Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас.

Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.

— Чому ти плачеш, Васильку?

— Бо говорити ж не дозволяється.

— Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчителька.

Василько повертає голову до вікна й схвильовано каже:

— Кошеня ж… Кошенятко он яке маленьке посеред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.

— Біжи, прожени собаку… — каже вчителька.

За хвилину Василько повертається до класу з кошеням.

В одному місті у великому будинкові жило багато дівчаток. Серед них була й Маленька Горбата. Хоч уже й піддівок, але не вдалася зростом. Як і її ровесники, вона виходила у двір погуляти. Виходили з будинку й три дівчини красолиці: Синьоока Красуня, Блакитноока Красуня й Чорноока Красуня. Кожна з них була певна, що саме вона гарніша за всіх на світі і що всі повинні захоплюватися її красою.

Маленька Горбата пильно дивилася на котрусь із трьох красунь. Як їй хотілося віддати свою любов! Вона підходила до котроїсь, пробувала гратись, але ніхто з них не звертав на Маленьку Горбату ніякої уваги. Наче її й на світі не було.

Бачила, що немає у них взаємності, й дуже страждала. Вона не могла жити, щоб не любити когось.

І от вона полюбила далеку Мерехтливу Зірочку. Маленька Горбата побачила її на вечірньому небосхилі й прошепотіла свої полум’яні слова:

— Будь моєю, Мерехтлива Зірочко! Я люблю тебе й хочу, щоб мене любили.

Зірочка була незбагненно далеко, вона мигтіла маленькою, ледве помітною іскоркою, але сила любові Маленької Горбатої була така велика, що, уявіть собі, Мерехтлива Зірочка відповідати:

— Добре, Маленька Горбата. Я буду твоєю.

На душі в Маленької Горбатої зайнялося велике щастя. Вона глянула у вічі Синьоокої Красуні, Блакитноокої Красуні й Чорноокої Красуні, глянула й жахнулася від почуття жалю до них. Маленька Горбата прошепотіла:

— Які ви нещасні, дівчата.

Анатолій дружив із гарною дівчиною — Ольгою. Вони були однокласники (сьомаки!), але хлопець був на рік за дівчину старший. Він добре знав математику, то й не раз підсобляв їй, коли було важко.

От прийшли вони до школи, як ще нікого не було. Ольга й просить допомогти з алгебри. Посідали вони (хлопець і дівчина!) в класі, захопилися задачами. Хтось побачив їх удвох та й став насміхатися:, ось, мовляв, молодий і молода.

Анатолій побоявся глузів. Підійшов на перерві до дівчини й сердито сказав:

— Більше не підходь до мене. Це ти винна, що надо мною сміються.

Ольга ошелешено дивилась на Анатолія:

— Чого ж це я винна? Не звертай на дурниці уваги — от і добре буде.

Тут Анатолій випалив дівчині грубе слово.

Ольга — в плач. Так і простояла біля вікна цілу годину, й на урок не пішла.

Анатолій схаменувся: навіщо ж так дівчину образив? От досада!.. Йому заболіло. Він прийшов додому й не міг заспокоїтися. Мучили докори сумління. З думки не йшли слова дівчини. Він зараз бачив її заплакані очі.

Увечері він розповів усе матері.

— Мамо, дорога, ну, скажи, що мені робити, щоб Ольга забула те слово?

— Скажу. Позбирай її сльози. До єдиної. Тільки тоді, може, дівчина забуде, як образив її хлопець.