Призабуті казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Загорнула Хівря зайця у хвартух і знову до чоловіка:

— Ой, Іване, ходімо ж іще у ліс. Хочу подивитися, як то риба притхнулася.

— Хоч і притхнулася, — каже Іван, — та не наша — панова. Шкода задаром ноги збивати.

— Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила...

Але Хівря так просить:

— Та ходімо, Івасю, хай хоч подивлюся.

— То й ходімо.

Повів жінку в ліс на те місце, де рибу порозкидав і показав. Знову дивується Хівря, знову каже, що і родилася й христилася, а такого чуда не бачила.

— Забираймо ж цю рибу, — просить чоловіка, — та несімо додому, а я почищу та й доброї юшки наварю.

Але Іван «ні» та й «ні».

— Тебе пан як почистить, — каже, — то летітиме з тебе луска ще краще, ніж з оцієї риби.

Але Хівря й рибу позбирала у хвартух. Принесла все додому, рибу зварила, зайця спекла, сама наїлася й дітей нагодувала. Тільки Іван нічого з того і не покуштував.

Але Хівря, як Хівря. Хоч і присягала чоловікові, що нікому нічого не казатиме, так невитримка ж! Ледве губи після обіду обтерла — і зараз же по селу майнула:

— Ой, людоньки! Ой, сусідоньки! Та чи ви знаєте, які дива бувають у тисячний год і тисячний день? На вербі бублики родять, зайці у верші ловляться, а риба з води вилазить і в лісі попід деревами притихається!..

Люди слухають і лишень плечима потискають.

— Не чули такого, — кажуть. — Чули лишень, що на вербі груші ростуть, а дурні в таке вірять.

— Та Господи! — присягає Хівря. — Та я вам істинну правду кажу! Та я ж достеменнісенько[19] знаю!..

А люди далі кепкують. Розказала б Хівря їм усе до кінця, так пана боїться, щоб не поспитав за бублики, і за зайця, і за рибу. Так ні з чим і додому вернулася.

От живуть вони далі. Іван щотижня чи там що два витягне червінця з-під гною і купить то поросятко, то пару овечок, а далі й волів пару, ба й воза кованого і чумацьку мажу[20]. А на весну пішов до пана та й відпросився чумакувати: у Крим по сіль поїхав. Правда, що заробив, — половину панові мусів оддати, але й собі половина лишилася. На другий рік знову поїхав і на третій також. Краще стало родині жити, а люди казали:

— Тому Іванові йде, як з води. Десь, мабуть, упіймав щастя за хвіст.

Так минуло сім літ. Аж одного дня зачув Іван, що пан дуже в карти програвся і грошей до зарізу потребує. Має навіть частину землі й кріпаків продавати.

То Іван зараз і пішов до панського двору. Так і так, мовляв, хочу з усією сім‘єю на волю викупитися і землі придбати. А пан зрадів.

— Давай сто червінців, — каже, — то випущу тебе на волю і ще шмат поля одріжу.

Зараз таки папір списали, печатки прибили, Іван гроші відрахував і вертається додому вже вільним чоловіком. Та такий радий та такий веселий, що на радощах і признався Хіврі.

— Знаєш, — каже, — жінко, а це ж ми вільними стали і поле придбали за дідовий скарб, який я на панському полі виорав.

— Та не бреши! — дивується Хівря.

— Не брешу, ні, чисту правду говорю.

І розказує все, як воно сталося.

— Коли ж то було? — питає Хівря.

— А було ще тоді, як Горпинина корова близнят привела.

[19] Напевно, точно.

[20] Великий критий віз із грубими колесами.