Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Христіан Іванович видає той самий звук.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати: він говорить, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього одгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки зауважив вам. Що ж до внутрішнього розпорядження і того, що зве в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже сам Бог так сотворив, і вольтер’янці[4] даремно проти цього говорять.

Амос Федорович. А що ви вважаєте, Антоне Антоновичу, грішками? Є грішки і грішки… Я говорю всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? цуценятами-хортами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, цуценятами чи чимось іншим — проте хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, приміром, як у когось шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль…

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі цуценятами-хортами? За те ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і щонеділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви коли почнете говорити про сотворіння світу, просто волосся дибки стає.

Амос Федорович. Та адже сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, іноді забагато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. Проте я так тільки згадав про повітовий суд; а, правду кажучи, навряд чи хто коли-небудь зазирне туди: це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А ось вам, Лука Лукич, то як смотрителеві учбових закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звісно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але мають предивні вчинки, натурально нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не скривитися[5]. Ось так (кривиться). І потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Розуміється, коли він школяреві зробить таку пику, то воно ще нічого, може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви зважте самі, коли він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже зле: пан ревізор або інший хтось може взяти це на свою адресу. Із цього чорт знає що може вийти.

Лука Лукич. Ну що, їй-право, мені з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив: оце ще цими днями, як зайшов був до класу наш предводитель, він скорчив таку пику, якої я ніколи ще не бачив. Він, бач, зробив її від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумство прищеплюється юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам зауважити й про вчителя історії. Він учена голова — це видно, і відомостей нахапав силу-силенну, але тільки пояснює з таким захватом, що себе не пам’ятає. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян — ще нічого, а як дійшов до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним скоїлося[6]. Я думав, що пожежа, їй-богу! збіг з кафедри і скільки сили бах стільцем об підлогу. Воно, звісно, Александр Македонський — герой, але навіщо ж стільці трощити? від цього збиток казні.

Лука Лукич. Так, він запальний, я йому це кілька разів уже нагадував… Каже: «Як хочете, а для науки я життя не пошкодую».

Городничий. Атож. Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п’яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина.

Городничий. Це б ще нічого. Інкогніто прокляте! Раптом загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто, — скаже, — тут суддя?» «Ляпкін-Тяпкін». «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна! а хто попечитель богоугодних закладів?» «Земляніка». «А дайте-но сюди Земляніку!» От що погано.

Ява II

Ті ж і поштмейстер.

Поштмейстер. Поясніть, панове, що, який чиновник їде?

Городничий. А ви хіба не чули?

Поштмейстер. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки-но був у мене в поштовій конторі.

Городничий. Ну, що? як ви думаєте про це? Поштмейстер. А що думаю? війна з турками буде. Амос Федорович. Слово в слово! я сам.те думав. Городничий. Так, обидва пальцем у небо ткнули!

Поштмейстер. Їй-право, війна з турками. Це все француз капостить!

Городничий. Яка війна з турками! просто нам лихо буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.

Поштмейстер. А коли так, то не буде війни з турками. Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?

Поштмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?

Городничий. Та що я? страху-то нема, а так трішечки… Купецтво та міщанство мене бентежить. Кажуть, що залив я їм сала, а я от, їй-богу, коли й узяв з кого, то, вірите, без ніякої ненависті. Я навіть гадаю (бере його під руку й одводить набік), я навіть гадаю, чи не було на мене якогось доносу. Навіщо ж справді до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, кожний лист, що надходить до вашої поштової контори, вхідний чи вихідний, знаєте, так ото трішечки розпечатати й прочитати: чи немає там якогось донесення чи просто писанини. Коли нема, то можна знову запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.

Поштмейстер. Знаю, знаю… Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб із обережності, а більше з цікавості: до смерті люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання! іншого листа з насолодою прочитаєш: так описуються різні пасажі… а повчальність яка… Краще, ніж у «Московських ведомостях»!

Городничий. Ну, що ж, скажіть: нічого не начитували про якогось чиновника з Петербурга?

Поштмейстер. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських та саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів. Є прекрасні місця. От нещодавно один поручик пише до приятеля і описав бал якнайграйливіше… дуже, дуже хороше: «Життя моє, милий друже, тече, — говорить, — в емпіреях[7]: панночок багато, музика грає, штандарт[8] скаче…» з великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?

Городничий. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: коли, бува, трапиться скарга або донесення, то без ніяких міркувань затримуйте.

[4] * Вольтер’янці — вільнодумці, послідовники Вольтера.

[5] * Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не скривитися. — Про прототип цього персонажа пише Ю.М. Лотман у статті «Городничий про освіту» (Лотман Ю.М. Городничий о просвещении… // О русской литературе. — М., 1997 — С. 690): «У мемуарах студента Московського університету початку XIX ст. Костенецького читаємо: “Сандунов Микола Миколайович, ординарний професор практичного російського судочинства. <…> великий блазень і насмішник <…> дуже добре розумів недоліки тодішнього судового устрою і законодавства <…> І тому, при читанні якого-небудь указу, він обурювався його безглуздістю <…> і висловлювався мімікою і гримасами, і як скривиться, було, при читанні указу, то ми, крім того що сміялися, але і розуміли, що тут є яка-небудь явна безглуздість”».

[6] * …як дійшов до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним скоїлося. — Як пише Ю.М. Лотман, цей персонаж навіяний анекдотом з «Театрального співбесідника» про уславленого англійського актора Чарла Гюлера, який повторюючи роль Александра, так сильно вдарив по кріслах палицею, що домашні меблі розсипалися з великим тріском (див.: Театральный собеседник, или Собрание весёлых й занимательных анекдотов, острых изречений, странных обычаев, касающихся до театра й проч. Изданный в пользу й удовольствие любителей театра / Пер. с нем. — М., 1804. — С. 40‒41).

[7] * В емпіреях — у блаженстві фантазій; емпірей — в уявленні давніх греків оселя богів.

[8] * Штандарт — флаг з гербом або полковий прапор у кавалерії. Штандарт-юнкер — носій прапора.