Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дитина?

— Нон дітіна! Как єто маленькі русо?

— А, син, — трошки здивовано підказав Іван.

— Так, сін. Єто карашо. Такой малєнькі-малєнькі, кароші сін. Он будєт Іван, да?

— Іван? Що ж, можна й Іван, — погодився він, глянув поверх неї в чорну далечінь хребта й зітхнув. І Джулія притихла, думаючи про щось своє. Обоє на мить змовкли, кожний поринувши в світ своїх думок. А довкола тихо лежали гори, тихо мерехтіли обрідні зорі, чорною непроглядною наміткою вкрилася макова лука. Було тихо-тихо, тільки шумів і вирував потік, але він не порушував спокою, тому Іванові здалося, що в цілому світі їх тільки троє — потік і вони. В останніх її словах зазвучало якесь занепокоєння, воно зігнало з Іванового обличчя усмішку. Втративши жартівливу легкість, він наткнувся на щось важке й серйозне в собі і, мабуть, уперше побачив іще одне ускладнення у їхніх взаєминах. А Джулія, навпаки, надумавши щось, раптом опам’яталася з радощів і знову стисла його в обіймах.

— Іваніо, Іваніо, карашо! Как єто карашо — філійо, сін! Малєнькі сін!

Потім вона розняла руки, перевернулася долілиць, зорі зникли в її очах, і обличчя засіріло в темряві бляклою плямою, на якій у глибоких затінках орбіт ледь помітно блищали очі. Миттєвий порив її змінився занепокоєнням.

— Іваніо, а где будет жіт? Рома? — Вона трошки подумала. — Нон Рома. Рома батіка уф бйозє! Трієсто?..

— Навіщо передчасно загадувати, — мовив він.

— О, — раптом тихо скрикнула вона. — Джулія знат. Мі будет жіт Росія. Білорусь. Село Терешкі, блізко-блізко два озєра… Правда?

— Може бути… Що ж…

Умить вона щось пригадала і насторожилась.

— Терешкі кольхоз?

— Колгосп, Джуліє. Хіба що?

— Іваніо, пльохо кольхоз?

— Нічого. Колись же покращає. Не вік йому й… поганим бути.

Великою п’ятірнею він скуйовдив її шорстке густе волосся, Джулія випручала голову й, відхилившись, пригладила її.

— Вольос будет болшой. Джулія растьот болшой кароші вольос. Болшой вольос красіво, да?

— Звичайно, — погодився він. — Гарно.

Вона помовчала якусь мить і потім, вертаючись у думках до попереднього, сказала:

— Іван будєт лавораре[50] ферма, плантація. Джулія будєт… Как єто?.. Віртін[51] вілла. Мі дєлат мнього, мнього макі. Как єтот люг!

— Авжеж, авжеж, — замислено погоджувався Іван. Закололо перев’язане коліно, певно, треба було перебинтувати, але не хотілось турбувати дівчину. Він тільки випростав і вільніше поклав ногу в траві, задумано слухаючи, як вона гомоніла поруч, — щиро, любо, з великою ніжністю і мрією.

— Мі будєт мнього-мнього фортуна[52]… Я очєн хочу фортуна. Должєн біт чельовек фортуна. Правда, Іваніо?

— Звичайно, так….

Очевидно, переборюючи сон, вона говорила тихше й тихше, голос її робився чимраз слабшим, і незабаром дівчина змовкла. Іван легенько погладив її й подумав, що треба дати їй відпочити, виспатись, однаково небагато лишилося цієї ночі — першої ночі їхнього щастя. А завтра йти. І хтозна, що приготувало їм оте завтра?..

Хлопець довго вдивлявся в небо — сам на сам з Усесвітом, з сотнями зірок, великих і дрібних, з кривою дорогою Чумацького Шляху через усе небо, і якась невиразна тривога почала витісняти з душі відчуття щастя.

За роки війни він зовсім одвик і мріяти про щастя. Де вже там було жадати щастя, коли всі сили ішли на те, аби якось вижити, не дати себе знищити. Для цього був лиш один засіб — убивати інших. В житті панував безжальний звичай боротьби — знищувати до себе подібних. Навіть хижаки не поводяться так із представниками однакового виду. І задля чого? Задля матеріальної вигоди, задля панування звірячої ідеології, задля владарювання маленької купки над іншими? Проклятий навіки німецький фашизм! Певно, не вистачить у всій твоїй зграї глузду зрозуміти, що не можна будувати своє щастя на великому нещасті мільйонів. Знищуючи інших, ти перед усім витруїш у самому собі здатність радуватися, твоя душа від твоїх же злочинств обросте чорною повстю ворожості, яку разом із тлустим шматком ти прагнеш лишити нащадкам. Але чи схочуть вони взяти цей брудний шматок із твоїх закривавлених рук? Чи не зажадають і вони сонця миру й справедливості після цієї просмерділої трупами ночі, в якій ти десять років тримав світ?

Добре, що недовго лишилося бенкетувати цим людожерам — колись та запанує щастя. Настане час — і люди спізнають справжню волю, кохання й щирість, тільки навряд чи судилося це нам… Люба, довірлива Джулія, вона лине у мріях так далеко, певно, і гадки не маючи, що чекає їх на шляху до Трієста. Вирвавшись із табору, зустрівши кохання в цьому дивовижному раю маків, вона подумала, що все жахливе уже минулось, а попереду тільки радість. Якби ж то! Тим часом хтозна, що чекає їх у недалекому майбутньому: автостради в долині, перейти які дуже нелегко, бурхливі річки, селища. А люди, застави, собаки… Й на додачу до всього — неосяжний сніговий хребет! Як його подолати їм, голим, босим, голодним?

А вона тим часом тихенько спала на боці, підібгавши коліна. Іван підвівся, роздивився, обійшов її і знову сів, уже спохмурнілий та злий, бо дуже хотілось їсти, а головне — боліла нога. Гомілка ніби напухла, давила пов’язка. Хлопець трохи послабив її, помацав — нога палахкотіла жаром, почало лихоманити. Довелось узяти з трави ненависну смугасту куртку й одягтись, але тепер і вона гріла погано. «Бракувало ще захворіти, — подумав Іван. — Що тоді буде? Ні, так не можна! Треба триматися!»

[50] Працювати (італ.).

[51] Господиня (нім.).

[52] Щастя (італ.).