Дитинство. Молодість. Літня пора: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну, а сам хлопчик не хоче, щоб його шмагала міс Остгюйзен чи будь-хто інший. На саму думку про биття він аж корчиться від ганьби. Немає нічого, чого б він не ладен був зробити задля порятунку від побоїв. У цьому своєму бажанні він неприродний і знає про це. Він походить із неприродної й ганебної родини, де не тільки дітей не б’ють, а й до старших людей звертаються на ім’я, ніхто не ходить до церкви, а взуття взувають щодня.

Кожен учитель у його школі, чоловік чи жінка, має лозину й повну свободу шмагати нею. Кожна з цих лозин має свою особистість, свій характер, хлопцям він відомий, і про нього точаться безкінечні розмови. Вдаючи знавців, хлопці розводяться про характер лозин і якість болю, якого вони завдають, порівнюють рухи рук і зап’ястків учителів, які вимахують ними. Ніхто не згадує про ганьбу, коли учня викликають, нагинають і шмагають по заду.

Без власного досвіду хлопчик не може брати участі в цих розмовах. Проте знає, що біль — не найголовніше. Якщо решта хлопців можуть терпіти біль, тоді може й він, бо його сила волі набагато більша. А от ганьби він ніяк не потерпить. Ганьба буде таким лихом, боїться він, таким страхіттям, що він цупко вчепиться за парту й відмовиться вийти, коли його викличуть. А це стане ще більшою ганьбою — ця відмова вирізнить його й налаштує проти нього решту хлопців. Якщо коли-небудь трапиться, що його таки викличуть, щоб бити, та сцена буде така принизлива, що він ніколи не зможе знову прийти до школи; зрештою, не лишиться ніякого виходу, як накласти на себе руки.

Тож ось про що йдеться. Ось чому він у класі ніколи не видає жодного звуку. Ось чому він завжди охайний, його домашнє завдання завжди виконане, ось чому він завжди знає відповідь. Він не сміє помилитись. Якщо він помилиться, є ризик, що його поб’ють, а якщо його битимуть або ж він чинитиме опір, щоб не били, різниці немає, він загине.

Дивна річ, було б досить одного побиття, щоб розбити чари страху, які міцно скували його. Він добре знає про це, і якби якимсь чином його притьмом побили, перше ніж він мав би час обернутися в камінь і чинити опір, якби насильство над його тілом здійснили швидко, силоміць, він мав би змогу вийти на тому боці нормальним хлопцем, здатним легко приєднатися до розмови про вчителів та їхні лозини, різні ступені та відтінки болю, якого вони завдають. Але він сам не здатний перескочити цього бар’єру.

Він звинувачує матір, що вона не била його. Водночас радіє, що ходить узутий, бере книжки з публічної бібліотеки і не ходить до школи, коли застудиться, — це все вирізняє його, — але сердиться на матір, що вона не має нормальних дітей і не змушує їх жити нормальним життям. Батько, якби батько взяв усе під контроль, то перетворив би їх у нормальну родину. Батько нормальний геть у всьому. Хлопчик удячний матері, що вона захищає його від батькової нормальності, тобто, так би мовити, від принагідного гніву п’яного батька і погроз побити його. Водночас він сердиться на матір, що вона перетворила його в щось неприродне, в те, що потребує захисту, щоб мати змогу жити далі.

Серед лозин найглибше враження на нього справляє аж ніяк не лозина міс Остгюйзен. Найстрахітливіша лозина в містера Латеґана, вчителя столярної справи. Лозина містера Латеґана не довга й не пружна, на відміну від лозин, яким віддає перевагу більшість учителів. Натомість вона коротка й груба — справжній оцупок. Це радше палиця або довбня, але не лозина. Ходять чутки, що містер Латеґан шмагає нею тільки старших хлопців, для молодших її було б забагато. Кажуть також, що своєю лозиною містер Латеґан навіть хлопців у випускному класі змушував ридати, благати пощади, обсцикатися і вкривати себе ганьбою.

Містер Латеґан — невисокий чоловік із коротко підстриженим волоссям, що стоїть сторч, і вусами. На одній руці в нього немає великого пальця, цурпалок прикривав охайний червоний рубець. Містер Латеґан навряд чи й говорив коли-небудь. Він завжди роздратований і витає думками десь далеко, немов учити хлопців столярувати — завдання, яке принижує його й яке він виконує неохоче. Протягом більшої частини уроку він стоїть коло вікна й дивиться на подвір’я, поки хлопці несміливо вимірюють, пиляють і стругають. Інколи він тримає в руці свою оцупкувату лозину й недбало поплескує нею по холоші під час роздумів. Обходячи клас і перевіряючи роботу, він зневажливо показує, що негаразд, а потім, стенувши плечима, йде далі.

