Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, не буде добре, — заперечив посол. — Тому ми просимо вас на допомогу. Разом з вами напевне ґвалашів розіб’ємо.

— Найліпше зробите, коли, замість ґвалашів, поб’єте тих білих, що намовляють вас на війну! — різко сказав Татаурана, відчуваючи, що йому починає уриватись терпець.

— Не можна того: ми з білими в мирі.

— Аз ґвалашами не в мирі?

— З ґвалашами також. Але від миру з білими більше користи: білі дають за полонених ґвалашів викуп, а ґвалаші не дадуть нічого.

Від цієї логіки Татаурану огорнула розпука, і він, як до останнього засобу, вдався до прохання:

— Послухайте мене, брати каяпос, і не починайте війни ні проти ґвалашів, ні проти інших племен. Бережіть свої сили для іншої війни. Перекажіть вашому морубішабі, що незабаром почнеться смертельний похід проти всіх білих. Тому не час тепер битися між собою, навпаки, треба миритися і тим, хто досі був у війні.

Гості нашорошили вуха:

— Війна смерти проти білих? Це добре! О, це дуже добре! Коли?

— Скоро. Десь по зборі врожаю.

— Е-е, до збору врожаю ми ще помиримося з ґвалашами. Самі ж знаєте, що ми з ними — родина креньс. Ця війна не буде довга: тільки набрати трохи бранців, щоб проміняти білим. Тоді буде мир знову. Як, отже?

— Як?! — дав волю своєму обуренню Татаурана. — А так: ідіть зараз же геть звідси і перекажіть вашому морубішабі, що буде він водоносом білих, коли почне війну з ґвалашами! Забирайтеся!

— Відсилаєш нас без ради племени? А що вона скаже?

— Я зневажив би раду племени, коли б її таке спитав! Забирайтеся геть!

Післанці так само спокійно, як прийшли, так повставали тепер, і під недоброзичливими поглядами аресів, попленталися назад.

Над площею зависла понура тиша. Задуманий Татаурана забув зовсім, що сьогодні так і не дав ще денного наказу, а ареси не важилися йому нічого нагадувати. Чекали, поки сам пригадає.

І так, поки Татаурана думав, поки чекали його підвладні, до оселі ще раз підійшли нові гості — ґвалаші. Було їх четверо таких подібних між собою, що розпізнати їх можна було хіба по прикрасах. Такі ж самі круглоголові, як каяпоси, так само поприкрашувані всяким непотребом, визбираним на смітниках цивілізації, мали у вухах і носах попересилювані мідні дроти, а в одного такий дріт ішов від вуха до нижньої губи й був закручений на кінцях у спіралі.

Знов почалося невідмінне частування, бо ж не годиться гостям говорити навіть про найпекучіші справи на порожній шлунок.

І ґвалаші їли, цямкаючи і плямкаючи, поки не спорожнили всі поставлені перед ними дерев’яні й глиняні посудини. А тоді пообтирали руки у волосся і почали говорити. Властиво, говорив той, що мав дріт від вуха до губи, а решта лише притакувала.

— Хе-хе! Ні з чим вернулися каяпоси...

— А ви вже знаєте? — спитав Татаурана.

— Знаємо. Чули, як вони говорили між собою, вертаючись від вас. А нас прислала до вас рада племени просити допомоги проти них — каяпос.

— Тепер не потребуєте нашої допомоги, — сказав Татаурана. — Вони не нападуть. Але, коли б і напали, то ми поможемо. Наша рада племени — згодиться на поміч.

— Хе-хе! — хитро засміявся голова посольства і став зовсім подібний до того каяпоса із зламаною ложкою на шнурку. — Ми не будемо чекати, аж поки вони знайдуть поміч і нападуть. Ми вдаримо перші.

— Чекайте, — не зрозумів спочатку Татаурана, — може, вони ще взагалі роздумаються. А найліпше буде вам і їм об’єднатися і вдарити на білих.

Ґвалаші здивувалися:

— На білих?! Порушити закон гостинности і напасти на білих, коли вони прийшли з миром і подарунками?!

— Як з миром?! — ще більше здивувався Татаурана. — Таж вони підмовляють каяпос на війну проти вас, а ви дотримуєте з ними миру?!

— То так, — почав пояснювати посол, поправивши дріт, який заважав йому говорити: — Білі потребують бранців. Прийшли до каяпос і до нас. Їм усе одно, які бранці, аби бранці, і дають за них добре. Тож ми...

— Уже знаю, не говори! — зраненим звірем крикнув Татаурана і схопився на ноги. — Каяпос хотять проміняти вас, а ви — каяпосів. Ви однакові, як одні, так другі!