Дитинство. Молодість. Літня пора: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько і мати мають різні думки про німців. Батько любить італійців (їхнє серце не лежало до війни, каже він, вони прагнули лише капітулювати й податися додому), проте ненавидить німців. Він розповідає про німця, застреленого, коли той сидів в убиральні. Інколи в цій оповідці він убиває німця, інколи хтось із його друзів, але в жодному з варіантів він не виявляє ніякого жалю, а тільки тішиться збентеженістю німця, коли той намагався водночас і підняти руки, і натягти штани.

Мати знає, що вихваляти німців надто відкрито — не дуже добра ідея, але часом, коли хлопчик і батько гуртом нападають на неї, відкидає свою стриманість. «Німці — найкращий народ у світі, — каже вона. — Тільки той страхітливий Гітлер завдав їм таких незмірних страждань».

Її брат Норман не згоден. «Гітлер дав німцям змогу пишатися собою», — каже він.

Мати і Норман разом подорожували по Європі в 1930-х роках, і то не тільки по Норвегії та шотландських верховинах, а й по Німеччині, гітлерівській Німеччині. Їхня родина — Брехери і Дюб’єлі, — походить із Німеччини або принаймні з Померанії, що тепер уже Польща. Чи добре походити з Померанії? Хлопчик не певен.

— Німці не хотіли воювати з південноафриканцями, — каже Норман. — Вони люблять південноафриканців. Якби не Сметс, ми б ніколи не пішли воювати проти Німеччини. Сметс був шахрай. Він продав нас британцям.

Батько і Норман не люблять один одного. Коли батько хоче допекти матері під час їхніх пізніх вечірніх сварок на кухні, він дорікає їй її братом, що не пішов воювати, а марширував натомість з пронімецькою організацією «Ossewabrandwag». «Це брехня! — сердито наполягає мати. — Норман не був у «Ossewabrandwag». Запитай його, він сам тобі скаже».

Коли хлопчик запитує матір, що таке «Ossewabrandwag», вона запевняє, що це просто дурниці, люди, які ходять по вулицях зі смолоскипами.

Пальці правої руки Нормана жовті від нікотину. Він живе в готельній кімнаті в Преторії, і то вже багато років. Він заробляє гроші, продаючи свою брошуру про джиу-джитсу, яку рекламує на спеціальних сторінках газети «Pretoria News». «Вивчайте японське мистецтво самозахисту, — сказано в рекламі. — Шість неважких уроків». Люди надсилають йому поштові замовлення вартістю десять шилінгів, а він висилає їм брошуру: один складений учетверо аркуш з ескізами різних захватів. Коли джиу-джитсу не дає йому досить грошей, він продає ділянки землі за дорученням одного агентства з нерухомості. Норман лежить у ліжку щодня до полудня, п’є чай, курить і читає оповідання в журналах «Argosy» і «Lilliput». Пополудні він грає в теніс. 1938 року, дванадцять років тому, він був чемпіоном Західної провінції серед одинаків. Він досі сподівається грати на Вімблдоні в парі, якщо зможе знайти партнера.

Наприкінці свого візиту, перед від’їздом до Преторії, Норман відводить хлопчика вбік і кладе в кишеню його сорочки коричневу десятишилінгову купюру. «На морозиво», — бурмоче він: ті самі слова щороку. Він любить Нормана не тільки за подарунок (десять шилінгів — чималі гроші), а й за те, що той пам’ятає, ніколи не забуває згадати про нього.

Батько віддає перевагу другому братові — Лансу, шкільному вчителеві з Кінґвільямстауна, що теж воював за Британію. Є ще й третій, найстарший брат, той, що втратив ферму, але про нього ніхто не згадує, крім матері. «Бідолашний Роланд», — бурмоче мати, похитуючи головою. Роланд одружився з жінкою, яка назвала себе Розою Ракоцькою, донькою вигнаного польського графа, проте її справжнє ім’я, за словами Нормана, — Софі Преторіус. Норман і Ланс ненавидять Роланда — і через ферму, і через те, що він під п’ятою в Софі. Роланд і Софі тримають у Кейптауні пансіон. Одного разу хлопчик їздив туди разом із матір’ю. Софі виявилася опасистою білявою жінкою, що ходила в шовковому халаті о четвертій годині пополудні й курила сигарети в мундштуку. Роланд — спокійний чоловік із сумовитим обличчям і ґулястим червоним носом від опромінення радієм, яке вилікувало його від раку.

Хлопчик любить, коли батько, мати і Норман починають політичні суперечки. Він насолоджується запалом і пристрастю, нещадними словами, які злітають з їхніх вуст. Він здивований, що погоджується з батьком, чоловіком, якому найменше зичить перемоги: англійці добрі, а німці погані, Сметс був добрий, а націоналісти з Національної партії — погані.

