ЦАР-НЮХАР. Чи вибити їх тобі, бо вже вони й мені набридли?
Конмін ухилився.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ось він, мій учень, молодший кобилмейстер.
Показує на Сироту.
СИРОТА. Я, як майбутній козак, радий зробити щось хороше у вашому царстві.
ЦАР-НЮХАР. Хвалю.
На це Конячий міністр застогнав і вхопився за зуби.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. О, ці царські слова, які хвалять не мене, а кого іншого...
ЦАР-НЮХАР. Це в тебе, певно, зуби мудрості?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та якби, ті ще й досі не прорізалися.
ЦАР-НЮХАР. То це зуби дурості. Ану, перевіримо. Кажу: молодець, хлопчина-сирота!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР (стогнучи, нишком). Цей безрідний хлопець ще привласнить собі усі мої заслуги перед троном?
СИРОТА. Ваше величносте, я, як майбутній козак, готовий до нових подвигів!
ЦАР-НЮХАР. Отже, – сказав він, – ти зможеш здобути для мене й Чарівного Веприка?
СИРОТА. Я? Я не знаю, де й шукати його.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А хто щойно співав:
СИРОТА. Я? Та я не таке співав!
ЦАР-НЮХАР. Цить, коли царі мріють! (Співає).
Конячий міністр улесливо підхопив:
Цар-нюхар пальцем у повітрі малює Чарівного Веприка.
ЦАР-НЮХАР. Гаразд, гаразд, хлопчику, я згоден. Приводь, приводь його сюди мерщій, цього Чарівного Веприка.
СИРОТА. Та я...
ЦАР-НЮХАР. Бо знаєш, що тобі буде?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я знаю! Зубоньки болітимуть.
СИРОТА. Так я ж не знаю навіть, де його шукати?
ЦАР-НЮХАР. Не журися, хлопчику, я дам тобі чудового помічника, чудового поводиря. Оцього. – (Цар-нюхар штурхнув Кобилячого міністра). – А чого ти так скривився?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР (співає).
Повернув іти геть зі стайні.
Сирота хотів щось казати, однак вже почув відповідь:
Зазнавши нового ковбасного удару від Царя, Конмін хутко завершує арію: