Дитинство. Молодість. Літня пора: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопчик уникає чемних розмов, бо їхні формули — «Як ся маєш?», «Як тобі подобається в школі?» — пантеличать його. Не знаючи, що треба відповідати, він мимрить і затинається, наче йолоп. Але зрештою він уже перестав соромитися своєї дикості й нетерплячого ставлення до смиренного жаргону люб’язних розмов. 1

— Невже ти не можеш бути просто нормальним? — запитує мати.

— Я ненавиджу нормальних людей, — із запалом відповідає хлопчик.

— Я ненавиджу нормальних людей, — повторює за ним брат. Братові сім років. На його обличчі завжди напружена, нервова усмішка; в школі він інколи блює без ніякої очевидної причини, і його треба вести додому.

Замість друзів вони мають родину. Материні родичі — єдині у світі люди, що приймають хлопчика більш-менш таким, яким він є. Вони миряться з ним — грубим, нетовариським, дивакуватим — не тільки тому, що, не змирившись, не змогли б ходити в гості, а й тому, що і їх виховали дикими і грубими. Натомість батькові родичі не схвалюють ані його, ані виховання, яке дає йому мати. В їхньому товаристві він почувається скутим і, тільки-но йому щастить утекти від них, починає глузувати зі штампів увічливості: «En hoe gaan dit met jou mammie? En met jou broer? Dis goed, dis goed!»[16] Але годі втекти від них: не беручи участі в їхніх ритуалах, нема як відвідати ферму. Тому, звиваючись від сорому, зневажаючи себе за малодушність, хлопчик кориться. «Dit gaan goed, — каже він. — Dit gaatt goed met ons almal»[17].

Хлопчик знає, що батько стає на бік своєї родини проти нього. Це один зі способів, до яких удається батько, щоб помститися матері. Хлопчик ціпеніє від страху на думку про життя, яке чекало б на нього, якби батько керував родиною, це було б життя, сповнене тупих безглуздих фраз, життя, як і в решти людей. Мати — єдина істота, що стоїть між ним і життям, якого б він не витримав. Тож, хоча хлопчика дратує повільність і тупість матері, він чіпляється за неї як за свою єдину заступницю. Він — її син, а не батьків. Він відкидає й ненавидить батька. Він не забуде дня два роки тому, коли мати однісінького разу дозволила батькові напастися на нього, немов спущеному з ланцюга собаці («З мене досить, я вже не маю сили терпіти отаке!»), і очі батька світилися синім гнівом, коли він торсав і ляскав його.

Хлопчик повинен їздити на ферму, бо на землі немає місця, яке він любив би більше або про яке міг би думати, ніби любить його більше. Все, що таке складне в його любові до матері, стає дуже простим у любові до ферми. А втім, скільки він пам’ятає себе, ця любов мала в собі один дошкульний елемент. Він може їздити на ферму, але ніколи не житиме там. Ферма — не його дім, він завжди буде там лише гостем, прикрим гостем. Навіть тепер, день у день, ферма і він ідуть різними шляхами, які поділяють їх і не сходяться, а розходяться. Коли-небудь ферма зникне остаточно, буде навіки втрачена, і він уже сумує через ту втрату.

Ферма належала дідові, але дід помер, і вона перейшла до дядька Сона, старшого батькового брата. Сон був єдиним, хто тямив господарювати, решта братів і сестер надто завзято повтікали до міст і містечок. Проте в певному розумінні ферма, на якій вони виросли, й досі їхня. Тож принаймні раз на рік, а інколи двічі батько їде на ферму й бере сина з собою.

