Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось що ти сказав, — відчикрижив Стівен: — «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина!»

Красень Мулліган спаленів, від чого здався молодшим і привабливішим.

— Я таке бовкнув? — перепитав він. — Ну то й що? Що кривдного у цих словах?

І нервовим посмиком струснув збентеження з себе.

— І що ж воно таке смерть? — поспитав він. — Твоєї матері, чи твоя, чи й, скажімо, моя смерть? Ти бачив тільки смерть твоєї матері. А я набачився, як що день Божий вони спускають дух і в Скорботній Матері, і в Ричмонді та як їх потім кришать на тельбушки-потрошки в анатомічці. Оце й називається скотство, коли здихаєш скотина скотиною, тільки це, а більш — нічого. Просто все воно пусте-пустісіньке. Ось ти не зволив упасти на колінця й помолитись за свою матінку, як вона на смертельній постелі тебе просила. І чого б то? А того, що в тобі пульсує отой клятий єзуїтський струмінь, тільки впорснуто його тобі не так, як слід. А для мене все це — чистісіньке знущання і скотство. От не функціонують лобні частки її мозку. Вона називає лікаря «сер Пітер Тізл^{20}» і хапається нарвати жовтецю на своїй ковдрі. То ти вже потурай їй, бо все ось-ось і скінчиться. Ти сам перекреслив останнє її передсмертне бажання і все-таки дмешся на мене, бо я, бач, не поскиглив, мов найманий голосільник-німак від Лалуета. Безглуздя! Припустімо, я й справді так висловився тоді. Але я зовсім не хотів спаплюжити пам’ять по твоїй матері.

Отак розбалакавшись, він осмілів. А Стівен, аби захистити розверсті рани, пороблені йому в серці тими Муллігановими словами, зронив вельми холодно:

— Я думаю не про кривду, завдану моїй матері.

— А про що ж тоді? — поцікавився Красень Мулліган.

— Про кривду, завдану мені, — відказав Стівен.

Красень Мулліган аж обкрутнувся на п’ятах.

— От неможлива людина! — вигукнув він.

І шпарко закрокував геть, огинаючи парапет. Стівен лишився на місці, задивившись на тихе плесо затоки в напрямку мису. Ось море й мис затягло серпанком. В очах пульсувала кров, затуманюючи Стівенові зір, і він відчував, як пашать щоки.

Хтось на весь голос загукав із вежі:

— Муллігане! Ви там, нагорі?

— Я вже йду, — відгукнувся Красень Мулліган.

А тоді ще обернувся до Стівена й сказав:

— Он глянь на море. Що йому до всіх кривд? Зацурай Лойолу^{21}, Кінчику, та рухайся вниз, до нас. Наш сакс уже бажає свого ранкового бекону.

Голова його затрималася на мить над східцями, якраз на рівні з дахом.

— І не кисни цілий день у цій зажурі, — ще порадив він. — Я такий розсмиканий. Начхай на ті скорботні думи.

Голова його щезла, але голос, хоч скільки опускався, знай бумкав, вибухаючи зі сходового отвору:

Тіні лісів безшелесно пропливали крізь мирний ранковий супокій, від сходів до моря — туди, куди він задивився. Біля берега й далі гладеньке плесо біліло слідами взутих у світло легких квапливих ніг. Білі груди моря млистого. Попарні сплети наголосів. Рука, торкаючи струни арфи, породжує сплети акордів. Білопінних поєднаних слів мерехтіння в припливі імлавому.

Хмара поволі наповзала на сонце, тінню затоку в темнішу зелень занурюючи. Вона лежала за спиною в нього, чаша гірких вод. Фергусова пісня. Я співав її самотою в домі, притлумлюючи довгі темні акорди. Двері до неї були відчинені, вона хотіла слухати мій спів. Безмовно, шанобливо і з болем у серці, я підступив до її ложа. Вона плакала на своєму злиденному ліжку. Над цими словами, Стівене: про гірку таємницю любови.

А де тепер?

Її секрети^{22}: в замкненій шухляді старі пір’ясті віяла, напахчені мускусом блокнотики з китичками для запису черги партнерів на танцях, бурштинове намисто. Змалечку на вікні у неї на осонні висіла клітка з пташкою. Вона ходила на різдвяні вистави пантоміми «Лютий турок» за участю старого Ройса і разом з усіма сміялася, коли він співав:

Примарні радощі, складені стосами, напахчені мускусом.

Складені стосами в пам’яті природи^{24} разом із її іграшками. Його пам’ять обтяжена сумними спогадами. Її склянка води з крану в кухні, коли вона збиралася йти причащатися. Яблуко з вирізаним осердям, начинене брунатним цукром-сирцем, печеться для неї на поличці в каміні, а надворі темний осінній вечір. Її гарні нігті закривавлені від роздушених вошей із дитячих сорочок.

Уві сні привиділася вона йому безмовна, її висхле тіло в просторих погребних шатах пахтіло воском і червоною деревиною, в її подиху, коли вона схилилася над ним, нечутно вимовляючи якісь потаємні слова, вчувався вогкий дух могильної ями.

Її осклілі очі вдивлялися з-за порога смерті, щоб уразити й пригнобити мою душу. Саме на мене. Примарна свічка висвічує її передсмертні муки. Примарне світло падає на спотворене судомою обличчя. Хрипіння умирущої жахає, всі стали навколішки і моляться. Її погляд на мені, хоче мене вразити в саме серце. Liliata rutilantium te confessorum turma circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat[6].

— Вампір! Трупожер^{25}!

— Hi, мамо. He займай мене і дай мені жити.

[6] Хай оточить тебе лілеями вінчаний тлум осяйних сповідників віри, і хор радісних дів тебе хай зустріне (лат.; із католицької молитви за вмирущих).