— Але вона так не зробила, — зауважила Керол.
— Ні, я знаю. Але ж могла зробити. Я понишпорив по кишенях і знайшов ще одне півпенні з корабликом — просто щоб уже напевне було їх чотири.
Раптом Джіл вибухнула нестримним реготом.
— Слово честі, Майкле, ти справжнісінький осел! — мовила вона.
— Ну, тепер ясно, — сказав Пітер, теж сміючись. — В усякому разі немає ніяких сумнівів: всі ми хочемо їхати, а Майкл хоче навіть двічі. Отже, все вирішено. Завтра о четвертій годині двадцять хвилин ранку ми відпливаємо… хтозна-куди.
— Тричі «ура!» нашій мандрівці! — вигукнув Майкл, скочивши зі стільця. — Тричі «ура!» мандрівці «Норця»! Гіп-гіп…
— Ура-а! — щоразу підхоплювали всі вигук Майкла.
Джіл застережливо звела палець.
— Мені почулося, ніби нас хтось кличе.
Всі прислухалися, і відразу ж звідкілясь згори долинув чийсь голос.
— Гей там, на катері! Є хто на борту?
— Є! — обізвався Пітер, піднімаючись сходами.
Двоє чоловіків у темно-синіх светрах стояли на носі вугільного ліхтера, до якого пришвартувався «Норець». Один з них був у береті, другий — без головного убору. Вони мали вигляд старих морських вовків, хоч були ще не дуже й у літах: тому, що в береті — років тридцять, а його товариш здавався трохи старшим.
— Можна нам пройти на катер? — спитав той, що був без головного убору.
— Звичайно, — відповів Пітер. Чим більше він спілкуватиметься із справжніми моряками, тим краще: в розмові завжди є можливість дістати інформацію, корисну для їхньої подорожі. Пітер зачекав, поки вони перейшли на катер, і запросив їх у каюту, де зібралася решти команди.
Моряк зняв з голови берет, і обоє чемно привіталися
— Добре збитий ваш катерок, — зауважив старший.
— Так, непогане суденце, — гордо мовив Пітер.
— Бачимо, ви тут пришвартувалися, ми й подумали, а чи не ждете припливу, щоб перетнути Ла-Манш? — вів далі старший моряк.
Поки Пітер збирався з відповіддю, Майкл застережливо смикнув його ззаду за куртку.
— Ну… е-е… Ми й самі ще не знаємо. Може, й перетнемо, — ухилився від прямої відповіді Пітер. — А що?
— Ми з приятелем найнялися на пароплав, що стоїть в Антверпені, — пояснив молодший моряк. — От і подумали: якщо ви збираєтеся на той бік, то, може, й нас узяли б. Ми б вам за це у помочі стали.
— І зовсім без оплати, — додав старший. — Ви нас берете, ми не платимо за переїзд, але допомагаємо вам. Зрозуміло? А помічники з нас хоч куди! Ми не раз уже так робили. Власники яхт завжди задоволені.
— От так удача! — вигукнула Керол. Вона знала, їхня подорож все ще тривожить Джіл, хоч та й намагається не виказувати цього. Якщо ж два справжні моряки беруться їм допомагати, то це напевне заспокоїть її. — Це було б чудово, Пітере!
— Спасибі вам, міс! — сказав молодший моряк.
— Тільки у нас небагато місця, — зауважив Пітер. — Не знаю, де ви будете спати.
— Про це не турбуйтеся, — заспокоїв старший моряк. — Ми до всього звичні. Можемо переспати і на підлозі в стерновій рубці.
— Там не дуже зручно, — зауважила Джіл.
— Для нас буде якраз добре, — відповів моряк.
— Тоді гаразд. Хай буде так, — вирішив Пітер. — Відпливемо, тільки-но приплив досягне найвищого рівня. Якщо ви прийдете рівно о четвертій годині, ми перевеземо вас на той бік Ла-Маншу. Не можу точно сказати, яке місце то буде, ми ж бо пливемо в Голландію.