Дитинство. Молодість. Літня пора: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На всіх тих світлинах, навіть на фото з немовлям, мати вражає його своїм майже дівчачим виглядом. Її вік — таємниця, яка безкінечно інтригує його. Вона не скаже йому, батько вдає, ніби не знає, і навіть її брати й сестри, здається, дали обітницю мовчати. Коли матері немає вдома, він порпається в паперах у нижній шухляді її туалетного столика, шукає свідоцтва про народження, але марно. З однієї фрази, яку мати необережно бовкнула, він знає, що вона старша за батька, народженого 1912 року, але наскільки старша? Він вирішує, що вона народилася 1910-го. Це означає, що їй було тридцять років, коли народився він, а тепер їй сорок. «Тобі сорок років!» — каже він їй тріумфально одного дня, пильно виглядаючи ознак, що він має слушність. «Мені двадцять вісім років», — загадково всміхається вона.

Вони мають день народження в один день. Він народився на материн день народження. Це означає, як вона казала йому й розповідає кожному, що він — Господній дар.

Хлопчик називає її не мамою чи матусею, а Дінні. Так само й батько, і брат. Звідки походить це ім’я? Здається, ніхто не знає, але брати та сестри матері звуть її Вірою, отже, в дитинстві її так не називали. Він має бути обережним, щоб не казати їй «Дінні» перед чужими, так само як слід стерегтися й не називати тітку і дядька просто «Норманом» та «Елен» замість «дядька Нормана» і «тітки Елен». Але казати «тітка» і «дядько», мов добра, слухняна, звичайна дитина, — ніщо в порівнянні з багатослів’ям мови африкаанс. Африканери бояться казати «ти» будь-кому старшому за себе. Хлопчик глузує з мови свого батька: «Mammie moet ’n kombers oor Mammie se knieë trek anders word Mammie koud» — «Мама має покласти ковдру на мамині коліна, інакше мама застудиться». Він утішений, що він не африканер і врятований від потреби розмовляти отак, наче побитий раб.

Мати вирішує, що вона хоче собаку. Німецькі вівчарки найкращі — найрозумніші, найвірніші, — але вони не можуть знайти німецьку вівчарку на продаж. Тож зупиняють свій вибір на цуцикові, що наполовину доберман, наполовину щось інше. Хлопчик наполягає, що саме він повинен назвати його. Він хотів би назвати його Борзой, бо хоче, щоб то був російський пес, та оскільки насправді то не хорт, називає цуцика Козаком (Cossack). Ніхто не розуміє. Люди думають, що його ім’я Kos-sak, тобто сумка для харчів, і це видається їм смішним.

Козак виявився нетямущим і недисциплінованим, тинявся по околицях, витоптував городи, ганявся за курми. Одного разу пішов за хлопчиком аж до школи. Хоч би що робив хлопчик, пес не відставав: коли він кричав і кидав камінці, пес опускав вуха, підбирав хвоста й тікав, але, тільки-но він знову сідав на велосипед, щоразу пускався за ним услід. Кінець кінцем хлопчик привів пса додому за нашийник, ведучи велосипед другою рукою. Він прийшов додому розлючений і відмовився знову піти до школи, бо вже спізнився.

Козак ще не зовсім виріс, коли наївся товченого скла, яке хтось підкинув йому. Мати ставила йому клізми, намагаючись вивести скло, але без успіху. На третій день, коли пес просто тихо лежав, сапав і навіть не лизав їй руку, вона послала хлопчика в аптеку купити нові ліки, які хтось порадив. Він мчав туди і назад, але повернувся запізно. Обличчя матері було застиглим і далеким, вона навіть не взяла пляшечки з його рук.

Хлопчик допоміг поховати загорненого в ковдру Козака у глині в кінці саду. На могилі він поставив хреста з написом «Козак». Він не хотів, щоб вони мали ще одного собаку, не хотів, якщо саме так їм судилося вмирати.

Батько грає в крикет за Вустер. Це, певне, ще одна пір’їна на капелюсі сина, ще одна причина його гордощів. Адже батько адвокат, що майже не менш добре, ніж лікар; воював солдатом на війні; колись грав у регбі в Кейптаунській лізі; грає в крикет. Але в кожному випадку існує якесь прикре обмеження. Він адвокат, та вже не має практики. Воював, та був лише молодшим капралом. Грав у регбі, але тільки за другий склад команди «Gardens», чи, може, навіть за третій склад, а ця команда — посміховисько й завжди опинялася внизу турнірної таблиці ліги «Великий виклик». А тепер він грає в крикет, але за другу команду Вустера, матчі якої ніхто не завдає собі клопоту дивитися.

Батько лише подає м’ячі, а не відбиває їх. У нього щось негаразд, коли він відводить назад руки, і саме це не дає йому вдарити як слід; крім того, він відвертає очі, коли летить швидкий м’яч. Його уявлення про удар, здається, обмежується висуванням била вперед, а якщо м’яч зісковзує з била, він спокійно трюхикає до других ворітець.

