Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іван очєн любіт свой страна? — після короткого мовчання спитала Джулія. — Білорусь? Сібір? Свой кароші люді?

— Кого ж мені ще любити? Коли батько помер, важко було. На картоплі сиділи. Та ще яка тітка з села принесе чогось. Опанас, сусіда, дрова привозив. Поки я підріс. А траплялися й падлюки. Знайшлися такі — звели наклеп на нашого вчителя Анатолія Євгеновича, ну і втопили. Сумлінну людину. Бувало, не раз із колгоспівським головою сварився за безладдя. Турбувався за народ. А сказали, що проти влади виступав. Теж десятку дали. Помилково, звичайно.

— Почему нон защіщаль чєсно учітєл?

— Захищали. Писали… Тільки…

Іван не договорив. Ці мимовільні спогади викликали в ньому рій невеселих думок, і він лежав, кусаючи зубами обшмигану стеблину квітки. Занепокоєно-уважна Джулія легенько гладила його забинтоване гаряче коліно.

— Всього було. Старе ламали, перебудовували — нелегко це далося. З кров’ю. Але труднощі швидко забуваються, пам’ятаєш усе добре. Іноді здається: нічого цього й не було. Жили важко, клопітно, може і несправедливо в чомусь. Але мирно. А це найголовніше. Я ось інколи думаю: нехай би знов усе вернулось — і труднощі, і голод, але щоб без війни. Усе подолали б. Справедливішими стали б. Після такого кровопролиття — це вже напевно.

— Русо фєномєно. Парадоксо. Удівітєлно, — палко заговорила Джулія.

Іван, виплюнувши стеблинку, перебив її:

— Що ж тут дивного: боротьба. В оточенні, серед буржуазного світу жили. Червону Армію ладнали.

— О, Армата Русо побєждаль! — підхопила Джулія.

— Атож. Силу яку накопили. А після війни, якщо цю силу на господарство кинути, ого!..

— Джулія много слишаль Росія. Росія само болшой справьєдлівост. — Вона помовчала і, здається, щось згадавши, ворухнула бровами. — Джулія за єтот мислі от фатер, іль падре, батіка тоєст, убєгаль. Рома батіка дєлай вєрнісаж — юбілєй фірма, біль много гост, біль офіцір СД. Офіцір біль Росія. Офіцір говоріль: «Росія пльохо, бєдно, Росія нон култур». Джулія сказаль: «Єто обман. Росія лючше Германії». Офіцір сказаль: «Фрейлін — комуністі?» Джулія сказаль: «Нон комуністі — правдісті». Іль падре ударяль Джулія. — Вона ледь торкнулась до щоки. — Пощьочін єто по-руські. Джулія убєгаль вернісаж, убєгаль Маріо Наполі. Маріо біль комуністо. Джулія думаль: русо карашо. Лягєр Іван бєжаль, Джулія бєжаль. Русо Іван герой!

— Та який я герой? — не погодився Іван. — Звичайний солдат.

— Нон звічайно сольдат! Русо сольдат-герой. Само смєло! Само сілно! Само… само… — натхненно гомоніла Джулія, добираючи російські слова. В її тоні вчувалася наболіла щирість, якій вона дуже не хотіла зраджувати.

— Мі відєль ваш гєрой лягєр. Мі зналь ваш гєрой на Остфронт. Мі думаль, ваш фатерлянд само сілно, само справьєдліво…

— А він і справедливий, — підтвердив Іван. — Робітники й колгоспники людьми стали. А я ось на тракториста вивчився. А скільки вчителів у нас тепер. З тих самих селян. Раніше не те було.

Насуплені досі брови дівчини ворухнулись, а очі від якоїсь рішучої думки грайливо блиснули.

— Русо комуністо Іван спасаль Русланд, спасаль буржуазно монархія Італьяно, спасаль Джулія…

— Та який я комуніст: велика честь. А по-друге, тут нема нічого такого: весь Радянський Союз рятує і Італію, і Францію, і Грецію. І хіба мало кого! Хоч вони й буржуазні. Адже, крім нас, хто б його спинив? Тоді, в сорок другому?

— Сі, сі. Так.

