Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тепер обидва — прямо перед ним. Вони його не бачать. Він встає. Вони не можуть його чути серед дикого крику навкруги, але він розкриває рот і кричить, що він із ними на їхньому шляху. Палко, як ніколи у своєму житті, рветься з нього крик, він гукає до них: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». І раптом, немов вони почули Його, в поході полонених починають кричати, спочатку деякі, потім більше й більше, потім усі: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». Коли перші почали, глядачі сміялися, передражнювали їх ослиним криком: «Яг, Яг». Але потім вони затихли, і багатьох почав брати сумнів, чи справді це осел, до якого кричать юдеї.

Йосиф, коли почув клич знизу, став спокійніший. Певно, в усіх синагогах юдейства чути тепер: «Слухай, Ізраїлю». Чи він зрікався коли цього? Ніколи цього не зрікався. Щоб усе пізнати — тільки для того робив він те, що робив. Він писатиме свою книгу, писатиме її з побожним почуттям, Ягве буде з ним. Її осудять і римляни, і юдеї. Це триватиме довго, доки її зрозуміють, але буде час, що зрозуміють.

Але хто це красується за обома юдейськими ватажками, пишно вдягнений у славнозвісний священний убір, що складається з восьми частин? Первосвященик, плебей, Фанія, будівельний робітник. Він іде, сухий, тупо дивлячись перед собою зі зверненими всередину очима, пригнічений та одержимий. Сенатор Марулл бачить його. Справді, не буде ніякої різниці, чи матиме він невільником Фанію, чи Йоанна із Гісхали. У Йоанна інтелігентніший вигляд, із ним можна буде провадити цікаві розмови, зате пікантніше мати швейцаром первосвященика.

Музика проходить, жертовні тварини, а потім вінець походу, його розкішна середина, колісниці тріумфаторів. Попереду профоси, їхні пучки різок обвиті лавром, далі нотарі, які несуть постанову про тріумф, далі юрба клоунів, що зухвало та добродушно пародіюють усім відомі властивості тріумфаторів, ощадність Веспасіана, Титову точність, його стенографію. Потім карикатури переможених, зображувані найулюбленішими акторами. Серед них Деметрій Лібан. Перший актор епохи. Так, він переміг хворість і слабість, переміг опір свого серця. Йшлося про його мистецтво, про його честолюбство, цезар покликав його, він зібрав всі свої сили, він був на місці. Він був юдей Апелла, стрибав, танцював, смикав себе за поділену надвоє бороду, проходив із своїми молитовними ременями, своїм невидимим Богом. Розриваючись між своїм мистецтвом і своїм блаженством, бо мусив заплатити одним за друге, він зважився обрати мистецтво. Йосиф бачив, як проходив він роздвоєний — великий актор і бідний чоловік.

Ішли генерали леґіонів, офіцери та солдати, що заслужили високі відзнаки. Одного насамперед вітали з радістю. Де він проходив, улюбленець армії, наш Педан, носій трав’яного вінка, там починали співати міцну пісню п’ятого, і серця підносилися. Так, це була плоть од нашої плоті, це був Рим. Із цим задоволеним, самовпевненим чоловіком нічого не станеться, з ним був капітолійський Юпітер. Ходили невиразні чутки, що й цього разу він зробив «те». Що він, власне, вчинив, про це з певних причин не можна було говорити точніше; але безумовно щось велике, це й з того видно, що знову його нагороджено такою високою відзнакою. Йосиф бачив гидке, голе, однооке обличчя. Він проходив, промітний, радий, дужий, гомінливий, задоволений муж. Ні, проти цієї ситої вульгарності нічого ніхто не зробить. Цьому солдатові, що ніколи не має сумнівів, що завжди у згоді зі самим собою, належить світ, який для нього створив його Юпітер.