Причина, чому батько не вміє бити, звичайно, полягає в тому, що він виріс у пустелі Кару, де немає належного крикету і де годі було навчитися. Подача м’ячів — інша річ, це дар: подавачами народжуються, а не стають.

Батько подає повільні кручені м’ячі. Інколи всі шість його подач відбивають, а інколи гравець із билом, дивлячись, як м’яч повільно летить до нього, втрачає самовладання, несамовито замахується і пропускає м’яч. Здається, в цьому й полягає батьків метод: у терпінні, хитрощах.

Тренер вустерської команди — Джонні Вордл, що під час північного літа грає в крикет за Англію. Вустеру дуже пощастило, що Вордл обрав приїхати саме сюди. За посередника, кажуть, правив Вольф Геллер, Вольф Геллер і його гроші.

Хлопчик стоїть із батьком за тренувальною сіткою, спостерігаючи, як Джонні Вордл подає м’ячі відбивачам першої команди. Вордл, невиразний дрібний чоловік із ріденьким рудуватим волоссям, начебто має бути повільним подавачем, та коли він біжить і пускає м’яч, хлопчик здивований швидкістю його пересувань. Відбивач на лінії досить легко відбиває м’яч, м’яко посилаючи його в сітку. М’яч подає хтось інший, потім знову настає черга Вордла. Гравець із билом знову м’яко відбиває м’яч. Він не виграє, але не виграє й подавач м’ячів.

Під вечір хлопчик повертається додому розчарованим. Він сподівався більшої прірви між англійським подавачем і вустерськими відбивачами. Сподівався стати свідком більш загадкового ремесла, побачити, як м’яч виробляє дивні речі в повітрі й за межами центрального майданчика, летить, пірнає й закручується, як і повинно відбуватися при чудовій повільній подачі відповідно до книжок про крикет, які він читає. Хлопчик не сподівався побачити балакучого невеличкого чоловіка, чиєю єдиною відзнакою є подача закручених м’ячів із такою швидкістю, на яку здатний і він сам, коли подає найпроворніше.

У крикеті хлопчик хоче знайти щось більше, ніж пропонує Джонні Вордл. Крикет має бути чимсь на кшталт Горація й етрусків або Гектора і Ахілла. Якби Гектор і Ахілл були просто двома чоловіками, які січуть один одного мечами, розповідь про них не мала б сенсу. Але це не просто два чоловіки, а могутні герої, їхні імена повиті легендою. Він радіє, коли наприкінці сезону Вордла вигнали з англійської команди.

Ворлд подає, звичайно, шкіряний м’яч. Хлопчик незнайомий зі шкіряним м’ячем: він і його друзі грають, як вони кажуть, корковим м’ячем, зробленим із якогось твердого сірого матеріалу, стійкого до каміння, що розриває на клапті шви шкіряного м’яча. Стоячи за сіткою і спостерігаючи Вордла, він уперше чує свист шкіряного м’яча, що наближається в повітрі до гравця з билом.

Хлопчикові трапилася перша нагода грати на справжньому крикетному полі. Матч відбувався в середу пополудні між двома командами з початкової школи. Справжній крикет означає справжні ворітця, справжній майданчик для подачі, немає потреби сперечатися за свою чергу відбивати.

Надходить його черга. Зі щитком на лівій нозі, з батьковим билом, заважким для нього, він виходить на середину. Він здивований, яке велике поле. Це широкий і самотній простір: глядачі перебувають так далеко, що з не меншим успіхом могли б не існувати.

Він займає свою позицію на смужці утрамбованого ґрунту із зеленою кокосовою циновкою зверху і чекає, поки прилетить м’яч. Це крикет. Його називають грою, але він видається йому реальнішим за дім, реальнішим навіть за школу. В цій грі немає прикидань, немає пощади, немає другого шансу. Оті інші хлопці, чиїх імен він не знає, — всі проти нього. Вони всі одностайні й прагнуть урвати його насолоду. І не відчують ані дрібки докорів сумління, коли він вийде з гри. Посередині цієї просторої арени він на випробуванні, один проти одинадцятьох, ніхто не захищає його.

Гравці стають на свої позиції. Він повинен зосередитись, але є дратливі думки, яких він не годен позбутися: про парадокс Зенона. Перше ніж стріла досягне мішені, вона повинна пролетіти половину шляху; перше ніж вона пролетить половину шляху, вона повинна пролетіти чверть шляху; перше ніж вона пролетить чверть шляху… Хлопчик відчайдушно намагається не думати про парадокс, але самі ці намагання ще більше нервують його.

Біжить подавач, надто виразно він чує глухі удари двох останніх кроків. Потім настає мить, коли єдиним звуком, що порушує тишу, є тільки моторошний шурхіт м’яча, поки він крутиться й підлітає до нього. Невже саме це він обирає, надумавши грати в крикет: знову, знову і знову, аж поки його спіткає невдача, зазнавати випробувань м’ячем, що підлітає до нього знеособлено, байдуже, нещадно, шукаючи діри в його захисті, і то швидше, ніж він сподівається, надто швидко, щоб навести лад у голові, заспокоїти думки, вирішити як слід, що робити. Посеред цих думок, посеред цієї мішанини підлітає м’яч.