Із затаєною усмішкою на губах вона погладила всю його ногу, потім голий бік. Іван аж принишк, слухаючи ніжний дотик її легких гнучких пальців, як раптом Джулія нагнулася й поцілувала синій рубець у нього на боці. Хлопець затремтів, ніби його прокололи багнетом удруге, ворухнув рукою, щоб оборонитися од її нестримних пестощів, а вона зловила цю його руку, пригнула до землі і в єдиному нерозважливому пориві стала цілувати всі шрами — від осколка в плечі, від кулі вище ліктя, від багнета на боці, обережно цмокнула навіть у пов’язку на нозі. Хлопець заплющив очі від приливу чогось невимовно лоскітного всередині, напруживсь, і тоді якась риса в його стриманості виявилася такою вузенькою, що балансувати на ній стало неможливим. Не знаючи, добре це чи ні, але вже віддавшись у владу невідомої сили, він стрепенувся, звівсь на лікоть, обхопив її другою рукою навкоси через плечі, пригорнув і, зажмурившись, приторкнувся устами до її розімлілих, з присмаком чогось незнайомого губів.

Потім одразу впав у траву горілиць, широко розкинув руки й засміявся, все ще з заплющеними очима. А коли розплющив їх, у сонячному ореолі, під розкудланим волоссям побачив схилене обличчя дівчини і розтулений усміхнений білозубий рот. У першу мить вона ніби захлинулася, хотіла й не могла щось сказати, тільки широко розкрила очі, — в них буяли радість, щастя і подив. У наступну мить вона рвучко припала до його грудей, пригорнулася, обвила шию руками і близько-близько зашепотіла в обличчя палко й віддано:

— Іваніо… Аміка…[49]

20

Щось важке й недоказане, яке весь час утримувало їх на відстані одне від одного, було подолане, пережите щасливо і майже раптово. Мабуть, оті болісні парадокси, що мучили Джулію, були якось перейдені — з цієї миті для обох існували тільки п’янка духмяність землі, пахощі маків і спекотливий блиск високого неба. Серед цієї первісної стихії за один крок від смерті народилося щось незвідане, інтимне і владне, воно жило, прагло, лякало й вабило…

Розплатавшись на землі, Іван пестив і пестив її вузеньку, нагріту сонцем спину, дівчина все горнулася йому до грудей і гарячою оксамитовою щокою терлась об його розсічене осколком плече. Губи її, не перестаючи, шепотіли щось незбагненне, але хлопець розумів усе. Сміючись очима, обличчям, душею, він мовби завмер у якійсь щасливій невагомості; небо вгорі кружляло; земля, ніби велика кособока тарілка, хилилася кудись, от-от ладна ринути в невідому прірву, і від того було солодко, боязно й хмільно.

Час, мабуть, перестав існувати для нього, відійшла в небуття небезпека, біля самого хлопцевого обличчя палали її великі чорні очі. У них не було вже ані страждання, ані турбот, ані грайливості — нічого, крім владного мовчазного поклику; Іван неначе стояв край безодні, яка лякала й манила його. У нього не було ніякої сили опиратися цьому покликові, та він і не знав, чи треба опиратись йому; хлопець знову знайшов устами вологу жадібність її рота, відчув костяну твердість зубів. Дівчина мовчки завмерла, він обхопив її обіруч і затих. Стало тихо, тихо, і в цю тишу велично, мов з небуття у вічність, лився, шумів, булькотів гірський потік. Хотілося розчинитись, зникнути в її трепетних обіймах, спливти у вічність з потоком, увібрати з землі всю її міць і самому стати земною могутністю — щедрою, лагідною, пестливою…

А земля все хилилася, кружляло небо, крізь напіврозплющені повіки він зблизька бачив ніжну округлість її щоки, вкриту маленькими, освітленими сонцем ворсинками, за щокою рожевіла прозора маленька раковина вуха… Він потягнувся до її мочки з ледь помітним слідом од дірочки, легенько поцмокав її губами — Джулія пругко стрепенулася тілом.

Певно, збуджений цим рухом, у ньому десь усередині пролунав розгублено незнайомий, зовсім чужий голос — він вагався, протестував, чогось боявся. Мабуть, у нього не було твердих аргументів — його заперечення вилились у запитання-докори: «І навіщо? Для чого?.. Що ти робиш?.. Ти знаєш, хто вона? Ти дуже мало знаєш… Адже ти зовсім не знаєш! Звідки вона? Ти пам’ятаєш, з якого світу?»

Хлопець намагався не слухати, заглушити в собі того недовірка, не хотів нічого знати. Він чув, як вирує, хлюпощеться, гомонить струмок, двигтить на всю глибину земля, сурмами вторує їй владний порив душі…

[49] Друже (італ.).