І от засяяла висока, як башта, уквітчана лавром тріумфальна колісниця, яку везло четверо білих коней. На ній — Веспасіан. Обличчя, щоб воно було подібне до Юпітера, нарум’янене суриком. Лавр на широкому непокритому селянському черепі, старе кремезне тіло одягнене у вишитий зірками пурпурний убір, який мусив відступити йому на цей день капітолійський Юпітер. Дещо нудливо дивився він на радіючу масу. Ще добрі три години має це тривати. Одяг Юпітера важкий, довге стояння на хиткій колісниці — все інше, крім приємності. Він справді взяв це на себе тільки заради своїх синів. Заснувати династію є дуже важка справа. Жарко. Юпітерові влітку має бути дуже гаряче, коли вже в квітні доводиться так пітніти в його одязі. Тільки подумати, скільки коштує цей тріумф. Реґін обрахував, що дванадцять мільйонів, а може й тринадцять, чотирнадцять. Ці гроші, безумовно, можна було б витратити далеко краще, але цим лойовим мізкам завжди потрібне представництво, проти цього нічого не поробиш.

Що храму більше немає, це справді приємно. Хлопець здорово це провернув. Коли недостойність корисна, її треба робити. А після того бути совісливим. Тільки так вистоює чоловік у житті та перед богами. Раб за ним, що тримав важку золоту корону Юпітера над його головою, кричав йому приписану формулу: «Дивись назад і не забувай, що ти людина». Ну, так, він сподівається жити ще чимало часу, поки стане богом. Він думає про статуї обожнених давніших цезарів. Цей тріумф спричиниться до того, що він на тиждень раніше стане богом. Колісниця спиняється. Веспасіан, крекчучи, дивиться на сонячний годинник.

Тит на другій тріумфальній колісниці, часто поглядав на амулет, що повинен захищати від заздрощів і лихого погляду; бо поряд із ним їде верхи Доміціан, «фрукт». Але турбота з приводу заздрості брата не може зіпсувати йому гордість цього дня. Холодно сяючи, стоїть він у своїй колісниці, піднятий над людським, солдат, що дійшов до мети, втілений Юпітер. Коли він проїздить повз цезарську ложу, то на короткий час тверезіє. Жінки немає там, жінку в нього відібрали. Кому хотів він показатися в своєму блиску, який зміст має все це без жінки? Його очі шукають серед маси, шукають на місцях другого благородного стану. Коли він знаходить Йосифа, то простягає до нього руку, вітаючи.

Колісниці тріумфаторів тягнуться далі, спиняються біля підніжжя Капітолію. Люди, що бачили це власними очима, повідомляють: Симона бар-Гіору бичували, задушили. Оповісники повідомляють це народові. Лунає крик радості: війна закінчилася. Веспасіан і його син сходять із своїх колісниць. Приносять у жертву свиню, цапа та бика, щоб розгрішити себе та своє військо, якщо під час походу не догодили чимсь божеству.

Армія тим часом дефілювала у Великому цирку. Вони проходили повз, по дві когорти від кожного леґіону, з усім знаряддям, катапультами та балістами, «Тугим Юлієм» та іншими таранами. Особливо бурхливо вітали ті польові значки, які захопили були юдеї на початку війни й які тепер знову відібрали в них, як свого часу відібрали у германців орли, що захопив був зрадницький варвар Арміній.

Йосиф бачив, як проходила армія, радісна, мирна, повна стриманої сили. Зброя порядку в державі. Але Йосиф знає й інше обличчя цієї армії. Він знає, що всі вони — це Педан. Він чув, як кричали вони: «Геп, геп», як вони танцювали в кривавому чаді на підлозі храму, мармур якої зник під трупами.

Довго проходило військо. Багато хто, насамперед на лавах дворянства, нетерпеливилися. Йосиф витримував. Ще раз аж до кінця дивився він на леґіони, які перед його очима зруйнували місто та храм.

