Дитинство. Молодість. Літня пора: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Церква не така велика, як він гадав. Це приземкувата біла споруда зі статуеткою над портиком: Діва в каптурі з немовлям на руках.

Хлопчик доїжджає до кінця вулиці. Йому хотілося б повернутись і ще раз поглянути на церкву, але він боїться сполохати своє щастя, боїться, що з’явиться священик у чорній сутані й махне йому рукою зупинитись.

Католики чіпляються до нього й глузують, християни цькують його, а от євреї не судять. Євреї вдають, ніби не помічають. Євреї теж ходять узуті. Певним чином йому затишно серед євреїв. Євреї не такі вже й погані.

Проте з євреями треба бути насторожі. Адже євреї всюди, євреї загарбують країну. Хлопчик чує про це зусібіч, а надто від своїх дядьків, двох материних братів, що й досі парубкують, чує, коли вони приходять у гості. Норман і Ланс приїздять щоліта, наче птахи з вирію, хоча рідко тієї самої пори. Вони сплять на дивані, підводяться об одинадцятій ранку, годинами, напіводягнені, скуйовджені, тиняються будинком. Обидва мають автомобілі, інколи котрогось із них можна переконати взяти сестру з дітьми й поїхати на прогулянку після обіду, проте вони, здається, воліють збавляти час із цигаркою, чашкою чаю і розповідями про колишні часи. Потім вечеряють, після вечері грають у покер або п’ють щось до півночі з ким-небудь, кого пощастить намовити лишитися з ними.

Хлопчик любить, як мати і дядьки тисячного разу розповідають про події свого дитинства на фермі. Найбільше щастя для нього — слухати ті оповідки, а також кпини і сміх, що супроводять їх. Його друзі у Вустері походять із родин, які не мають таких оповідок. Оце й вирізняє його: дві ферми позаду нього, материна ферма, батькова ферма та оповідки про ці ферми. Через ті ферми він пов’язаний корінням із минулим, завдяки ним має сутність.

Є ще й третя ферма — Скіпперсклоф неподалік від Віллістона. Там його родина не має коріння, це ферма, з якою вона стала пов’язана через шлюб. Але Скіпперсклоф теж важливий. Усі ферми важливі. Ферми — осередки свободи і життя.

Серед оповідок, які розказують Норман, Ланс і мати, трапляються постаті євреїв, комічних, хитрих, а крім того, підступних і бездушних, мов шакали. Євреї з Удцхорна щороку приїздили на ферму купувати в їхнього батька, хлопчикового дідуся, страусове пір’я. Вони переконали його відмовитися від вовни й розводити тільки страусів. Страуси збагатять його, запевняли вони. А потім ринок страусового пір’я несподівано обвалився. Євреї вже не купували пір’я, і дідусь збанкрутував. У тому окрузі збанкрутували геть усі, і євреї поскуповували їхні ферми. Ось так діють євреї, казав Норман, їм ніколи не слід довіряти.

Батько хлопчика заперечує. Він не може дозволити собі засуджувати євреїв, бо працює на єврея. Компанія «Standard Canners», де він працює бухгалтером, належить Вольфу Геллеру. Насправді саме Вольф Геллер спонукав батька переїхати з Кейптауна до Вустера, коли той утратив роботу на державній службі. Майбутнє їхньої родини пов’язане з майбутнім «Standard Canners», Вольф Геллер за кілька років, відколи купив цю компанію, перетворив її на гіганта консервного світу. В компанії, каже батько, є чудові перспективи для такої людини, як він, із юридичною освітою.

Отже, для Вольфа Геллера зроблено виняток із загального осуду всіх євреїв. Геллер дбає про своїх робітників. На Різдво він навіть роздає їм подарунки, дарма що це свято нічого не означає для євреїв.

Діти Геллера не вчаться у Вустерській школі. Якщо ті діти взагалі існують, їх, напевне, послали до SACS у Кейптауні, школи, що вся єврейська, крім назви. Не живуть єврейські родини і в районі Реюньйон-парк. Вустерські євреї живуть у старій, зеленій і затіненій частині міста. Хоч у класі, де вчиться хлопчик, є учні-євреї, його ніколи не запрошують до їхніх домівок. Він бачить їх тільки у школі й стає ближчим до них тільки під час релігійних зборів, коли євреїв і католиків відокремлюють і піддають гніву християн.

Але вряди-годи, і то з незрозумілих причин, наказ, який давав їм свободу під час зборів, скасували, і їх закликали до зали.