Ферма має назву Воельфонтейн, «Пташине Джерело». Він любить там кожен камінь, кожен кущ, кожну травинку, любить птахів, які дали їй назву, птахів, що у вечірніх сутінках тисячами збираються на деревах навколо джерела, співають одне одному, цвірінькають, чистять пера, готуються до ночі. Годі уявити собі, щоб хтось інший міг любити ферму так, як він. Але він не може говорити про свою любов, і то не тільки тому, що нормальні люди не розмовляють про такі речі, а тому, що таке признання було б зрадою матері. І то зрадою не тільки тому, що вона теж походить із ферми, конкурентної ферми в далекій частині світу, про яку також згадує з любов’ю та тугою, але ніколи не може приїхати туди, бо її продано чужим, а й тому, що насправді вона не бажана на цій фермі, на справжній фермі, у Воельфонтейні.

Чому це так, мати ніколи не пояснює, — і хлопчик, зрештою, вдячний їй за це, — але мало-помалу він спромагається знайти відповідь сам. Довгий період під час війни мати з двома дітьми жила в одній найманій кімнаті в містечку Принц-Альберт, виживала на шість фунтів у місяць, які давав батько зі своєї платні молодшого капрала, плюс два фунти з генерал-губернаторського фонду допомоги нужденним. За цей час їх жодного разу не запросили на ферму, хоча до неї можна було дістатися по дорозі за дві години. Він знає про це, бо навіть батько, коли повернувся з війни, розсердився і соромився ставлення, яке засвідчили їм.

З життя в Принц-Альберті хлопчик пам’ятає тільки писк комарів у душні довгі ночі й матір, що походжає по кімнаті в нижній спідниці, на її шкірі рясніє піт, важкі, м’ясисті ноги помережані варикозними венами; вона намагається заспокоїти брата-немовля, що плаче без угаву; а ще пам’ятає дні страхітливої нудьги за зачиненими віконницями, які захищали від сонця. Отак вони й жили: в тісняві, надто бідні, щоб їздити куди-небудь, і чекали запрошення, якого не надходило.

Мати й досі заціплює вуста, коли хтось згадає про цю ферму. Проте на Різдво таки їде на ферму разом із чоловіком і дітьми. Збирається вся велика родина. Ліжка, матраци і розкладачки ставлять у кожній кімнаті, а також у довгій веранді; одного Різдва хлопчик нарахував їх аж двадцять шість. Увесь день тітка і дві служниці пораються на кухні, де все парує: варять, печуть, готують страву за стравою, одне пиття чаю або кави з тортом за другим, натомість чоловіки сидять на веранді, ліниво споглядають, як вилискує Кару, діляться оповідками про колишні дні.

Хлопчик жадібно всотує ту атмосферу, всотує щасливу й недбалу суміш англійської мови та африкаансу, що є спільною мовою родини, коли вона збирається разом. Він любить цю кумедну, танцівну мову, де в речення вряди-годи вскакують різні часточки. Ця суміш легша, ефірніша за африкаанс, який вони вчать у школі, обтяжений ідіомами, які начебто походять із volksmond, народних вуст, а насправді, здається, створені лише за часів Великого треку[18], — незграбними, безглуздими ідіомами про вози, худобу і упряж.

Під час першого гостювання хлопчика на фермі, коли ще живий був дідусь, там були всі свійські тварини з його шкільної читанки: коні, віслюки, корови з телятами, свині, качки, купа курей із півнем, що кукурікав, вітаючи сонце, кози й бородаті цапи. Потім, коли дідусь помер, тварин стало меншати, аж поки лишилися самі вівці. Спершу продали коней, потім свиней перетворили на свинину (він бачив, як дядько застрелив останнього кабана: куля влучила тому позаду вуха, він рохнув, гучно перднув і, здригаючись, упав, спершу навколішки, а потім на бік). Згодом продали корів і качок.

Причиною була ціна на вовну. Японці платили фунт стерлінгів за фунт вовни: простіше було купити трактор, ніж тримати коней; простіше було поїхати в новому «Студебекері» на станцію Фрасербурґ-роуд і купити морожене масло й сухе молоко, ніж доїти корову і сколочувати вершки. Тільки вівці мали значення, вівці через своє золоте руно.

