ЦАР-ПАНЬКО. От ми зараз тебе розважимо.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе. Як?
ЦАР-ПАНЬКО. А хочеш, поворожимо та побачимо щось цікаве?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА.Пхе. Що може бути цікавого?
ЦАР-ПАНЬКО. А от, наприклад, за кого ти заміж вийдеш?
Доня шаріється усією своєю красою, соромиться, однак цікавість перемагає.
Цар-Панько знімає з голови чарівну корону, кладе її на стіл і ворожить.
ЦАР-ПАНЬКО. Навздогад буряків, щоби часник трапився!
З цими словами розкручує корону, зазирає в неї.
Тр-р-р-р!
ЦАР-ПАНЬКО. Ой, хто це? Простий сільський парубійко!
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе.
Цар-Панько почухав потилицю короною, тоді розгорнув навмання «Велесову книгу», тицьнув, не глянувши, пальцем, читає:
ЦАР-ПАНЬКО. «...і потім стане зі сільського хлопчини сього Козак-Мамай, тобто безсмертний». Гм. Господи, та коли вже нарешті він з’явиться?..
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе!
Знову обурюється Царівна-Паньківна.
Та й Цар-Панько розгублений.
ЦАР-ПАНЬКО. Що значить твоє «пхе»?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Не царського роду!
Сказала вона й обурено начепила Цареві на голову його чарівну корону.
Картина 3
ОПОВІДАЧ. Отакі-то царські доньки, вередливі. Бо не знають, хто їм в пригоді стане, хто порятує з біди. Хто ж це? Ще не скажу. А от хто це йде до царського палацу? Та це ж хлопчина-сирота.
Сирота дуже поспішає, закинувши торбинку за спину, бадьоро чимчикує Рай-країною, поспівуючи:
І мало не спотикається об край глибокого провалля, однак вчасно схаменувся. І рушає од тої прірви подалі.
Картина 4
ОПОВІДАЧ. А ніхто й гадки не мав, що діється у нас під ногами, тобто під землею. А живуть там у пеклі хто? Пекельники, це такі чорти та бісота, які лише й думають, як би нам накапостити. Ану, подивимося, хто вони такі.
У підпіччі навколо велетенського багаття позбиралися пекельники підземного царства.
Найстарший над ними, Вогнюра, вигукував.
ВОГНЮРА. Хіба це справедливо, що ми тут, внизу, а вони там – нагорі?
БІСОТА. Ні!