Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Держіть, держіть чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!» — «Замовчи, я тебе вб’ю!» — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і так захропів, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова, справді, підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро опустилася знову на землю. Переждавши хвилин зо дві, Андрій, нарешті, подався зі своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи.

— Вставай, ходімо! Усі сплять, не бійся! Чи піднімеш ти хоч одну з цих хлібин, якщо мені незручно буде захопити всі?

Сказавши це, він перекинув собі на спину мішки, потяг, ідучи повз один віз, ще один мішок з просом, узяв навіть у руки ті хлібини, які хотів був віддати нести татарці, і, трохи зігнувшись під вагою, ішов відважно між рядами запорожців, що спали.

— Андрію! — сказав старий Бульба в той час, як Андрій проходив повз нього.

Серце його завмерло. Він спинився, тремтячи, тихо промовив: — А що?

— З тобою баба! Ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра! — Сказавши це, він сперся головою на лікоть і став пильно розглядати закутану в покривало татарку.

Андрій стояв ні живий ні мертвий, не маючи духу глянути в обличчя батькові. І потім, коли підвів очі та подивився на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Раптом відхлинув від серця страх ще швидше, ніж прихлинув. А коли повернувся він, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як якась темна гранітна статуя, вся закутана в покривало, і відблиск далекої заграви, спалахнувши, осяяв самі її очі, застиглі, як у мерця. Він смикнув її за рукав, — і нарешті спустилися спадиною в глибоку лощину, — майже яр, що його звуть подекуди балкою, — по дну якої ліниво плазував потік, порослий осокою й засіяний купинами. Спустившись у цю лощину, вони стали невидні з усього поля, зайнятого запорозьким табором. Принаймні, коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більше, ніж на зріст людини, піднеслася вгору похилість. На верху її погойдувалося кілька стеблин польового зілля, і над ними сходив на небо місяць, що мав вигляд скісно повернутого серпа з яскравого червоного золота. Вітерець, зірвавшись із степу, давав знати, що вже небагато залишалося часу до світанку. Але ніде не чути було далекого співу півнів: ні в місті, ні в зруйнованих околицях не залишалося давно жодного півня. Невеличкою кладкою перейшли вони через потік, за яким підносився вгору протилежний берег, що здавався вищим від того, який був у них позаду, і виступав зовсім кручею. Здавалося, що в цьому місці був міцний і надійний сам по собі пункт міської фортеці, принаймні земляний вал був тут нижчий і не визирав з-за нього гарнізон. Та зате далі підіймався товстий монастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур’яном, і по невеликій лощині між ним і потоком ріс високий очерет, мало не на зріст людини заввишки. На верху кручі видно було рештки тину, які свідчили, що колись тут був город. Перед ним широке листя лопуха, з-за якого стирчала лобода, дикий колючий будяк і соняшник, що підносив вище за всіх свою голову. Тут татарка скинула з себе черевики і пішла боса, підібравши обережно свою одежу, бо місце було грузьке й повне води. Пробираючись між очеретом, спинились вони перед наваленим хмизом і фашинником[77]. Відгорнувши хмиз, вони знайшли щось ніби земляне склепіння — отвір, мало чим більший за той, що буває в печі, де печуть хліб. Татарка, нахиливши голову, увійшла перша, слідом за нею Андрій, нагнувшись якомога нижче, щоб можна було пролізти зі своїми мішками, і незабаром обоє опинилися в цілковитій темряві.

VI

Андрій ледве посувався в темному й вузькому земляному коридорі, ідучи за татаркою й несучи на собі мішки хліба.

— Скоро нам буде видно, — сказала провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила світильник.

І справді, темні земляні стіни почали потроху яснішати. Вони дійшли до невеликої площадки, де, здавалося, була каплиця; принаймні до стіни був приставлений вузенький столик, ніби олтарний престол, і над ним видно було майже зовсім стертий, злинялий образ католицької Мадонни. Невеличка срібна лампадка, що перед ним висіла, ледве-ледве осявала його. Татарка нахилилась і підняла з землі залишений мідний світильник на тонкій, високій ніжці, з висячими круг нього на ланцюжках щипцями, шпичкою, щоб поправляти вогонь, і гасильником. Взявши його, вона запалила його вогнем від лампади. Світла побільшало, і вони, йдучи разом, то освітлюючись ясно вогнем, то накидаючись темною, як вугіль, тінню, нагадували собою картини Герардо della notte[78]. Свіже, прекрасне обличчя лицаря, що пашіло здоров’ям і молодістю, становило велику протилежність із змарнілим і блідим лицем його супутниці. Прохід трохи поширшав, отож Андрієві можна було трохи випростатись. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери[79]. Так само, як і в печерах київських, тут видно було заглибини в стінах, і стояли подекуди труни; місцями навіть траплялися просто людські кістки, що од вогкості поробилися м’якими й розсипалися на борошно. Видно, і тут теж були святі люди й ховалися теж від мирських бур, горя й спокус. Вогкість місцями була дуже велика: під ногами їх інколи була суцільна вода. Андрій мусив часто спинятися, щоб дати відпочити своїй супутниці, до якої втома поверталася безнастанно. Невеличкий шматок хліба, проковтнутий нею, спричинив тільки біль у шлунку, одвиклому від їжі, і вона часто стояла без руху по кілька хвилин на одному місці.

