Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не побивайся, Сабіє. Чи ж то мені вперше доводиться відлучатися?

— Не вперше, — хлипала Сабія, — але тоді я була між своїми людьми...

— Між своїми? — нахмурився Пірауна. — Чи ж ареси тобі чужіші, ніж були раби сензалу? Таж ти тут ніби в своїй родині.

— Могла б і справді бути в родині, коли б лише Жаїра схотіла... — заводила далі хитра жінка, схиляючи розмову до предмету, який її давно непокоїв.

Пірауна зиркнув на доньку, донька на нього, але обидвоє змовчали. А Сабія, не дочекавшись потрібного їй слова, заговорила одвертіше:

— Такий гарний юнак той Татаурана і вождь племенн — був би найкращим чоловіком для Жаїри. І він її так любить, а вона ним помітує*...

Пірауна лише зідхнув: що ж він міг зробити? Не було закону — силувати дитини до шлюбу з тим, з ким вона не хотіла, а Жаїрі він з малих літ нічого не наказував. Мав би наказувати тепер? Таж усе одно не послухала б ні доброї ради, ні тим більше наказу! І Пірауні цей шлюб був би дуже бажаним, бо Татаурана йому припав до серця від самого початку. Але що з того?

Жаїра гордо копилила губи, а Сабія, присунувшись ближче, заговорила шепотом, боязко оглядаючись, чи хто не підслухує:

— Казала мені Ірасема, що Татаурана знає місця, де є золото й безліч блискучих камінців... Коли б лише хотів — ареси назбирали б йому того цілі вози... Нехай Жаїра полюбить його і намовить, замість того, щоб воювати, збирати камінці й золото. З тим можна добре жити, а з війни що? — саме лише нещастя...

— Гей, жінко! — розсердився Пірауна. — Як бачу, то рабство навчило тебе саме того, чого не повинно було навчити! Рада, що сама видерлася з нього, то про інших тобі байдуже?! Ситим життям, що його дадуть камінці й золото, будеш щаслива? Рабство не навчило тебе нічого більше, крім пізнавання вартости камінців і золота?!

Довго ще гримав Пірауна, і Сабія, зіщулившись від непривичного гніву чоловіка, смиренно мовчала. Мовчала й Жаїра, але тому, що слова матері її глибоко схвилювали.

То Татаурана знає місця дорогоцінних покладів! Недаром же казав, що «того добра в нас повно в землі й у воді»! Недаром же й подарунок їй зробив такий! І, замість того, щоб, не гаючи часу, запрягти своїх аресів до корисної роботи, він видумав якусь божевільну війну смерти! Для чого та війна? Для чого та дурна якась держава, коли і без неї можна прекрасно жити? А він збирається присвятити своїм божевільним плянам цілі десятиріччя! Та навіщо йому ті пляни, якщо він здійснить їх, коли вже буде дідом, або й взагалі не доживе? Таж може загинути на самому початку війни! А з ним пропаде й таємниця. До того не можна допустити! Сабія, хоч і дурна, але хитра, і добре радить: Татаурани не треба відкидати. Навпаки, його треба приласкати, задурманити, скорити своїй волі й примусити робити так, як хоче вона, Жаїра. Він же любить її. Він навіть і Жаїрі подобається. Пішла б за нього з такою ж приємністю, як і за Себастьяна, коли б він тільки погодився чинити її волю. Треба бути мудрою і вжити всіх заходів, щоб його перехитрити. Шкода, що вона того раніше не довідалася, і тепер трохи запізно, бо ж посли завтра виходять. Але, може, з їхньої місії ще й нічого не вийде? Зрештою, час ще є і треба починати...

На другий день, оселя аресів, шумно й сердечно розпрощавшись з послами, вернулася до свого привичного укладу життя. Вся робота тепер велася під знаком підготовки до війни. Тому особливо запопадливо в’ялилося м’ясо з впольованої звірини, сушилися великі запаси риби, заготовлялося балабушки з сушеної мандьоки, сушилися банани, збиралися лічничі зела, робилися великі запаси стріл, шнурків, кошів і т. д.