Зала завжди була повнісінька. Старші хлопці займали місця, а молодші купчились на підлозі. Євреї і католики — загалом чоловік, мабуть, двадцять — пробиралися серед них, шукаючи собі місця. Їх потай хапали за литки, щоб вони зашпортались і впали.

Проповідник уже стояв на підвищенні — блідий молодик у чорному костюмі з білою краваткою. Він говорив високим, наспівним голосом, розтягуючи довгі голосні, старанно вимовляючи кожну літеру кожного слова. Після проповіді хлопцям треба було підвестися для молитви. Що належить робити католикові під час протестантської молитви? Чи він заплющує очі й ворушить губами, а чи вдає, ніби його тут немає? Хлопчик не бачить жодного справжнього католика і тому дивиться в простір, ні на чому не зосереджуючись.

Проповідник сідає. Дітям роздають пісенники, настав час для співу. Одна з учительок виходить наперед і керує хором. «Увесь світ радіє, пташечки щебечуть», — співають молодші. Потім підхоплюють старші: «З синяви наших небес», — співають вони глибокими голосами, виструнчившись і суворо дивлячись уперед: національний гімн, свій національний гімн. Несміливо, бентежачись, приєднуються й молодші. Нахилившись над ними й вимахуючи руками, немов загрібаючи крилами, вчителька намагається піднести їх, надихнути. «Ми відповімо на Твій заклик», — виспівують вони.

Нарешті все скінчилося. Вчителі сходять із підвищення, спершу директор школи, потім проповідник, за ними решта. Хлопці колонами виходять із зали. Чийсь кулак б’є хлопчика по нирках, це короткий швидкий удар, годі й помітити. «Жид!» — шепоче голос. Потім хлопчик виходить, він вільний, знову може дихати свіжим повітрям.

Незважаючи на погрози справжніх католиків, незважаючи на завжди наявну можливість, що священик відвідає батька-матір і викриє його, хлопчик дякує за спасенну думку, яка спонукала його обрати Рим. Він удячний церкві, що прикриває його, він не шкодує, не хоче припинити бути католиком. Якщо буття християнином означає виспівування гімнів, слухання проповідей, а потім завдавання мук євреям, він не має ніякого бажання бути християнином. Не його провина, що вустерські католики — католики без Рима, якщо вони нічого не знають про Горація та його товаришів, які боронили місто через Тибр («Тибре, батьку Тибре, що тобі, ми, римляни, молимося»), про Леоніда і його спартанців, які захищали ущелину у Фермопілах, про Роланда, що боронив перевал від сарацинів. Хлопчик не може подумати про щось героїчніше за оборону перевалу, про щось шляхетніше за смерть задля порятунку інших людей, які згодом оплакуватимуть його тіло. Ось ким він хотів би стати: героєм. Саме цьому й має бути присвячений справжній римо-католицизм.

Літній вечір, холодний після довгого гарячого дня. Публічний парк, де він грав у крикет із Ґрінберґом і Ґольдштейном: Ґрінберґом, що добре вчиться, але поганенько грає в крикет, і Ґольдштейном, що має великі карі очі, ходить у сандалях і дуже спритний. Уже пізно, минула половина восьмої. Крім них трьох, у парку нікого немає. Хлопці були змушені припинити грати в крикет, бо в сутінках уже не бачили м’яча. Тож тепер вони борюкаються, немов знову ставши малими дітьми, качаються по траві, лоскочуть одне одного, сміються й хихочуть. Хлопчик підводиться, глибоко вбирає повітря. Хвиля радощів обіймає його. Він думає: «Щасливішим у своєму житті я не був ще ніколи. Я б хотів бути з Ґрінберґом і Ґольдштейном завжди».

Хлопці розлучаються. Це правда. Він хотів би жити отак, як тепер, завжди, ганяти на велосипеді по широких і безлюдних вустерських вулицях у сутінках літнього дня, коли решту дітей уже погукали додому, а він лише сам надворі, неначе король.

Буття католиком — частина його життя, призначена для школи. А от те, що він більше любить росіян, ніж американців, — таємниця, така глибока, що він нікому не може розповісти про неї. Любов до росіян — річ серйозна, через неї тебе можуть цуратися.

В коробці у своїй шафі хлопчик зберігає альбом малюнків, намальованих 1947 року на вершині його любові до росіян. Малюнки виконано жирним простим олівцем і розфарбовано кольоровими олівцями, на них зображено, як російські літаки збивають американські літаки, як російські кораблі топлять американські. Хоча характерний для того року запал, коли з радіо раптом вихлюпнулася хвиля ворожості проти росіян, і кожен мав стати на чийсь бік, уже минув, хлопчик зберіг свою потаємну вірність: вірність росіянам, а ще більшою мірою — вірність самому собі тієї пори, коли він брався за олівці.