Тягар рільництва теж можна було скинути. Єдиною культурою, яка ще росла на фермі, була люцерна про випадок, якщо не стане трави й овець доведеться годувати. З-поміж садів лишився тільки помаранчевий гай, родячи рік у рік найсолодші помаранчі з пупчиком.

Відсвіжені пообіднім сном тітки і дядьки збиралися на веранді пити чай та розказувати бувальщини і в своїх балачках інколи згадували давні часи на фермі. Згадували батька — «фермера-джентльмена», що мав екіпаж із парою коней і вирощував збіжжя на землях нижче від ставка, яке він сам молотив і молов. «Авжеж, ото були дні!» — казали вони й зітхали.

Родичі люблять із ностальгією згадувати минувшину, проте жоден з них не хоче повернутися туди. А хлопчик хоче. Він хоче, щоб усе було таким, як у давнину.

У кутку веранди в затінку бугенвілії звисає брезентова фляга для води. Що спекотніший день, то холодніша вода — диво, як диво й те, що в пітьмі комори висить м’ясо і не гниє, і диво, що гарбузи лежать на покрівлі під палючим сонцем і не в’януть. На фермі, здається, немає ні гниття, ні занепаду.

Вода у флязі напрочуд холодна, але хлопчик п’є не більше ковтка зараз. Він пишається тим, що мало п’є. Це стане йому в добрій пригоді, сподівається він, якщо він коли-небудь заблукає у велді. Він хоче бути пустельним створінням, і то цієї пустелі, — як ящірка.

Одразу вище будинку є обмурована з усіх боків водойма, — квадрат майже чотири метри на чотири, — яку наповнює вітрова помпа і з якої беруть воду для будинку й садка. Однієї спекотної днини вони з братом опустили у водойму ванну з оцинкованого заліза, похитуючись, залізли всередину, а потім, гребучи руками, плавали по воді в різні боки.

Хлопчик боїться води, він думає про цю пригоду як про спосіб подолати свій страх. Їхній човен похитується посередині водойми. Збурена вода кидає полиски світла, не чути ніяких звуків, лише сюрчать коники. Між ним і смертю тільки тоненький шар металу. Проте він почувається в безпеці, в такій безпеці, що майже засинає. Це ферма: тут не може статися ніякого лиха.

Доти він тільки раз сидів у човні, коли йому виповнилося чотири роки. Якийсь чоловік (Хто? Хлопчик намагається пригадати, але не може) веслував, і вони випливали з лагуни в Плеттенберґ-Беї. Прогулянка мала бути весела, але, поки плив човен, хлопчик сидів заціпенівши, прикипівши очима до далекого берега. Тільки одного разу він подивився за борт. Десь глибоко під ними спроквола коливалися стебла водоростей. Було саме так, як він боявся напередодні прогулянки, ба навіть гірше: йому запаморочилася голова. Тільки легенькі борти, що стогнали з кожним ударом весла, немов от-от мали тріснути, не дали йому пірнути назустріч смерті. Він цупкіше схопився за борт і заплющив очі, долаючи паніку в душі.

У Воельфонтейні є дві кольорові родини, кожна з них має власний будинок. А поблизу муру водойми є ще й будинок, тепер уже без покрівлі, в якому жив Ута Джап. Ута Джап жив на фермі ще до дідуся; хлопчик пам’ятає його як дуже старого чоловіка з молочно-білими, сліпими очними яблуками, беззубими яснами і вузлуватими руками, він сидить на лаві під сонцем, якому його віддали перед смертю, можливо, щоб він став благословенним, хлопчик не знає. Хоч Ути Джапа тепер уже немає, його ім’я досі згадують із повагою. Та коли хлопчик запитує, що такого особливого було в Ути Джапа, відповіді, які він чує, дуже звичайні. Ута Джап жив тоді, коли ще не було непроникних для шакалів огорож, кажуть йому, коли пастух, що вів овець пастися на одне з далеких пасовиськ, мав жити разом із ними і стерегти їх по кілька тижнів. Ута Джап належав до зниклого покоління. Оце й усе.