Татаурана тепер був ще більше зайнятий, як раніше, а може попросту навмисне вишукував собі додаткову роботу, щоб не стрічатися з Жаїрою, і дівчина навмисне силкувалася звернути на себе його увагу. Вона вже навіть бралася поважно до роботи при боці матері та Ірасеми, але все ж часто відривалася, ішла собі на берег ріки, квітчала голову й залюбки довго дивилася на свою відбитку у воду. Укладала волосся так і сяк, робила всякі гримаси, ставала в різні пози — все зважувала силу свого чару.

І якось то, коли вона так любувалася сама собою, в оселі зчинився незвичний галас. Покинувши своє зайняття, Жаїра побігла до ок і застала на площі групу чужих людей, що стояли пов’язані під охороною аресів. Виявилося, що мужі, які ловили рибу, зауважили в ріці два човни з чужинцями, а що уважали себе вже на воєнній стопі з білими, половили їх і привели до оселі.

Один з полонених був білим, дослівно білим, — ясним бльондином з блакитними очима, з червоним від сонця обличчям і облупленим носом. Мав років з п’ятдесят і скидався на пузатий дзбанок, вбраний в зелену куртку, зелені штани і прикритий широкою покришкою великого капелюха. Йому товаришило кілька мішанців і кілька справжніх індіян — усіх разом дванадцять чоловіка.

Повідомлений про подію, з оки вже виходив Татаурана у пишній аканґатарі[19] і з пірначем* у руках, а на площі зібралися жінки, діти й частина тих мужів, що була поблизу.

Бльондин, як по всьому було видно, головна особа серед бранців, тримався спокійно, а його ясні очі дивилися ласкаво й смирно. Решта ж його супутників, навпаки, зраджувала великий страх і стояла, боязко зиркаючи на аресів.

Взаємні оглядини тривали досить довго, але, видно, білому набридла мовчанка, і він звернувся до одного з мамелюків, узутого у чоботи з рапози, що в тих часах було свідоцтвом відповідальної служби.

— Перо, — сказав білий ламаною еспанською мовою, — спитай вождя, чому його люди напали на нас, коли ми не робили їм ніякої шкоди?

Мамелюк, загикуючись і плутаючи слова від страху, переказав питання Татаурані. Але той зігнорував його і продовжував міряти в’язнів сердитим поглядом. Ті щулились перед його очима, ховалися один за одного й переступали з ноги на ногу.

— Він не хоче відповідати? — спитав білий.

— Боюся, шляхетний пане, що ми потрапили в руки племен жес, які не розуміють мови тупі-ґварані[20], — відповів на дикому жаргоні Перо. — І це найгірше, що могло статися, бо жеси не лише найдикіші й найжорстокіші серед усіх племен, а на додаток і канібали.

Татаурана згірдливо всміхнувся.

— Не плети дурниць, мамелюче! — сказав чистою еспанською мовою. — Канібалами є такі, як ти. А ми — християни племени арес, і по-еспанському я говорю ліпше від вас обидвох.

Його відповідь зробила потрясаюче враження, як на білого, так і на невдалого перекладача, і вони обидва стояли довгу хвилину з повідкриваними ротами.

— Оце так несподіванка! — лунко засміявся білий. — Чому ж тоді не відповідаєш на питання?

— Чужинче, — холодно зауважив морубішаба, — не забувай, що господар тут я, а не ти! І зараз не ти, лиш я питаю: хто ви і чого тут шукаєте?

Білий не образився і не злякався і, лишаючись незмінно добродушним, охоче відповів:

— Я, морубішабо, є вченим лікарем, філософом і дослідником... Не знаю, як тобі ці слова пояснити... Перо, поясни морубішабі, що я пишу книги, — звернувся він до перекладача.

[19] Аканґатара — пір’яна корона.

[20] Тупі-ґварані — найбільш поширені індіанські племена в південно-східній частині Бразилії. Мовою тупі-ґварані можна легко порозумітися з іншими племенами.