Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, так. Але приятелі мусять бути знайомі. З цим мусиш погодитися, морубішабо.

— Ех, шляхетний пане, граєшся словами! Ти хіба знаєш, про що говорю...

— Знаю, морубішабо, — хитнув головою Ґілерме, запихаючи в рота яйце: — уважаєш поспіль усіх білих ворогами...

— Хіба не слушно?

— Слушно, звичайно, але не завжди: я, наприклад, не є вашим ворогом, а приятелем.

— Неправда! В найкращому випадку ти є просто непроханим гостем. Але, приглянувшись ближче, і ти є ворогом, хоч, може, і сам не знаєш, що робиш нам шкоду.

— Я?! — мало не вдавився яйцем Пірсон. — Чим?

— Тим, що своїми дослідженнями і своїми публікаціями підсилюєш цікавість усяких пройдисвітів до нашої землі. А для нас вони потрібні, як лихе повітря...

— Бачиш, морубішабо, — вперше зніяковів Ґілерме, — в тому лише частина правди, бо пройдисвіти, як ти кажеш, приїхали сюди раніше, ніж з’явилися мої писання про вашу землю, а я приїхав вже промощеною дорогою.

— Так, — хитнув головою Татаурана, — ти скористався виваленими дверима й навіть не завдав собі труду подумати, чи господарям буде мила твоя гостина й твоя цікавість. Ти увійшов у пограбований дім разом з розбійниками. Не зайнятий безпосередньо грабунком, ти маєш можність винюхати те, чого розбійники, може, ще й не помітили, і збираєшся потім оприлюднити всі цікаві спостереження та вказати грабіжникам на ще не пограбовані скритки. Роля, погодься, не дуже то почесна...

Пірсон змішався остаточно.

— Несправедливо закидаєш мені нечесність, морубішабо, — сказав насупившись. — Ваша земля — відкрите поле, де нема господаря, чи, вірніше, де, що не крок, — то інший господар. Тут нема в кого питати дозволу на відвідини, і єдине, що може гість робити — старатися, щоб з кожним бути в згоді.

— Як з господарем, так і з грабіжником? — іронічно спитав Татаурана.

— Тут уже господарі в значній своїй кількості помирилися з грабіжниками, а навіть поріднилися з ними, — відпарував Ґілерме. — Як же в тому всьому можна розібратися, коли маєте вже кілька поколінь мішанців?

— Щодо мене, то я б розібрався дуже скоро, — злісно відповів Татаурана: — всіх мішанців разом з їхніми батьками вигнав би за воду, а решту винищив би, — і був би спокій.

— Це легко сказати, морубішабо, можна навіть і зробити. Але чи буде воно справедливо? Чим, врешті, ті бідні мішанці винні?

— Коли б’ємо гадину, не питаємо, чи це справедливо і чи вона винна...

— Людина не гадина, морубішабо...

— Буває гірша...

— Буває, але не завжди. Все ж вона створена по образу і подобію Божому, має душу, в основі якої, крім злого, лежить і добрий початок. Людину все можна переробити на краще.

— Довга робота...

— Правда, довга. Тому краще без мороки попросту вбивати, ні? — зійшов і собі на іронію Пірсон.

Тепер зніяковів Татаурана і не знайшов ніякої відповіді. А гість дивився на нього своїми добрими очима, і в них малювалося щире співчуття.

— Знаю, що мішанці залляли багато сала за шкуру своїм рідним братам по материнській лінії, — продовжував він, — але ви ще не розумієте всієї важливости місії, яку вони відіграють у майбутньому. Ставши на початках правою рукою загарбника, ті самі мішанці пізніше стануть згубою для нього.

— Згубою загарбника станемо ми! — вдарив себе в груди Татаурана. — Ми не будемо чекати на те далеке майбутнє, в якому мамелюки схотять відігравати якусь там ролю! Признаюся тобі щиро, що метою мого і мого племени існування є — позбутися чужинців та мішанців з нашої землі!

— Сказавши одверто, морубішабо, не вірю в успіх таких намірів, але й не відмовляю тебе від боротьби. Навпаки, скажу тобі: борись! Борись, бо лише в боротьбі витворюється нація. Ви, індіяни, покищо не є нацією. Ви — покищо окремі роди і племена, що не мають не тільки спільної, а взагалі ніякої мети. Ви — сира, безформна глина, ви — тісто без закваски, ви — сила, яка взаємно себе поборює і у висліді дає слабість. І щойно ворог дасть вогонь, який випалить глину, дасть закваску, яка зрушить тісто, виробить форму національного тіла і скерує його дію в єдине річище. Якщо... Якщо ви зумієте зробити історію вчителькою свого життя. Ваша історія складається своєрідно. Ви не маєте ворога під боком. А такий сусідній ворог є завжди найстрашнішим. Найстрашнішим тому, що, сидячи міцно корінням у власному ґрунті, запускає безнастанно свої хижі парості в сусідні городи і глушить у них все живе. Ваш ворог далеко, і він не такий страшний. Щоб напастувати вас, він мусить відриватися корінням від рідного краю, а це раніше, чи пізніше приведе до остаточного зриву з ним, до зради своєї батьківщини, до переродження. Згадай собі гунів, згадай фенікійців: що з ними сталося?

— Я ще раз кажу: задовго чекати! — понуро бовкнув Татаурана. — Земля конає у вогнях, в крові, в рабстві, в кайданах, а ти говориш про переродження!..

— Вона не конає — вона дає початок новому життю, а це завжди йде в парі з великими болями...

— То радиш терпіти мовчки?

— Сказав уже: ні! Але, хіба, ставши до боротьби, не наразиш на нові болі свою землю і свій народ? Не запалиш вогнів? Не розіллєш крови?