Ніхто у Вустері не знає, що хлопчик любить росіян. У Кейптауні в нього був приятель Нікі, з яким він грався у війну олов’яними солдатиками і пружинною гарматою, що стріляла сірниками, та, з’ясувавши, яка небезпечна його симпатія і як багато можна втратити, він спершу змусив Нікі заприсягтися, що той збереже таємницю, а потім, перестрахувавшись, розповів йому, що змінив свої вподобання і любить уже американців.

У Вустері росіяни подобаються тільки йому. Його вірність червоній зірці абсолютно вирізняє його.

Звідки в нього з’явилася ця симпатія, що навіть йому самому видається дивною? Матір звуть Вірою, і починається це ім’я з крижаної літери V, стріли, що летить донизу. Віра, якось сказала йому мати, — російське ім’я. Коли перед хлопчиком уперше росіян і американців подали як суперників, між якими треба вибирати («Хто тобі подобається — Сметс чи Малан[3]? Хто тобі подобається — Супермен чи капітан Марвел? Хто тобі подобається — росіяни чи американці?»), він обрав росіян так само, як обрав римлян: адже йому подобається літера р, надто велика літера Р, найсильніша з усіх літер.

Хлопчик обрав росіян 1947 року, коли всі інші обирали американців; обравши росіян, він заходився читати про них. Батько мав удома тритомну історію Другої світової війни. Хлопчик любив ті книжки й сидів над ними, розглядав фотографії російських солдатів у білих маскхалатах, російських солдатів з автоматами серед руїн Сталінграда, російських танкових командирів, що дивляться в біноклі. (Російський Т-34 був найкращим танком у світі, кращим за американський «Шерман» і навіть кращим за німецький «Тигр».) Хлопчик знову і знову повертався до картини, на якій російський пілот на бомбардувальнику заходив у піке над охопленою полум’ям розбитою німецькою танковою колоною. Хлопчикові подобалося все російське. Йому подобався суворий, але по-батьківському дбайливий генералісимус Сталін, найвидатніший і найпрозірливіший стратег тієї війни; йому подобалися російські хорти і російські лайки, найпрудкіші собаки у світі. Він знав усе, що можна було дізнатися про Росію: її площу в квадратних милях, видобуток вугілля і виплавку сталі в тоннах, довжину кожної з її найбільших річок: Волги, Дніпра, Єнісею та Обі.

Потім, унаслідок несхвалення з боку батька-матері, подиву з боку друзів та їхніх розповідей про реакцію їхніх рідних на розповіді про хлопчика, з’явилося усвідомлення: симпатія до росіян — не частина гри, це річ недозволена.

Завжди, здається, щось іде негаразд. Хоч би чого він хотів, хоч би що подобалося йому, рано чи пізно його доводилося тримати в таємниці. Він почав думати про себе, як про одного з тих павуків, які живуть у земляних норах із лядою. Павук завжди змушений тікати до своєї нори, зачиняти за собою ляду, замикатися від світу, ховатися.

У Вустері хлопчик тримає своє російське минуле в таємниці, приховує гідний осуду альбом малюнків із ворожими винищувачами, які з хвостами диму позаду падають в океан, і лінкорами, що носом уперед ідуть під воду. Замість малювати він тепер удає, ніби грає в крикет. Вимахує дерев’яним билом і лупить по тенісному м’ячу. Треба, щоб м’яч якомога довше тримався в повітрі. Зрештою він цілими годинами ходить навколо столу в їдальні, підбиваючи м’яч. Усі вази та прикраси він прибирає, і щоразу, коли м’яч торкається стелі, з неї сиплеться тоненький червонястий пил.

Хлопчик грає в гру до самого кінця, у нього в кожній команді по одинадцять гравців, і кожен б’є двічі. Кожен удар по м’ячу — очко. Коли увага слабне і хлопчик не влучає по м’ячу, гравець вибуває, і він записує до карточки його очки. Рахунки величезні: п’ятсот очок, шістсот очок. Одного разу Англія набрала тисячу очок, жодна реальна команда ніколи не досягала такого результату. Інколи виграє Англія, інколи Південна Африка, рідше — Австралія або Нова Зеландія.

Росія та Америка не грають у крикет. Американці грають у бейсбол, росіяни, здається, не грають у жодну гру, мабуть, тому, що там завжди йде сніг.

Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.

[3] Ян Крістіан Сметс (1870–1950) — південноафриканський державний та політичний діяч, прем’єр-міністр Південно-Африканського Союзу з 1919 до 1924-го та з 1939 до 1948 року.