Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, нe треба. Годі. Нічого, — невміло заспокоював Іван, щосили тамуючи в собі ніжність і відчай.

Джулія незабаром ніби стихла, і він довго тримав її в обіймах, похмуро думаючи, як усе добре почалось і як безглуздо кінчається. Мабуть, він уже такий невдаха, останній з-поміж людей незграба — не зумів скористатися такою можливістю, заради якої загинуло четверо хлопців. Галадай, Янушка та й всі інші зробили б це спритніше — дісталися б уже до Трієста і разом із партизанами били б німчуру, а він ось зав’яз у цих клятих горах та ще дав загнати себе в пастку, як вовка. Ех, треба було, як і брався, висадити ту бомбу — нехай би тікали моторніші. А так ось. Іще й Джулію занапастив, яка повірила тобі. Справдив її сподівання, нічого сказати! Та ще наплів, чого не питали. Було страшенно прикро й боляче: усі зусилля зійшли нанівець, усі надії пропали безглуздо й нещасливо.

Він голубив її заплакане личко, крізь біль свого страждання відчував її болі, ніжність її рук на своїх плечах — це, як і раніш, зворушувало до глибини душі, завдавало ще гіршої муки.

Перегодом Джулія сіла поруч і пригладила долонею скуйовджене вітром волосся.

— Мальо, мальо вольос. Нон болшой вольос. Нікогда.

Хлопець безпорадно скреготав зубами. Свідомість його ніяк не могла змиритися з неминучою загибеллю. Але що вдієш? Що?..

— Іваніо! — раптом пожвавішавши, скрикнула Джулія. — Давай манджарє хляб. Єст хляб!

Вона видобула в кишені общипаний окраєць буханця і з несподіваною радістю в сумних очах розламала його навпіл.

— На, Іваніо.

Він узяв. Цей був більший шматочок, ніж той, що лишився в неї, але Іван не став ділити-переміряти: тепер це не мало значення. Вони з великою насолодою проковтнули хліб — останній їхній харч, який він беріг для Ведмежого хребта, і хлопець з іще більшим сумом відчув неминучість кінця. Було дивно, але цей шматок хліба раптом здався останньою надією на порятунок, — з’ївши його, вони ніби завершували всі свої життєві турботи, і тепер лишалося тільки одне — перебути якусь мить і кінчати. Івана знов охопила туга: стільки зусиль пропало марно і в такий час! Адже на сході наші вже визволили рідну землю, вийшли до кордонів Союзу, і він не зустріне їх, хоч як рвався назустріч…

Джулія заламувала руки, розпачливо дивилася на дикі ущелини і кидала бистрі погляди на тих, угорі, що сторожили їх.

— Іваніо! Где єст бог? Гдє єст мадонна? Гдє єст справьєдлівост? Почєму нон кара фашізм? — вона простягала у відчаї тонкі смугляві руки.

— Є справедливість! — отямившись з горя, вигукнув Іван. — Буде кара! Буде.

— Гдє єст кара? Гдє? Енгліш! Амерікано? Совєтуніон?

— Атож! Радянський Союз! Він їм не подарує цього! Він поламає хребет цій наволочі!

— Да? Правда? Совєтуніон сілно? Правда?

— Та звичайно.

Джулія з раптовою надією в очах метнулася до нього.

— Он карашо? Справьєдліво? Благородно? Іваніо вчєра говорі нєправду, да? Шутіль, да?

Хлопець знітився, мовби від удару, збагнувши сенс тих слів, що вирвалися з наповненої тугою душі, якусь мить напружено згадував і потім, у новому світлі, зовсім іншому, ніж досі, побачив її, і себе, і далеку свою Батьківщину, і те, чим ота Батьківщина була для нього все життя й чим могла бути.

— Так! — рішуче відповів він. — Я жартував. Я брехав. Усе те неправда. Моя Батьківщина — чудова. Добра. Справедлива. Кращої за неї немає. І люди, й земля! А що буде потім! Після війни! Коли повісять Гітлера. Ти побачиш…

У нестямному шаленстві хлопець рвонув на камінні жорсткі нарости моху, в його душі завирувала хвиля глибокого, до болю нестерпно тужливого почуття до своєї далекої країни, підступила до горла, стисла. Більше нічого він не зміг сказати, бо відчув, що от-от заплаче, чого з ним ніколи не траплялося. Джулія, певно, помітила це і лагідно приторкнулася до його коліна.

— Зачєм так шутіль? Пльохо шутіль…

— Даруй.

— Я знат, — мало не крізь сльози невесело всміхнулася вона. — Я знат. Я нон хотєль вєріт тєбє. Я думаль: нємножко ти говоріль нєправда… Я нон ошібалься…

В неї, видно було, якось одразу покращав настрій, прояснилось обличчя. Біля кручі було холодно, дув пронизливий вітер, і вона, вперше піклуючись про себе, загорнула поли шкірянки. Лише ноги її, червоні, закривавлені, мерзли на камені — вкрити їх не було чим. Раптом вона, щось надумавши, стала навколюшки обличчям до німців і дуже звичайно, без усякого переходу від страшного до радісного, заспівала:

Іван спочатку здивувався пісні: такою недоречною була вона край цієї могили, але глянув на німців і, побачивши, як вони оторопіли, теж став підтягати.

Очевидно, пісня збентежила німців, бо ті щось закричали, але він не слухав їх, а вже й сам захопився чарівною мелодією, яка несподівано розвіяла похмурий настрій приреченості й понесла їх у давній, людяний, мирний і щирий світ життя й кохання.

Але німці недовго дивувалися їхньому свавіллю — котрийсь із них ухопив автомат і, не цілячись, випустив чергу. Від кулі на камінні звився білий димок, і його одразу підхопив вітер. Іван смикнув Джулію за полу шкірянки, дівчина знехотя пригнулась і сховала голову за брилою. «Стріляйте, сволота, стріляйте! Нехай чують, — подумав хлопець, маючи на увазі табір, у якому завжди прислухалися до кожного пострілу в горах. — Нехай знають: ще живі!»

Кілька хвилин утікачі лежали за камінним виступом і слухали, як над міжгір’ям весняним громом розсипалися черги. Кулі, однак, рідко долітали сюди: німці, певно, більше лякали. Згодом автомати змовкли, покотилась і ще не встигла завмерти луна, як звідкись понад лукою рознеслись інші, дуже знайомі звуки. Підвівши голову, Джулія хотіла щось сказати, але Іван жестом спинив її — і вони обоє стали дослухатися, напруженими поглядами вп’явшись одне в одного. Хлопець люто вилаявся: за сідловиною валували собаки.