Проте хлопчик відчуває, що ховається за цими словами. Ута Джап був частиною ферми; хоча дідусь, можливо, придбав її і був законним власником, Ута Джап дістався йому разом із фермою і знав про неї, про овець, велд, погоду більше, ніж міг би коли-небудь дізнатися новий прибулець. Ось чому Уту Джапа годилося шанувати, ось чому ніхто навіть не думав позбутися Роса, сина Ути Джапа, що тепер уже дійшов середніх літ, проте був не дуже сумлінним, ненадійним робітником, схильним завдавати клопоту.

Отже, зрозуміло, що Рос житиме й помре на фермі, і його наступником стане один з його синів. На фермі є ще один наймит — Фрек, молодший і енергійніший за Роса, кмітливіший і надійніший. Але він не належить до ферми, тож вважають, що він не конче лишиться на ній.

Приїхавши на ферму з Вустера, де кольорові, здається, повинні просити все, що дістається їм («Asseblief my nooi! Asseblief my basie!»), хлопчик відчуває полегкість, побачивши, які правильні та формальні стосунки існують між дядьком і volk[19]. Щоранку дядько радиться зі своїми двома робітниками про денну роботу. Він не дає їм наказів. Натомість пропонує завдання, які треба виконати, одне за одним, немов розкладає карти на столі, а наймити кладуть і свої карти. Під час їхніх розмов виникають і паузи, довгі, сповнені роздумів періоди тиші, коли нічого не трапляється. А потім якимсь загадковим чином усі справи, здається, стають вирішені одразу: хто куди піде, хто що робитиме. «Nouja, dan sal ons maar loop, baas Sonnie!», «Ми зробимо!». Рос і Фрек одягають капелюхи і мерщій виходять.

Так само й на кухні. Там працюють дві жінки: дружина Роса Трін і Лінті, його донька від попереднього шлюбу. Вони приходять, коли пора снідати, і йдуть після обіду, головної денної трапези. Лінті так соромиться чужих, що затуляє обличчя і хихикає, коли до неї звертаються. Та, якщо стати в кухонних дверях, можна почути, як між тіткою і двома жінками точиться тихенька розмова, до якої хлопчик любить прислухатися: лагідні, заспокійливі жіночі балачки, оповідки, що йдуть від вуха до вуха, аж поки не тільки ферма, а й село під Фрасербурґ-роуд і хатини поза селом стають обплетені балачками, як і решта ферм цього округу: м’яким білим павутинням розмов, напнутим над минулим і сьогоденням, павутинням, напнутим водночас і на інших кухнях — у кухні Ван Ренсбурґів, кухні Альбертсів, кухні Ніґріні, кухнях різних Ботесів: хто з ким побрався, чия свекруха чекає на операцію й яку, чий син добре навчається в школі, чия донька вскочила в халепу, хто до кого ходив у гості, хто що вдягав і коли.

Але Рос і Фрек ваблять хлопчика набагато більше. Його спалює цікавість до їхнього життя. Чи вдягають вони майки і труси, як білі люди? Чи мають вони ліжка? Вони сплять голі, в робочому вбранні, а чи мають піжами? Чи їдять вони так, як слід, і сидять за столом із ножами й виделками?

Хлопчик не годен відповісти на ці запитання, бо йому не радять ходити до їхніх домівок. Це було б нечемністю, кажуть йому, — нечемністю, бо Рос і Фрек збентежаться.

[16] «А як твоя мама? Твій брат? Чудово!» (Африкаанс).

[17] «У нас усе добре» (африкаанс).

[18] Переселенський рух бурів на схід із Капської колонії, що контролювалася англійцями, у 1830–1840 роках.

[19] Людьми (африкаанс).