Нарешті перед ними показалися маленькі залізні двері. «Ну, слава Богу, ми прийшли», — сказала кволим голосом татарка, звела трохи руку, щоб постукати, — і не мала сили. Андрій ударив замість неї сильно в двері; почувся гул, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гул цей змінювався, зустрівши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, і хтось, здавалося, спускався сходами. Нарешті двері одімкнулись; їх зустрів чернець, що стояв на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненависну зневагу в козаків, які поводилися з ними ще більш нелюдськи, ніж з жидами. Чернець теж трохи відступив назад, побачивши запорозького козака, та слово, невиразно вимовлене татаркою, його заспокоїло. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, вивів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирської церкви. Коло одного з олтарів, заставленого високими свічниками й свічками, стояв навколішки священик і тихо молився. Коло нього по обидва боки стояли теж навколішки двоє молодих клірошан[80] у лілових мантіях, з білими мереживними шемізетками[81] поверх них і з кадилами в руках. Він молився, щоб Бог послав чудо; щоб врятував місто, зміцнив занепадаючий дух, дав терпіння, прогнав спокусника, який нашіптує ремство і слабкодухе, полохливе плакання на земні нещастя. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім поклавши знеможені голови на спинки стільців та темних дерев’яних лавок, що стояли перед ними; кілька чоловіків, прихилившись до колон і пілястрів, на яких лежало бокове склепіння, сумно стояли теж навколішки. Вікно з різнокольоровими шибками, що було над олтарем, осяялося рожевим рум’янцем ранку, і впали від нього на підлогу голубі, жовті та інших кольорів кружальця світла, освітивши раптом темну церкву. Весь олтар у своїй далекій заглибині показався враз у сяйві; кадильний дим спинився в повітрі райдужно освітленою хмарою. Андрій не без подиву дивився зі свого темного кутка на чудо, створене світлом. У цей час величний звук органа сповнив раптом усю церкву. Він ставав усе густішим і густішим, розростався, перейшов у важкий гуркіт грому і потім враз, обернувшись на небесну музику, полинув високо під склепінням своїми співучими звуками, що нагадували тонкі дівочі голоси, і потім знов обернувся він на густий рев і грім, і затих. І довго ще громовий гуркіт носився, тремтячи, під склепінням, і дивувався Андрій, напіввідкривши рота, з величної музики.

