— Іду! — крикнув він і трусонув Майкла. Той одразу ж вискочив з постелі.
Обоє поспіхом одяглися, не гаючи часу на вмивання. Перш ніж піднятися нагору, Пітер повернув кран від бака з пальним. Коли він вийшов на палубу, Майкл був уже там і розмовляв з моряками.
— Доброго ранку! — привіталися вони до Пітера.
Він кивнув їм головою.
— Добре, що ви розбудили мене. Ми спали і могли проспати ще не одну годину. Краще рушати негайно, дівчата потім приготують нам сніданок.
— Можна відшвартовуватися? — спитав Майкл.
— Спочатку я запущу мотор, нехай прогріється. А потім ти віддаси кінець на кормі, а один з наших друзів відпустить канат на носі.
— Звіть мене Біллом, — сказав старший моряк. — А мого друга — Джо.
— Гаразд. Отож ви, Білле, йдіть на ніс, а Джо відштовхне катер посередині.
Мотор легко запустився і працював без перебоїв. Пітер збільшив число обертів, перевірив тиск масла, як учив його батько, і дав сигнал відчалювати. Приплив майже скінчився, і Пітер, розвертаючись і виводячи «Норця» на середину течії, щоб рушити вниз річкою, пригадав, що говорив йому вчора вранці продавець з бензозаправної станції в Генлі.
— Нам треба добратися до Рамсгіта, поки триматиме відплив, — сказав він, коли всі зійшлися до стернової рубки. — Я поведу катер на середній швидкості.
Ранній вихід у плавання мав такі переваги, про які Пітер навіть не здогадувався. Ще до п'ятої години ранку вони промчали повз Брентфорд. На річці було порожньо. В такий ранній час не було потреби зменшувати швидкість катера. Навіть пізніше, коли вони добралися до Лондонського порту, вервечки ліхтерів, які мали рушати проти води, все ще стояли біля своїх причальних буїв посеред річки!
Ніщо так не заколисує, як розмірене торохтіння двигуна та ще легеньке погойдування хвиль. Пітер сподівався, що дівчата скоро прокинуться, але з їхньої каюти не долинало ані звуку. Та він не тільки сам не будив їх, а й Майклові заборонив, хоч як тому хотілося стягти з них простирадла і підняти з постелі — час-бо готувати сніданок. Щоб утихомирити Майкла, Пітер дозволив йому стати до стерна.
Майкл боявся, що обидва моряки візьмуться за найцікавішу роботу — весь час вестимуть катер. Але вони, здавалося, з великим задоволенням сіли по кутках стернової рубки й смоктали свої люльки. Їхня поведінка спричинилася до однієї незручності: повітря в рубці стало таке важке від диму, що Майкл для протягу змушений був відчинити вітрове скло. Час від часу він намагався навести їх на розмову про морські пригоди, але виявилося, що вони не можуть розповісти нічого цікавого. Взагалі, — то були досить мовчазні люди.
На шляху до Лондона не виникло ніяких труднощів. Поблизу Барнса зустрівся їм поліційний катер, на якому саме мінялася команда, і один з поліцейських козирнув їм. Майкл здогадався, що поліцейський упізнав у «Норці» катер головного інспектора Скотленд-ярду. В цьому набуло нічого дивного, бо татко завжди припливав сюди, в гирло Темзи, на човнові змагання, і поліцейські на своїх катерах часто підходили до «Норця» для дружньої розмови. Але зараз, як ніколи раніше, Майкл не хотів мати ніяких стосунків з поліцією, щоб часом хтось з поліцейських не прохопився словом у Скотленд-ярді, що бачив; як Бренксомів катер під час відпливу мчав річкою вниз. Страшно було навіть подумати, що станеться, коли ця чутка дійде до батькових підлеглих. Йому ввижалося, як цілі флотилії поліційних катерів перегороджують упоперек річку, щоб не пустити їх далі. Майкл відтягнув назад акселератор і збільшив швидкість на два вузли.
Напівзаплющивши очі, Джо спокійно дивився у праве вікно стернової рубки. Коли ж помітив, що поліцейський віддав честь, одразу ж схопився на рівні.
— Гей, що це з тим поліцаєм? — спитав він.
На ці слова Білл і собі підвівся в протилежному кутку рубки.
— Га? Який поліцай? — спитав він.
— Отой поліцай на катері, — пояснив Джо. — Він, здається, звернув на нас особливу увагу.
Білл обернувся до Пітера.
— А ви часом не вкрали цей катер? — поспішно спитав він. — Чи, може, вскочили в яку халепу?
Майкл розреготався.
— Ні, — добродушно відповів Пітер. — Певне, він просто знає наш катер — от і все. Це, мабуть, якийсь батьків приятель.
— Приятель вашого батька? — перепитав Джо.
Від здивування у нього навіть випала люлька з рота.
— Так. А чому б ні? Батько наш — головний інспектор Скотленд-ярду, — пояснив Пітер. — Можливо, тато зустрічався з цим поліцейським під час розслідування якоїсь справи. Розумієте, батько наш служить в відділі карного розшуку.
— Це там, де працюють детективи, — з виглядом знавця пояснив Майкл.
— Та ну? — глузливо усміхнувся Білл. — От тобі й на. Ніколи не думав, що попаду до складу команди на катер головного інспектора шпигів.
— Не смійте називати детективів шпигами, — обурився Майкл і крутнув штурвал трохи праворуч, щоб обігнути коліно річки. — Татко каже, це дурне прозвисько. Якби люди знали; чим вони зобов'язані працівникам карного розшуку, то не дражнили б їх шпигами та іншими прозвиськами.