Хлопцям дозволено жартувати з учителями про їхні лозини. Фактично це єдина сфера, в якій можна трохи покпити з учителів. «Сер, нехай вона заспіває!» — просять хлопці, і містер Ґоувс блискавично ворушить зап’ястком, а його довга лозина (найдовша в школі, дарма що містер Ґоувс викладає лише в п’ятому класі) зі свистом розтинає повітря.

Із містером Латеґаном не жартує ніхто. Містера Латеґана бояться, бояться того, що він може заподіяти своєю лозиною хлопцям, що вже майже чоловіки.

Коли на Різдво батько і батькові брати збираються разом на фермі, в розмовах вони завжди згадують свої шкільні роки. Розповідають про своїх учителів та їхні лозини; пригадують холодні зимові ранки, коли лозина лишала сині рубці на їхніх сідницях, і біль зберігався кілька днів у пам’яті плоті. В їхніх словах можна відчути нотки ностальгії й солодкого страху. Хлопчик пожадливо слухає, але намагається стати якомога непомітнішим. Він не хоче, щоб вони звернулися до нього під час якоїсь паузи в розмові й запитали про місце тростини в його власному житті. Його ніколи не били, і він глибоко соромиться цього. Він не може говорити про лозини з такою невимушеністю і знанням справи, як ті чоловіки.

Хлопчикові здається, ніби він уражений. Він має відчуття, ніби щось усякчас повільно розривається в ньому: якась стіна, мембрана. Він намагався тримати себе якомога міцніше, щоб не дати тому розриву поширитись. Тримати його в певних межах, та аж ніяк не покласти йому край: ніщо його не зупинить.

Раз на тиждень хлопчик разом зі своїм класом перетинає шкільну територію і йде до гімнастичного залу для ФК, фізкультури. В роздягальні всі надягають білі майки та шорти. Потім під проводом містера Бернарда, теж убраного в біле, півгодини стрибають через гімнастичного коня, або кидають м’яча, або стрибають і плещуть у долоні над головою.

Діти виконують усі ці вправи босоніж. Ще за кілька днів наперед хлопчик боїться оголити свої ноги для ФК, ноги, завжди прикриті взуттям. Та коли черевиків і шкарпеток уже немає, раптом усе стає легким. Йому просто треба позбутися свого сорому, роздягтися поквапно і швидко, і тоді його ноги стають точнісінько такими, як і ноги будь-якого іншого хлопця. А втім, десь поблизу сором крутиться й далі, чекає, щоб повернутися до нього, але цей сором приватний, і решта хлопців ніколи не повинні дізнатися про нього.

Його ноги м’які та білі, а загалом схожі на будь-які інші ноги, навіть на ноги тих хлопців, які не мають взуття й ходять до школи босоніж. Хлопчика не тішить ФК і роздягання для ФК, але він каже собі, що може перетерпіти це, як терпить інші речі.

Потім одного дня змінили звичний розпорядок. Їх вивели з гімнастичної зали на тенісні корти вчитися грати в теніс. Корти містяться трохи поодаль, тож по дорозі хлопчикові доводиться обережно ступати, вибираючи місце поміж камінчиків. Під літнім сонцем асфальт самого корту такий гарячий, що доводиться стрибати з однієї ноги на другу, щоб не попектися. Яка полегкість — повернутися до роздягальні і знову взути черевики, але пополудні він уже насилу може ступати, а коли мати вдома скинула йому черевики, то побачила, що його підошви вкриті пухирями і кривавлять.

Хлопчик три дні пробув удома й одужував. На четвертий день він повернувся до школи із запискою від матері, запискою, про обурені слова якої він знав і схвалював їх. Наче поранений воїн, що знову повертається до лав, він прокульгав між партами до свого місця.

— Чому ти не ходив до школи? — пошепки запитують однокласники.

— Я не міг ходити, я мав пухирі на ногах від тенісу, — шепоче він у відповідь.

Хлопчик сподівається подиву та симпатії, а чує натомість сміх. Навіть ті однокласники, що ходять у взутті, не сприймають поважно його розповіді. Якимсь чином шкіра на їхніх підошвах теж загрубіла, на ній не буває пухирів. Тільки в нього м’які підошви, а м’які підошви, як виявляється, не становлять претензії на відмінність. Зненацька він опиняється ізольованим — він, а позаду — і мати.

Хлопчик ніколи не з’ясував місця свого батька в родині. Насправді для нього аж ніяк не було очевидним, за яким правом батько взагалі в ній присутній. Він готовий визнати, що в нормальній родині батько стоїть на чолі: дім належить йому, дружина і діти живуть під його владою. Але в їхньому випадку, а також у випадку двох материних сестер, якраз мати і діти становлять осередок, натомість чоловік — не більше, ніж додаток, який сприяє економіці родини, як міг би сприяти й квартирант, платячи комірне.

