Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не знаю. Де завгодно.

Тобто не на Землі?

Так.

Не думаю. Вони ніде там не змогли б жити.

Навіть якби вдалося туди дістатися?

Так.

Хлопець відвів очі.

Що? сказав чоловік.

Син похитав головою. Тоді я не знаю, що ми робимо, сказав він.

Чоловік хотів було відповісти. Але передумав. Згодом сказав: Люди є. Вони є, і ми їх знайдемо. Побачиш.

Приготував вечерю, поки хлопець грався у піску. Син зробив лопатку зі сплюснутої консервної банки і за допомогою неї побудував маленьке селище. Накреслив сітку вулиць. Чоловік підійшов, присів навпочіпки й роздивився. Хлопець звів очі. Океан же сюди дістане? запитав він.

Так.

Це добре.

А можеш написати абетку?

Можу.

Ми більше не робимо з тобою уроків.

Знаю.

А можеш щось написати на піску?

Може, напишемо листа хорошим людям? Аби вони, коли будуть тут проходити, дізналися, що ми тут були. Можна написати вище, щоб не змило.

А якщо напис побачать поганці?

Угу.

Не треба було мені цього казати. Ми могли б написати їм листа.

Хлопець похитав головою. Усе гаразд, сказав він.

Чоловік зарядив сигнальний пістолет, і, щойно стемніло, вони пішли пляжем якомога далі від вогню, і він запитав хлопця, чи той хотів би вистрелити.

Стріляй ти, тату. Ти знаєш, як це робити.

Гаразд.

Чоловік звів зброю й націлив її над затокою, а тоді натиснув на курок. Ракета із довгим шипінням дугою злетіла в морок, розірвалася десь біля води в захмареному світлі та зависла там. Гарячі вусики магнію повільно падали в темряву, і хвилі блідого припливу, набігаючи на берег, засліпливо блищали й повагом згасали. Чоловік глянув на звернене вгору обличчя сина.

Тату, вони ж не зможуть її здалеку побачити?

Хто?

Будь-хто.