Увечері цього 8 квітня кілька юдеїв прийшли до чергового наглядача Мамертинської тюрми. Вони показали припис із печаткою. Наглядач прочитав його і провів їх у льох, у так звану Холодну купальню, бо спершу там був колодязь. У цьому занедбаному похмурому приміщенні Симон бар-Гіора скінчив свої дні. Його труп за звичаєм мали викинути вранці на Есквілінську шкуродерню. Але чоловіки мали дозвіл забрати труп і зробити з ним, що хочуть. Цей дозвіл здобув Клавдій Реґін. Це була ціна його перлини, якою він мусив заплатити дамі Ценіс.

Отже, чоловіки взяли вкритий кривавими рубцями труп юдейського полководця, поклали його на ноші, накрили, понесли через місто, що сяяло святковою ілюмінацією. Вони йшли босі. Біля Капенікських воріт ждало їх багато сотень інших юдеїв, між ними Кай бар-Цаароне. І вони теж ішли босі, і одяг їхній був розірваний. Вони несли труп, кожні п’ятдесят кроків несли інші, Аппієвою дорогою до другого верстового стовпа ліворуч. Там ждав їх Клавдій Реґін. Вони принесли труп у підземне юдейське кладовище. Поклали задушеного в труну, положили синьо-чорну голову на землю з Юдеї, облили пахучою водою. Потім накрили труну плитою. На ній грубими грецькими літерами було вирізано: «Симон бар-Гіора, солдат Ягве». Потім вони вимили руки і залишили місце упокоєння.

З цирку Йосиф прийшов додому. Він виконав своє завдання, він не щадив себе, він бачив юдейську війну до кінця. Але тепер закінчилися всі його сили. Він упав у подібний до смерті сон.

Він був сам у великому, пустому, занедбаному домі, тільки старий невільник був тут, ніхто не піклувався ним. Він спав двадцять годин. Потім устав і скорчився в позі глибокої жалоби.

Прибув кур’єр із цезаревого палацу з лавровою гілкою, ознакою щасливих вістей. Коли невільник привів його до занедбаного чоловіка, що скорчився на підлозі у розірваному одягу, зі сплутаним волоссям навкруг лиця, з попелом на голові, кур’єр мав сумнів, чи справді це адресат. Вагаючись, передав він свій лист. Це був власноручний припис Веспасіана цезаревому секретаріатові показувати Йосифові всі документи, які потрібні йому будуть для писання його книги. Крім цього, цезар жалував йому золотий перстень другого благородного стану. Це було вперше, що кур’єр, несучи лавр, не дістав на випивку. Йосиф обмежився тим, що підтвердив одержання листа. Потім знову скорчився, як і перед тим.

Прийшов хлопець Корнель. Невільник не зважився допустити його до Йосифа.

Через сім днів Йосиф піднявся. Спитав, що сталося за цей час. Почув про хлопця Корнеля. Послав по нього. Обидва, коли хлопець Корнель прийшов удруге, не говорили багато. Йосиф сказав, що йому потрібен добрий, надійний секретар. Чи не хоче Корнель допомагати йому при писанні книги? Корнель просяяв.

Ще того ж дня Йосиф почав працювати.

«Певно, — диктував він, — багато буде таких, хто намагатимуться описати війну юдеїв проти римлян, авторів, що не були свідками подій і що посилатимуться на безглузді, суперечливі пересуди. Я, Йосиф, син Маттіаса, священик першої черги з Єрусалиму, що бачив власними очима усе від початку, вирішив написати історію цієї війни, як вона справді була, сучасникам для спогаду, наступникам — для застереження».

Тут закінчується перший із трьох романів про історика Йосифа Флавія.

Інформація видавця

Книга перша. РИМ …3

Книга друга. ГАЛИЛЕЯ …82

Книга третя. ЦЕЗАРІЯ …182

Книга четверта. АЛЕКСАНДРІЯ …247

Книга п’ята. ЄРУСАЛИМ …317

Літературно-художнє видання

Серія «Бібліотека світової літератури»