Хлопчик, скільки пам’ятає себе, мав відчуття, ніби володар дому він, а мати — лише його сумнівна покровителька і стривожена захисниця; сумнівна й стривожена, бо, як він знає, дитина не повинна верховодити в домі. Якщо хто й ревнує його, то не батько, а молодший брат. Адже мати опікується ще й братом, — опікується, а крім того, оскільки той брат розумний, але не такий розумний, як він, не такий сміливий і не схильний до пригод, ще й засвідчує йому свою ласку. Мати насправді, здається, завжди хухає на брата, готова відвести від нього небезпеку, натомість тоді, коли йдеться про нього, вона тільки стоїть десь позаду, чекає і слухає, готова прийти, якщо він гукне її.

Хлопчик хоче, щоб мати ставилася до нього так, як до його брата. Але хоче цього як знаку, як доказу, не більше. Він знає, що розлютиться, якщо вона коди-небудь почне хухати на нього.

Хлопчик і далі заганяє матір у куток, вимагаючи, щоб вона призналася, кого вона любить більше — його чи меншого брата. Мати завжди вислизає з пастки. «Я однаково люблю вас обох», — запевняє вона всміхаючись. Навіть його найвигадливіші запитання: «А що як будинок раптом загориться, а вона матиме час урятувати тільки одного з них?» — не спантеличують її. «Вас обох, — відповідає вона. — Я безперечно врятую вас обох. Але будинок не загориться». Хлопчик, хоч і глузує з її прямолінійності, поважає її затяту сталість.

Його гнів на матір — одна з речей, які треба ретельно приховувати від зовнішнього світу. Тільки вони четверо знають, які потоки зневаги він виливає на неї, за яку незмірно нижчу істоту він вважає її. «Якби твої вчителі та друзі чули, як ти розмовляєш із матір’ю…» — каже батько і значуще піднімає палець. Хлопчик ненавидить батька, що так добре бачить діру в його панцері.

Він прагне, щоб батько бив його й перетворив у нормального хлопця. Водночас він знає: якщо батько наважиться вдарити його, він не заспокоїться, аж поки помститься йому. Якби батько вдарив його, він оскаженів би: став би одержимим, мов пацюк у кутку, метався б на всі боки й хапав би отруйними зубами, надто небезпечний, щоб чіпати його.

Удома хлопчик — дратливий деспот, у школі — сумирне і лагідне ягня, що сидить у другому ряду ззаду, найневиднішому ряду, бо не хоче, щоб його помічали, й ціпеніє зі страху, коли когось шмагають. Живучи цим подвійним життям, він створив собі тягар самозванства. Нікому іншому не доводиться терпіти таке, як йому, навіть братові, який щонайбільше становить його неприємну й невиразну подобу. Насправді хлопчик підозрює, що в душі його брат може бути нормальним. А от він — сам по собі. Він нізвідки не може сподіватися підтримки. Він сам якимсь чином повинен вийти за межі дитинства, за межі родини і школи й піти до нового життя, де вже не треба буде прикидатися.

Дитинство, сказано в «Дитячій енциклопедії», це пора невинних радощів, час, який треба проводити на луках серед квітів і кроликів або біля каміну з книжкою казок. Таке бачення дитинства цілковито чуже йому. Ніщо з того, що він переживає у Вустері, вдома або в школі, не спонукає його думати, що дитинство — це щось інше, ніж пора зубовного скреготу і терпіння.

Оскільки у Вустері немає групи «вовченят», хлопчикові дозволили вступити до загону бойскаутів, хоча йому лише десять років. До свого вступу в скаути він готується дуже педантично. Йде з матір’ю до крамниці, щоб купити форму: твердого оливково-бурого фетрового капелюха, срібного значка до нього, сорочку кольору хакі, шорти, шкіряного пояса з бойскаутською застібкою, зелені нашивки на погони, зелені гольфи. Він вирізав собі півтораметрову палицю з тополевої гілки, обдер кору і просидів увесь пополудень, випалюючи на білій деревині розпеченою викруткою всю азбуку Морзе і сигналізацію прапорцями. На свою першу зустріч скаутів він пішов із палицею на плечі, прив’язавши до неї зелену, власноруч сплетену втроє мотузку. Склав присягу, віддавши салют двома пальцями, і, безперечно, був найбездоганніше споряджений серед усіх новачків, він, «м’яконогий».

Бойскаутство, з’ясував він, полягає, як і навчання в школі, в складанні іспитів. За кожен складений іспит отримують значок, який пришивають до сорочки.