Хлопчик набирає два очки, б’ючи спершу в стані внутрішнього безладдя, а потім у гнітючому настрої. Після гри він менше, ніж будь-коли раніше, розуміє прозаїчну манеру гри, характерну для Джонні Ворлда, що ненастанно розмовляє і жартує. Невже всі відомі англійські гравці такі самі: Лен Хаттон, Алес Бедсер, Деніс Комптон, Сіріл Вошбрук? Він не може повірити. Як на нього, у справжній крикет можна грати тільки в тиші, тиші і страху, коли в грудях гупає серце й пересохло в роті.

Крикет — це не гра. Це правда життя. Це, як кажуть книжки, випробування характеру, отже, випробування, пройти яке, на його думку, він не здатний, але й не знає, як ухилитись від нього. Коло ворітець таємницю, яку він здатний приховати в інших сферах життя, нещадно випробовують і розкривають. «Ану, гляньмо, з чого ти зроблений», — каже м’яч, що зі свистом мчить до нього крізь повітря. Сліпо, збентежено хлопчик штовхає било вперед, надто рано або надто пізно. М’яч знаходить собі шлях повз било, повз щитки на ногах. Він не відбив його, він не пройшов випробування, його викрили, не лишається нічого, як приховати сльози, прикрити обличчя, плентатися до співчутливих, продиктованих чемністю оплесків інших хлопців.

На його велосипеді є емблема британської стрілецької зброї — дві схрещені рушниці й напис «Smiths — BSA». Хлопчик купив велосипед за п’ять фунтів, уже не новий, за гроші, подаровані на його восьмий день народження. Велосипед — найсолідніша річ у його житті. Якщо інші хлопці вихвалялися, що мають велосипеди «Raleigh», він відповідав, що має «Smiths». «Smiths»? Ніколи не чули про «Smiths», казали вони.

Немає нічого, що можна було б порівняти з піднесенням, яке відчуваєш, їдучи на велосипеді, коли нахилився над кермом і мчиш, долаючи повороти. На своєму «Smiths» він щоранку їде до школи, півмилі від Реюньйон-парку до залізничного переїзду, потім милю по тихій дорозі вздовж залізниці. Літні ранки найкращі. У кюветах дзюрчить вода, вряди-годи дмухне тепле повітря, попереджаючи про вітер, що дутиме вдень, женучи перед собою клуби тоненького червоного глиняного пилу.

Узимку до школи доводиться вирушати ще в пітьмі. З ліхтарем, що відкидає попереду освітлене коло, він їде крізь туман, розбиває грудьми його оксамитову м’якість, удихає її та видихає, не чує нічого, крім тихенького шурхоту шин. Іноді вранці металеве кермо таке холодне, що голі руки аж прилипають до нього.

Хлопчик намагається приїхати до школи рано. Він любить, щоб клас належав йому, блукає навколо пустих місць, піднімається потай на вчительську кафедру. Але він ніколи не приходить першим до школи: є двоє братів із Де-Дорнса, чий батько працює на залізниці, вони приїздять потягом о шостій годині ранку. Вони бідні, такі бідні, що ніколи не мали ані светрів, ані курточок, ані взуття. Є й інші не менш бідні хлопці, надто у класах, де викладають мовою африкаанс. Навіть у холодні зимові ранки вони приходять до школи в бавовняних сорочках і саржевих шортах, з яких так виросли, що насилу ворушать тонкими стегнами. На їхніх засмаглих ногах проступають білі, мов крейда, обморожені плями, вони хухають на руки й тупають ногами, з носів у них завжди течуть шмарклі.

Одного разу трапився спалах лишаю, і братам із Де-Дорнса поголили голови, на їхніх голомозих черепах він виразно бачив лишайні плями, і мати застерегла, щоб він не спілкувався з ними.

Хлопчик віддає перевагу тісним шортам, а не бахматим. Одяг, який купує йому мати, завжди бахматий. Він полюбляє милуватися стрункими, гладенькими смаглявими ногами, що їх обтягують шорти. Найбільше йому подобаються медово-брунатні ноги хлопців із білявим волоссям. На свій подив, найгарніших хлопців він бачить у класах африканерів, а водночас і найбридкіших: із волохатими ногами і борлаками на шиї, з прищавим обличчям. Діти-африканери, вважає він, майже такі самі, як і кольорові діти, незіпсуті й бездумні, неосвічені, а потім раптом, у певному віці, стають лихими, і їхня краса вмирає.

Краса і бажання: він стривожений почуттями, які породжують у ньому ноги тих хлопців, білі, бездоганні й невиразні. Що іншого можна робити з ногами, крім просто пожирати їх очима? Чого він бажає?