Батько любить Об’єднану партію, він любить крикет і регбі, проте хлопчик не любить батька. Він не розуміє цієї суперечності, але й не хоче розуміти її. Навіть ще до того, як він побачив батька, тобто до його повернення з війни, хлопчик вирішив, що не збирається любити його. Отже, в певному розумінні ця нелюбов абстрактна: він не хоче мати батька або принаймні не хоче батька, що живе з ним в одному домі.

Найдужче він ненавидить у батька його особисті звички. Він ненавидить їх так, що на саму думку про них з огидою здригається: ненавидить гучне висякування вранці у ванні, душний запах мила «Lifebuoy», який він лишає після себе, а також обідок піни і зголеної щетини в раковині. А найбільше він ненавидить батьків запах. З іншого боку, він усупереч самому собі любить охайний батьків одяг, темно-бордову краватку, яку той вдягає замість метелика в суботу вранці, його струнку постать, швидку ходу, змащене брильянтином волосся. Хлопчик і собі змащує брильянтином волосся, формує чубчик.

Він не любить походи до перукаря, не любить так, що навіть намагається, і то з прикрими результатами, самому підрізати собі волосся. Вустерські перукарі, здається, спільно вирішили, що хлопці повинні мати коротке волосся. Процес стрижки починається якомога брутальніше, електрична машинка зрізує йому волосся на потилиці й на скронях, а потім нещадно клацають ножиці, аж поки лишається схожа на щітку щетина і, можливо, невеличке пасмо замість чуба. Ще до кінця стрижки хлопчик мало не корчиться від ганьби, платить свій шилінг і біжить додому, боячись іти до школи наступного дня, боячись ритуальних кпин, якими вітають кожного щойно постриженого хлопця. Є стрижки такі, як слід, а є стрижки, від яких страждаєш у Вустері й які наснажені мстивістю перукарів; він не знає, куди піти, що треба робити чи казати, скільки платити, щоб мати таку стрижку, як слід.

Хоча хлопчик щосуботи пополудні ходить у кіно, фільми вже не мають такої влади над ним, як у Кейптауні, де йому снилися кошмари, що його розчавлюють ліфти або ж він падає зі скель, як і герої серіалів. Він не розуміє, чому Еррола Флінна[4], що видається однаковим, байдуже, грає він Робін Гуда чи Алі-Бабу, вважають за видатного актора. Він утомився від погоні верхи на конях, що завжди однакова. Телепрограма «Три блазні» починає видаватися йому дурнуватою. Важко вірити в Тарзана, якщо чоловік, що грає його роль, усякчас міняється. Єдиний фільм, що справляє на нього враження, — фільм, у якому Інґрід Берґман заходить у залізничний вагон, заражений віспою, і вмирає. Інґрід Берґман — улюблена актриса його матері. Чи справді життя саме таке: чи може й мати померти будь-коли, просто не прочитавши напису у вікні?

Є ще радіо. Він уже переріс «Дитячий куточок», але зберігає вірність серіалам: «Суперменові» щодня о п’ятій годині («Вставай! Підводься і рушай!»), «Чарівникові Мандрейку» о пів на шосту. Його улюблене оповідання — «Біла гуска» Пола Ґалліко[5], що її радіостанція транслює знову і знову на прохання слухачів. Це розповідь про дику гуску, що вела корабля назад від пляжів Дюнкерка до Дувра. Він слухає її зі сльозами в очах. Він хоче бути колись таким вірним, як була вірною біла гуска.

По радіо передають «Острів скарбів» у формі радіовистави, по одному півгодинному епізоду на тиждень. Він має цю книжку, але прочитав її в надто юному віці, не розуміючи, що означає бути сліпим і що таке чорна мітка, нездатний з’ясувати, добрий чи поганий Довгий Джон Сілвер. А тепер, після кожного епізоду по радіо, йому сняться кошмари, зосереджені на Довгому Джоні: про милицю, якою він убиває людей, про його зрадливу сентиментальну турботу про Джима Гокінса. Він хоче, щоб есквайр Трелоні вбив Довгого Джона, а не відпускав його; він певен, що Джон коли-небудь повернеться зі своїми бунтівниками-горлорізами і помститься, так само як повертається в його сни.

Книжка «Швейцарська родина Робінзонів»[6] набагато спокійніша. Він має чудове видання цього роману з кольоровими ілюстраціями. Надто йому подобається зображення корабля на спусковому полоззі під деревами, корабля, який родина збудувала інструментами, врятованими після кораблетрощі, щоб повернутися на батьківщину з усіма своїми тваринами, мов у Ноєвому ковчегу. Це насолода, немов занурення в теплу ванну, — лишити «Острів скарбів» і вступити у світ «Швейцарських Робінзонів». У «Швейцарських Робінзонах» немає лихих братів, немає вбивчих піратів; у родині кожен із насолодою працює під проводом мудрого, сильного батька (на малюнках його зображують із могутніми опуклими грудьми і довгою каштановою бородою), він від самого початку знає, що слід зробити для їхнього порятунку. Хлопчика дивує тільки одне: навіщо їм узагалі покидати той острів, якщо вони живуть на ньому так затишно і щасливо?

