Хлестаков. Як нема?
Слуга. Нема та й годі.
Хлестаков. А сьомга, а риба, а котлети?
Слуга. Та це для тих, котрі поважніші.
Хлестаков. Ах ти ж, дурень!
Слуга. Іменно так.
Хлестаков. Порося ти миршаве… Як же вони їдять, а я не їм? чому ж я, чорти б його взяли, так само не можу? хіба вони не такі проїжджі, як і я?
Слуга. А звичайно не такі.
Хлестаков. А які?
Слуга. Звісно які! вони вже, відомо: вони гроші платять.
Хлестаков. Я з тобою, йолопе, говорити не хочу. (Наливає суп і їсть.) Що це за суп? Та ти самої води налив у миску: ніякісінького смаку, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого!
Слуга. Ми приберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.
Хлестаков (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну… стривай, дурню; ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не з того роду! зі мною не раджу… (їсть.) Боже мій, який суп! (їсть далі.) Я гадаю, що жодна людина в світі не їла такого супу. Якесь пір’я плаває, замість масла. (Ріже курку.) Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи лишилося, Йосипе, візьми собі. (Ріже печеню.) Що це за печеня? Це не печеня.
Слуга. А що ж воно таке?
Хлестаков. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира, засмажена замість яловичини! (їсть.) Шахраї, каналії, чим вони годують! і щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах.) Негідники! ну, зовсім дубова кора, ніяк і не витягнеш, і зуби почорніють після таких страв. Шахраї! (Витирає рот серветкою.) Більше нічого нема?
Слуга. Нема.
Хлестаков. Каналії! негідники! і хоча б який соус чи тістечко. Падлюки! деруть тільки з проїжджих.
Слуга прибирає й виносить тарілки разом з Йосипом.
Ява VII
Хлестаков, потім Йосип.
Хлестаков. Справді, ніби зовсім і не їв; тільки-но розохотився. Були б дрібні, послав би на базар та купив би хоч сайку.
Йосип (входить). Там чогось городничий приїхав, цікавиться й питає про вас.
Хлестаков (злякавшись). От тобі й маєш! Ну, бестія трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж, коли по благородному, я може… ні, ні, не хочу! Там по місту тиняються офіцери й народ, а я, мов навмисне, задав тону та ще й переморгнувся з однією купецькою донькою… Ні, не хочу. Та що він, як він сміє насправді? Що я йому хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випростовується.) Та я йому просто скажу: «Як ви смієте, як ви?..» (У дверях крутиться ручка; Хлестаков полотніє й зіщулюється.)
Ява VIII
Хлестаков, городничий та Добчинський. Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва перелякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.
Городничий (трохи отямившись і виструнчившись). Бажаю здоров’я!
Хлестаков (кланяється). Моє шанування…
Городничий. Пробачте.
Хлестаков. Нічого.
Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, піклуватися про те, щоб проїжджим та й усім благородним людям ніяких утисків…