В крамниці нікого з покупців не було, і подруги одразу взялися до роботи — складати в тачку яйця.
— Якийсь чоловік приходив сюди після того, як ви поїхали, — мовила крамарка. — Він сказав, що ніколи ще не бачив такої кумедної картини: дві панянки везуть вулицями тачку з продуктами. Спитав мене, куди це ви збираєтесь, а я відповіла: «Цим дівчаткам сміливості не позичати. Вони не з тих рибалок, що все літо сидять на березі річки і ловлять такий дріб'язок, що й їсти не можна».
Керол аж рота роззявила від здивування.
— Це був рибалка, еге?
— Авжеж, міс, рибалка. Багато їх тут на берегах уздовж річки.
Джіл теж перестала пакуватися й звела погляд на стару жінку.
— Що він за один, той чоловік? — спитала вона, намагаючись говорити байдужим тоном.
— Звичайнісінький рибалка, якщо ви їх хоч трохи знаєте. Вони всі однакові — в старому пошарпаному одязі й брудних черевиках. Я їх не терплю!
Джіл і Керол похмуро подивилися одна на одну.
— У нас є… е-е… приятель, він десь тут недалеко рибалить, — заторохтіла Керол. — Цікаво, чи не він то часом? У цього рибалки тоненькі вусики і дуже чорне волосся?
— Так, так! — Крамарка випросталася. — І вусики тоненькі, і волосся чорне. Подумати тільки! Ваш приятель — і не побіг за вами, не допоміг везти тачку! Ніяк не збагну, що воно за чоловіки тепер повелися! А може, то хтось зовсім чужий, інакше він неодмінно пособив би вам.
— Ну, може, то й не він, — погодилася Керол і ще енергійніше заходилася укладати в тачку решту пакунків.
Дівчатка поспішали повз церкву. Джіл щоразу позирала на всі боки, але рибалки й сліду не було. Проте це не зменшувало її побоювань.
— Цього разу винна я, — сумно мовила вона.
— Ну, нічого, — розраджувала її Керол, налягаючи на тачку. — Якщо він вирішив вистежити нас, то все одно вистежив би, якби ми навіть і не сказали крамарці, куди їдемо.
— Мабуть, що так, — нерішуче погодилася Джіл. — Все одно, я поклала собі: доки не знайдемо скарбів, і словом не прохоплюся про те, хто ми такі, куди їдемо, чому і… словом, нічого такого не скажу.
— Я теж, — підтримала її Керол.
— I все-таки треба, мабуть, розповісти про це Пітерові і Майклу. Вони подумають, звичайно, що я ідіотка!
— Ні, не треба! Не кажи їм, принаймні зараз. Нічого це не дасть, тільки Пітер стривожиться. А в нього й так клопотів по зав'язку. І не дивно — він-бо взяв на себе…
— Ш-ш! Пам'ятай, що ми вирішили, ані словечка, навіть тоді, коли вважаємо, що ніхто нас не чує, — застерегла Джіл, неспокійно озираючись.
Керол засміялась.
— Гаразд, гаразд. Я тільки хотіла сказати: він-бо взяв на себе обов'язок привести не знаю що невідомо куди. От і все.
— Майкл каже, що дівчата нічого не вміють тримати в таємниці, — задумливо мовила Джіл. — Здається, він таки має слушність.
— Ану веселіше! — підбадьорювала її Керол. — Може, правда саме в тому, що дівчата вміють розгадувати таємниці. Побачимо, хто раніше від Майкла розмотає до кінця той клубочок.
Коли вони добралися до набережної, Майкл якраз вертався по другий вантаж. Він вийняв з води одне весло, підігнав ялик бортом до сходів причалу і вистрибнув на берег з линвою.
— Оце вже все, — сказала Джіл. — Починайте з Керол вантажити і переправляти продукти, а я бігом одвезу тачку. Гляди ж, не побий яєць, Майкле.
Вони швидко, але обережно вивантажили продукти на верхню сходинку, і Джіл відтягла й повернула тачку.
— Не забудь, про що ми домовилися! — крикнула їй навздогін Керол.
Джіл обернулася, кивнула головою і помчала.
— А що їй не забувати? — поцікавився Майкл.