Він має ще й третю книжку — «Скотт в Антарктиці». Капітан Скотт — один з його безперечних героїв, саме тому йому й дали цю книжку. В ній є фотографії, зокрема та, де Скотт сидить і пише в наметі, в якому він згодом замерз до смерті. Хлопчик часто розглядає ті фото, а от прочитав не дуже багато: книжка нудна, це не роман. Йому подобається лише фрагмент про Тайтеса Оутса, обмороженого: знаючи, що затримує своїх товаришів, він пішов у ніч, у сніги, у кригу, і тихо, не завдавши нікому клопоту, загинув. Хлопчик сподівається, що й він колись може стати таким, як Тайтес Оутс.

Раз на рік до Вустера приїздить цирк Бозвела. Всі його однокласники ходять на виставу, цілий тиждень балакають тільки про цирк і ніщо інше. Його ходять дивитися навіть кольорові діти, але досить своєрідно: годинами тиняються навколо намету, слухають оркестр, зазирають у дірки полотна.

До цирку планують піти в суботу пополудні, коли батько грає в крикет. Мати перетворює похід у цирк на прогулянку для них трьох. Але біля білетної будки вражено чує про високі суботні пообідні ціни: 2,6 шилінга для дітей, п’ять для дорослих. Мати не має з собою досить грошей, тож купує квитки для нього й для брата. «Йдіть, я зачекаю тут», — каже вона. Хлопчик не хоче, але мати наполягає.

Усередині він почувається нещасним, його ніщо не тішить, і він підозрює, що й у брата такі самі почуття. Коли діти виходять після вистави, мати й досі там. Багато днів поспіль він не може відігнати думку: мати терпляче чекає під пекучим грудневим сонцем, а він сидить у цирковому наметі, де його розважають, мов короля. Її сліпуча, нездоланна, самовіддана любов до нього і брата, а надто до нього, непокоїть його. Хлопчик хоче, щоб вона не любила його так сильно. Вона любить його абсолютно, отже, й він повинен любити її абсолютно: ось яку логіку вона накидає йому. Він ніколи не буде здатний відплатити за всю ту любов, яку мати виливає на нього. Думка, що він усе життя згинатиметься під тягарем невідплаченої любові, так приголомшує й розлючує його, що він не хоче цілувати її, не дає їй торкатися себе. Коли вона ображено мовчки відвертається, він навмисне робить серце черствим до неї, відмовляється піддаватись.

Часом, коли мати відчуває гіркоту, вона виголошує довгі монологи, промовляючи сама до себе, і протиставляє своє життя в голому житловому районі життю, яким вона насолоджувалася до шлюбу й яке зображує, як неперервну низку вечірок і пікніків, візитів на ферми в суботу та неділю, теніс, гольф і прогулянки з її собаками. Вона говорить низьким, шепітним голосом, у якому вирізняються тільки шиплячі; він у своїй кімнаті, а брат у своїй наставляють вуха, щоб почути, і вона безперечно знає, що вони чутимуть. Це ще одна причина, чому його батько називає її відьмою: вона розмовляє сама з собою, насилає чари.

Ідилію життя у містечку Вікторія-Вест підтверджують фотографії з альбомів: мати разом з іншими жінками в довгих білих сукнях стоять із тенісними ракетками, здається, посеред велду, мати обіймає за шию собаку — німецьку вівчарку.

— Це був твій собака? — запитує хлопчик.

— Це Кім. Він був найкращий і найвірніший пес, якого я мала коли-небудь.

— Що з ним сталося?

— Він з’їв отруєне м’ясо, яке фермери поклали для шакалів. Він умер у мене на руках.

У її очах сльози.

Коли в альбомі з’явився й батько, там уже немає собак. Натомість він бачить їх обох на пікніку з тодішніми друзями, або батька з чепурними вусиками і самовпевненим виразом обличчя, він позує на тлі капота старомодного чорного автомобіля. Потім починаються фотографії з ним, їх десятки, починаючи із зображення пухкого немовляти з невиразним обличчям, якого піднесла до об’єктива чорнява жінка з пильним поглядом.

[4] Еррол Флінн (1909–1959) — відомий голлівудський актор австралійського походження.

[5] Пол Вільям Ґалліко (1897–1976) — відомий американський письменник та журналіст.

[6] Мається на увазі книжка Йогана Давида Вісса (1743–1818).