Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ні! — вигукнув Красень Мулліган. — Ми вже переросли Вайльда і парадокси. Це дуже просто. Він доводить алгебраїчним способом, що онук Гамлета став дідом Шекспіра і що він сам — привид свого батька.

— Що-що? — перепитав Гейнс і показав на Стівена. — Він сам?

Красень Мулліган накинув рушник собі на шию, наче єпитрахиль, і, знемагаючи зо сміху, прошепотів на вухо Стівену:

— О, тінь батька Кінчика! Яфет у пошуках свого батька^{36}!

— Зранку ми завжди стомлені, — пояснив Гейнсові Стівен. — І розповісти усе це — довге діло.

Красень Мулліган, він знову рушив уперед, випростав догори руки.

— Священний кухоль, лиш він один може відкрити уста Дедалові, — оголосив він.

— Я хочу сказати, — розпочав Гейнс, пояснюючи Стівенові, коли вони йшли слідом за Мулліганом, — що ця вежа і ці скелі нагадують мені чимось Ельсинор, «кручу, що лячним верхів’ям звисає понад хвилями морськими»{37}, хіба ні?

Красень Мулліган враз обернувся на мить до Стівена, але не сказав ні слова. В одну цю ясну безмовну мить Стівен побачив себе в своєму дешевому запилюженому жалобному одязі серед їхнього гарного вбрання.

— Це дивовижна історія, — озвався Гейнс, знову їх зупиняючи.

Очі світлі як море, освіжене вітром, світліші, тверді й сторожкі. Правитель морів, він дивився на південь через порожній простір затоки, за якою лиш удалині на тлі ясного неба виднів блідий димок пакетбота, та біля банки Маглінс лавірував вітрильник.

— Я десь читав цікаве богословське тлумачення, — сказав він, наморщивши лоба. — Щодо ідеї Батька і Сина. Син прагне примиритися з Батьком.

Красень Мулліган відразу оскалився блаженною усмішкою. Він подивився на них, радісно роззявивши свого гарного рота, а його очі, враз позбувшися виразу здорового глузду, моргали з безтямною втіхою. Він похитав головою, наче лялька, струшуючи широкими крисами свого капелюха-панами, і заспівав веселенько-блазенським голосом:

Тут він застережливо підняв палець:

Буцімто прощаючись, він швидко посіпав Стівенів ясеновий ціпок і побіг до краю урвища, махаючи руками, як плавцями чи крильми, наче збирався злетіти, і співаючи далі:

Пританцьовуючи перед ними, він прямував до сорокафутової кручі, вимахував крилоподібними руками, легко підстрибував, і його капелюх, схожий на головний убір Меркурія, дрижав на свіжому вітрі, що доносив до них його пронизливі вигуки, схожі на крики птахів.

Гейнс, який ішов поряд із Стівеном, посміювався на те стримано, а тоді сказав:

— Я вважаю, нам не слід сміятися. Блюзнить він трохи занадто. Сам я, так би мовити, не належу до віруючих. А проте його веселощі певним чином згладжують дошкульність цих дотепів, правда ж? І як він назвав цю річ? «Йосип-тесля»?

— «Балада про Ісуса-жартуна», — відповів Стівен.

— Ага, — здивувався Гейнс, — то ви вже її чули?

— Тричі на день після їди, — сухо відповів Стівен.

— Але ж ви не віруючий, правда? — допитувався Гейнс. — Тобто, віруючий у вузькому значенні цього слова? Творення з нічого, і чудеса, і Бог як особа.

— Мені здається, — сказав Стівен, — це слово має одне-єдине значення.

Гейнс зупинився і видобув гладенький срібний портсигар; на покришці його яскрів зелений камінець. Натиснув на нього великим пальцем і, розкривши портсигар, простягнув Стівену.

Стівен подякував і взяв цигарку.

Гейнс узяв і собі й закрив портсигар. Поклав його назад у бічну кишеню і витягнув із кишені жилета нікелеву трутову запальничку, розкрив її таким самим робом, і, припаливши свою цигарку, простяг вогник, прикриваючи долонею, Стівенові.

— Так, звичайно, — продовжив він, коли вони рушили далі, — ви або вірите, або ні, правда? Особисто я не спромігся перетравити ідею Бога як особи. Гадаю, ви її не обстоюєте?

— Ви бачите в мені, — відповів Стівен з похмурим невдоволеним виразом, — приклад жахливого вільнодумства.

Він ішов, чекаючи репліки співрозмовника, тягнучи за собою збоку ясеновий ціпок. Його гостряк легко ковзав по стежці, повискуючи біля ніг. Мій товариш, він за мною, гукає Стііііііііі-вен. Хвиляста лінія уздовж стежки. Вони йтимуть нею ввечері, повертаючися смерком. Йому потрібен ключ. Ключ мій, за помешкання плачу я. Але ж я їм його солоний хліб, не свій[8]. Віддай йому і ключ. І все. Він його попросить. Видно було по очах.

— Зрештою… — розпочав Гейнс.

[8] Рай, XVII, 58.