Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав. Лікар тихо сказав:

— У нього хворе серце. Ліки безсилі.

Михайлик розплющив очі, глянув у вікно. За вікном сіріло зимове небо, земля спала під сніговим килимом.

— Ой, як хочеться мені побачити веселку, — тихо прошепотів Михайлик.

Батько й мати схилилися над синовим ліжком у тяжкій задумі.

Потім батько встав, одягнувся.

— Куди ти йдеш? — питає мати.

— По веселку, — тихо каже батько. — Дивися, Михайлику, в вікно, там засяє веселка.

Пішов він до коваля. Розповів йому про своє горе.

Узяв коваль горно й міхи ковальські, взяв ковадло й переніс усе своє знаряддя до селянина в сад, під вікно.

Розпалив горно, поклав у вогонь леміш від плуга. Коли залізо розжарилося, мов сонце, коваль витяг леміш із вогню, поклав на ковадло й став бити по ньому важким молотом.

І залізний леміш засяяв, як веселка. В усі боки — на землю, на засніжені віти дерев — полетіли іскри, справжній барвистий вогняний дощ.

Зачудований хлопчик не міг відірвати очей від чарівної веселки, підвівся з подушки, бліді його щоки зачервонілися.

Серце хворого забилося рівніше й спокійніше.

— Мамо, що буде з того вогню? — питає хлопчик, показуючи на веселку.

— Леміш, — відповідає мати. — До плуга.

— Ой, як мені хочеться землю орати! — вигукує хлопчик.

Він підводиться й сідає на постелі.

— Тепер він житиме, — тихо каже лікар.

Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.

Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері познайомити з учителем.

Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.

Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.

Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сині, сірі, блакитні оченята своїх вихованців. Малі усміхаються.

— Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає в малечі таку ж теплу усмішку.

— Ні, не бачили, — відповідають діти.

— А не бачили, як соловейко п’є росу?

— Ні, не бачили…

— А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він спав уночі?