Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько дав третьокласникові Федькові синій олівець. Федько приніс до школи батьків дарунок і показав Юркові. Юрко провів олівцем на папері й замилувався синьою барвою. Він і каже Федькові:

— Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені — синій олівець.

— Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? — дивується Федько. Він знає, що Юркові ще торік залізного лева купили. Це дивовижна істота. Хоч лев і залізний, але немов справжній. У ньому всередині пружина. Як завести її, то лев стрибає. Одного разу Юрко завів і поставив залізного лева на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє — горобці, що на даху сиділи, й повтікали.

Юрко віддав залізного лева за синій олівець.

Тепер Федько став господарем залізного лева. Хлопець заводив його й милувався, як той стрибає.

Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявчала й сховалась на шафу.

— Ось яка в мене страшна звірюка! — хвалиться Федько.

А Юрко став малювати синім олівцем. Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії. Все було синє, як весняне прозоре небо.

Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кращим.

Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад — сині яблуні, сині виноградні грона, сині груші.

Федько не міг відірвати очей від казкового саду. Йому чомусь тепер не хотілось дивитися, як стрибає залізний лев.

Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі синій місяць. Федько тяжко зітхнув. Йому було боляче.

«Навіщо я помінявся? — думав Федько. — Залізний лев тільки плигає, а синій олівець… о, синім олівцем можна… що тільки можна створити синім олівцем!..»

Четвертого дня Юрко приніс новий малюнок. Це була синя казка.

У Дивовижному синьому морі плавав синій птах, над ним у синьому небі пливла синя хмаринка.

Побачивши цей малюнок, Федько занімів.

Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.

Федько заховав залізного лева в скриню на самісіньке дно.

ЖИВ собі на світі хлопчик. І був він дуже ненаситний. Іде раз вулицею, бачить — продають морозиво. Став він і думає: «Якби оце мені хто дав сто порцій морозива — ото було б добре».

Підходить до школи. Аж у тихому безлюдному провулку його наздоганяє сивий-сивий дідусь і питає:

— Це тобі хотілося мати сто порцій морозива?

Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублення й каже:

— Так… Але якби ж хто дав грошей…

— Не треба грошей, — промовляє дідусь. — Он за тією вербою — сто порцій морозива.

Дідусь іщез, мовби й не було його. А хлопчик як заглянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук. Під деревом стояла скринька з морозивом. Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто пакуночків, загорнутих у срібний папір.

Від жадоби у хлопчика руки затремтіли. Він з’їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло.

«Що ж його робити?» — думає він.

Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою. А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вмістилися. Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З’їв ще два пакуночки і почвалав до школи.

Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво почало танути. І з портфеля потекло молочко.

Промайнула думка: «А може, віддати морозиво товаришам?» Але цю думку відігнала його пожадливість: «Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?»