В цей час відчув він, хтось смикнув його за полу жупана. «Пора!» — сказала татарка. Вони перейшли через церкву, не помічені ніким, і вийшли потім на майдан, що був перед нею. Зоря вже давно рум’яніла на небі: все сповіщало про схід сонця. Майдан, що мав квадратну форму, був зовсім порожній; на середині його ще стояли дерев’яні столики, які свідчили, що тут був ще тиждень, може, тільки тому харчовий ринок. Вулиця, яких тоді не брукували, була просто засохлою купою грязюки. Майдан обступали кругом невеликі кам’яні й глиняні одноповерхові будинки, в стінах яких видно було дерев’яні палі й стовпи на всю височінь стіни, навкіс перехрещені дерев’яними ж таки пов’язями, як взагалі будували доми тодішні обивателі, що можна бачити ще й по цей день у деяких місцях Литви й Польщі. Всі майже вони були вкриті непомірно високими дахами, з силою дахових вікон та душників. По один бік, майже біля церкви, вище за сусідні підносився зовсім відмінний від інших будинок, мабуть, міський магістрат або яке-небудь урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним зверху надбудований був у дві арки бельведер[82], де стояв вартовий; великий годинниковий циферблат вставлений був у дах. Майдан здавався мертвим, але Андрієві причувся якийсь легкий стогін. Роздивляючись, він помітив на другому його боці групу з двох-трьох чоловік, що лежали майже без ніякого руху на землі. Він втупив очі уважніше, щоб розглядіти, чи поснулі то були, чи померлі, і в цей час наткнувся на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, як видно, жидівки. Здавалося, вона була ще молода, хоч у спотворених, виснажених рисах її не можна було того бачити. На голові у неї була червона шовкова хустка; перли чи буси двома рядами прикрашали її навушники; два-три довгі, усі в кучериках, пасма випадали з-під них на її висохлу шию з натягнутими жилами. Біля неї лежало немовля, що судорожно схопилось рукою за суху грудь її і скрутило її своїми пальцями від мимовільної злості, не знайшовши в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки по тому, як тихо опускався й піднімався його живіт, можна було бачити, що воно ще не вмерло або принаймні ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, накинувся на нього, як тигр, вчепився в нього, кричачи: «Хліба!» Та сили не було в нього, рівної шаленству; Андрій відштовхнув його: він упав на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, на яку той накинувся, мов скажений собака, згриз, скусав її і тут-таки на вулиці в страшних корчах сконав, бо давно відвик споживати їжу. Майже на кожному кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, нібито, не стерпівши мук у домах, багато людей навмисне повибігали на вулицю: чи не пошлеться в повітрі чого-небудь, що живить сили. Коло воріт одного дому сиділа жінка, і не можна було сказати, чи заснула вона, чи вмерла, а чи просто знепритомніла: принаймні вона вже не чула й не бачила нічого і, опустивши голову на груди, сиділа нерухомо все на одному місці. З даху іншого будинку висіло вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло. Бідолаха не міг витерпіти до кінця мук голоду й схотів краще самовільним самогубством прискорити кінець свій[83]. Побачивши ці страшні наслідки голоду, Андрій не втерпів, щоб не спитати в татарки:

— Невже ж таки вони зовсім не знайшли, чим підтримати життя? Коли приходить людині остання скрута, тоді, робити нічого, мусить вона їсти те, чим доти гидувала; вона може їсти ті тварини, які заборонені законом[84]; все може піти тоді на їжу.

— Усе поїли, — сказала татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки, ні навіть миші не знайдеш у цілому місті. У нас у місті ніколи не бувало ніяких запасів; усе привозилося з сіл.

— То як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще думаєте оборонити місто?

— Та, може, воєвода й здав би, але вчора вранці полковник, що в Бужанах[85], пустив у місто яструба з запискою, щоб не віддавали міста: що він іде виручати з полком, та чекає тільки другого полковника, щоб іти обом разом. І тепер кожної хвилини чекають їх… Але ось ми прийшли до дому.

Андрій уже здалека бачив дім, не схожий на інші, і, як здавалося, будований яким-небудь архітектором італійським. Він був споруджений з гарної тонкої цегли, на два поверхи. Вікна нижнього поверху були обведені високими гранітними карнизами; горішній поверх був весь з невеликих арок, що утворювали галерею; між ними було видно ґрати з гербами. На рогах дому теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли спускалися на самий майдан. Внизу сходів сиділо по одному вартовому, що мальовничо й симетрично держалися одною рукою за алебарди[86], які стояли коло них, а другою підпирали схилені свої голови і, здавалося, отже більше схожі були на статуї, ніж на живі істоти. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були нечутливі до всього: вони не звернули уваги навіть на те, хто йшов сходами. Наверху сходів вони знайшли багато вбраного, всього з ніг до голови озброєного воїна, що держав у руці молитовник. Він звів був на них стомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він опустив їх знов на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони ступили в першу кімнату, досить простору, що правила за приймальню чи просто прихожу. Вона була вся повна солдатів, слуг, псарів, виночерпіїв та іншої двірні, потрібної для показу сану польського вельможі, як військового, так і володаря власних маєтків. Всі вони сиділи в різних позах попід стінами. Чути було чад погаслої свічки. Дві інші ще горіли у двох величезних, майже на людський зріст, свічниках, які стояли посередині, дарма що вже давно в ґратчасте широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербом і безліччю різьблених окрас; але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі двері в боковій стіні. Ними ввійшли вони в коридор і потім у кімнату, якої він не міг добре розглядіти. Світло, що проходило крізь щілину віконниці, торкнуло дещо: малинову завісу, позолочений карниз і живопис на стіні. Тут татарка сказала Андрієві залишитися й відчинила двері до іншої кімнати, звідки блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все затремтіло в ньому. Він бачив крізь розчинені двері, як майнула швидко струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала, щоб він увійшов. Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіли дві свічки; лампадка тихо блимала перед образом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католицьким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам’яніла в якомусь швидкому русі. Здавалось, ніби вся постать її хотіла кинутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв здивований перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого в ній не було схожого на ту, але вдвоє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, тепер це був витвір, якому художник дав останній удар пензля. Та була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня — жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути і оповили їх блискучою вологою, що проймала душу. Груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні межі, які призначені цілком розвиненій красі; волосся, що перше падало легкими кучерями на обличчя її, тепер обернулося на густу розкішну косу, частину якої було підібрано, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям падала на груди. Здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам’яті, — ні одної! Хоч яка велика була її блідість, але вона не потьмарила чудесної краси її; навпаки, здавалося, нібито додала їй чогось поривчастого, чарівно-переможного. І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і застиг перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав перед нею в усій красі й силі юнацької мужності, який, здавалося, і в самій своїй нерухомості вже виявляв невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, сміливою дугою вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чорний вус.

