться? До того ж «добрий» — це надто розмите поняття.

Зростаюче розчарування матері вона відчувала майже фізично, але якщо уже почала, то не могла припинити говорити. — «Добрий» у якому сенсі? Ґречний? Милий? Шляхетний? Щось інше? Так чи інакше, а я на таку нагороду не заслуговую, — додала ввічливо й з відповідною покорою, вирішивши подумки, що зараз вона вже НАПЕВНЕ зміниться й намагатиметься бути кращою. Як тільки прокинеться, то піде до костьолу, не стане відмовлятися мити тарілки, докучати молодшому брату чи уявляти собі, що шкільний завгосп — американський шпигун, і не буде слідкувати за ним на перервах. І жодних думок про стать крилатого чи його нічну сорочку (цікаво, чи він зрізав мережива…).

Їй здавалося, що очі янгола прошивають її наскрізь, помічаючи всі дрібні грішки.

— Яка мудра дитина, — розсміявся він. Це мало б зробити його людянішим, але якимось чином зробило ще більш чужим. — І яка скромна. Але ж ти таки заслуговуєш. Ми вміємо оцінити це найкраще. Просто вір нам і не запитуй більше. Нехай це й справді буде несподіванкою. Запевняю, що тобі буде там добре, бо в Маркотах з тобою не трапиться нічого поганого.

— Певно, що ні, — гаряче втрутилася мати Ніни. — Моїй дочці напевне нічого такого не спало б на думку. Прошу вибачити її, вона насправді добра дівчинка, тільки часом буває… — Вона урвала себе, але Ніна знала, що останнє слово мало б звучати як «мудрувата». А може, «вперта».

— Це й справді добра дитина, — повторила жінка. — Я та моя дочка дуже вдячні тобі за твою ласку. Це велика честь. Зробимо точнісінько так, як бажаєш, і не станемо нічого питати.

Тоді Ніна вперше в житті відчула, що їй соромно за матір. Ніхто не повинен ні перед ким так плазувати. Навіть людина перед янголом.

— Ну, осьо ми й на місці, — коли чолов’яга натягнув віжки, Ніна різко прийшла до тями. Голову мала важкезну, а в роті було наче в Сахарі. Вона пожадливо глянула на пляшку, але решта пива вже встигла кудись подітися.

— Зіскакуй, панянко, — підгонив її візник.

Ніна не стільки зістрибнула, скільки зсунулася із сидіння, й досить важко. Була вона заспана, спрагла, а ще зморена спекою. Її усе дістало. Зі злістю дівчина шарпнула валізку, мало не відірвавши ручку.

Лише коли чолов’яга від’їхав, вона роззирнулася. Лясковіце виявилося невеличким містечком, де, мабуть, нічого не змінилося з довоєнних часів. Будинки, що стояли уподовж дірявої, запаскудженої кінським гноєм вулиці, були низенькі й занедбані; серед них вирізнявся лише двоповерховий будинок чималих розмірів, схожий на вокзал. Ніна зітхнула з полегшенням — принаймні про одну з проблем можна забути.

Але лишалося те, що люди починали на неї витріщатися.

Ніна усвідомила, який вигляд вона має: розчухрана після ночі, проведеної у полі, із сіном у волоссі та відірваною оборкою плаття. Не дуже тверезий чолов’яга міг і не звернути увагу на її вигляд, але тут вона, безсумнівно, притягувала чужі погляди.

Якнайшвидше вона сховалася у малесенькій крамничці, де купила здобне тістечко й пляшку «оранжаду». З’їла, ігноруючи зацікавлені погляди продавчині, а потім, саме тоді, коли жіночка почала відкривати рота, щоб поставити питання, зібрала в кулак усю свою відвагу й знову вийшла на вулицю.

У вокзальному туалеті вона вмилася, причесалася й перевдягнулася у старе, але чисте картате плаття. Діряві панчохи зняла й викинула, туфельки замінила на сандалі. Перш ніж вийти, уважно оглянула себе у тріснутому дзеркалі.

Тепер мала набагато кращий вигляд.

У залі очікування висів величезний розклад рейсів із чорними цифрами й літерами, намальованими на білій металевій таблиці. Ніна відшукала потрібний потяг — найближчий від’їздив аж о чотирнадцятій, що означало кілька годин чекання. Вона зазирнула в гаманець і з жахом зрозуміла, що грошей у неї менше, ніж спершу здавалося. А вона до того ж купила ще й тістечко та пляшку «оранжаду»… Що ж, тепер нічого не вдієш.

Вона підійшла до каси.

— Скільки коштує квиток до Маркотів?

— Двадцять злотих, — байдуже відповіла жінка.

Під дівчиною підігнулися ноги.

— А до якої станції мені вистачить п’яти?

Цього разу відповіді їй довелося чекати довше.

— До Сментова.

Нехай буде Сментово.

Ніна відчувала, що її хитрий план не привертати до себе увагу оце зараз зійшов на пси. Сментово — добра назва, відповідна до її теперішнього настрою.

Вона відійшла від каси під повними підозри поглядами, стискаючи в спітнілій долоні малу картонну картку й кількадесят грошів[4] решти. Маленька частка можливості мислити тверезо, що ще лишилася у неї, не дозволила їй побігти. Втім, це не змінило факту, що й так абсолютно всі на вокзалі дивилися у її бік. Принаймні так їй здавалося. Вона опустила голову, намагаючись заслонити обличчя волоссям, і відразу була за це покараною, бо виходячи, протягнула валізку по ногах чоловіка, із яким розминулася у дверях. Пробурмотіла вибачення, а чоловік щось буркнув про невиховану молодь.

Це рішуче був не її день. Хоча, з іншого боку, все одно було краще, ніж учора.

Про вчора Ніна не хотіла думати.

[4] Грош — розмінна монета у Польщі