— Немає у мене нічого, тільки кішка.
— Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.
Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів:
— От і добре, — каже. — Буде кому мишей ловити.
Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:
— Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.
Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.
Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.
А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:
— Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе. — Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.
І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.
Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.
Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.
А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.
Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.
Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.
Поговорили вони.
Тоді цар звелів подавати обід.
Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.
Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей.
Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили.
Капітан питає:
— Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите?
А цар йому:
— Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.
Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:
— У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.
Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.
— Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.
А капітан: