Так. Імовірно, так.
Думаю, вони померли.
Можливо, так.
Гадаю, це з ними і сталося.
Вони можуть бути живі десь, сказав чоловік. Цілком можливо. Хлопець не відповів. Попрямували далі. Обмотали ступні парусиною й перев'язали її, зробивши такі собі сині поліетиленові пампуті[1], вирізані з брезенту. Тепер, ідучи, вони лишали дивні сліди. Чоловік подумав про хлопця і його тривоги та зрештою сказав: Ти, мабуть, правий. Думаю, вони таки мертві.
Бо якщо вони живі, тоді ми — крадії їхніх речей.
Ми не крадемо їхніх речей.
Знаю.
Гаразд.
Як думаєш, скільки всього тепер живих людей?
У світі?
У світі. Так.
Не знаю. Зупинимося перепочити.
Добре.
Ти мене виснажив.
Гаразд.
Сіли серед своїх клунків.
Тату, скільки ми можемо тут лишатися?
Ти вже питав.
Знаю.
Побачимо.
Тобто не дуже довго.
Напевно.
Хлопець робив дірки в піску, поки не утворилося коло. Чоловік спостерігав за ним. Я не знаю, скільки людей залишилося, сказав він. Не думаю, що дуже багато.
Знаю. Підсмикнув ковдру на плечах і задивився на голий сірий пляж.
Що таке? запитав чоловік.
Нічого.
Ні. Розповідай.
Ну, десь же ще можуть бути живі люди.
Деінде?
[1] Ірландські сандалі з сириці (тут і далі примітки належать перекладачеві).