— Ні, я неспроможна нічим подякувати тобі, великодушний лицарю, — сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. — Один Бог може віддячити тобі; не мені, кволій жінці… — Вона опустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями. Нахилилося все чудесне обличчя її, і тонкий рум’янець відтінив його знизу.

Нічого не міг сказати на це Андрій. Він хотів би висловити все, що тільки є на душі, — висловити його так палко, яким воно було на душі, — і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста: звук відібрався в слова: відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на таку мову, і обурився на свою козацьку натуру.

В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб та їжу, внесла їх на золотім блюді й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знесилля й неспроможність висловити почуття, які охопили її, був зрозуміліший Андрієві, ніж уся мова. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалось у нього. Все, що доти стримувалося якоюсь важкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів, але раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:

— А мати? Ти віднесла їй?

— Вона спить.

— А батькові?

— Віднесла. Він сказав, що прийде сам дякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Затамувавши подих, дивився Андрій, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про збожеволілого від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав:

— Доволі! не їж більше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута!

І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в очі. І нехай би передало чиє-небудь слово… та неспроможні передати ні різець, ні пензель, ні високомогутнє слово того, що бачиться іноді в очах діви, ані того зворушливого почуття, яке охоплює того, хто дивиться в такі очі діви.

— Царице! — скрикнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань. — Що тобі треба? чого ти хочеш? звели мені! Загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі, — я побіжу виконувати її! Скажи мені зробити те, чого не може зробити ні одна людина, — я зроблю, я погублю себе… Погублю, погублю! і погубити себе для тебе, присягаюся святим хрестом, мені так солодко… та несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських — мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона — все моє. Такої ні в кого немає тепер у козаків ваших зброї, як у мене: за саме руків’я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відцураюсь, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одно слово або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! Та знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запорожжі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного лицарства. Бачу, що ти інше створіння, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярським жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми рабами; тільки небесні ангели можуть служити тобі!

[77] Фашинник — в’язанка хмизу, що використовується для укріплення ґрунту при будівництві оборонних споруд.

[78] …картини Герардо della notte. — Тобто голландського художника Герарда Гонтгорста (1592‒1662), відомого своєю любов’ю до зображення нічних сцен, речей, освітлених світильниками та смолоскипами, за що італійці прозвали його «нічним» — della notte. Картини Г. Гонтгорста зберігаються у галереях Рима та Флоренції.

[79] …нагадали йому київські печери. — Йдеться про печери Києво-Печерської лаври — славнозвісного чоловічого монастиря, заснованого 1051 р.

[80] …двоє молодих клірошан… — Клірошанин — церковнослужитель (причетник, дячок), який співає у церковному хорі (на криласі).

[81] …з білими мереживними шемізетками… — Тут: з накидками, мереживними нагрудниками.

[82] …у дві арки бельведер… — Бедьведер — вишка, надбудована над будівлею, з якої відкривається вид на довкілля.

[83] Бідолаха не міг витерпіти до кінця мук голоду й схотів краще самовільним самогубством прискорити кінець свій. — У черговій редакції Гоголь пояснив: «…як властиво слабкому». Згідно з християнською традицією, самогубство — вияв слабкості. «Перетерпівший до кінця спасеться», — цитує Гоголь слова Спасителя у своєму «Правилі житія у світі».

[84] …вона може їсти ті тварини, які заборонені законом… — Йдеться про заборони з закону Мойсея, скасовані у Новому Завіті.

[85] Бужани — степова область між гирлами річок Дунай та Дністер, південна частина Бессарабії. Місто з такою назвою згадується в «Історії Русів». На руїнах татарського містечка Буджак козаки, які втекли до турецьких володінь після скасування Січі 1775 р., поставили свій кіш.

[86] Алебарда — старовинна зброя у вигляді спису з топірцем або сокирою на кінці.