— А я ще думав, чому ти не прибув з поліцейськими. — Він говорив радше байдуже, а не сердито.
— Пробач, мене мати примусила. Не варто було її слухати. Я й близько не підійду до тих грошей.
— Може, краще візьми їх, ніж дістануться комусь іншому. Мені все одно.
Блуї сподівався від Тома всього, крім байдужості.
— І що далі?
— Чорт його знає.
— Тобі щось потрібно? Може, щось дістати?
— Трохи неба та шматок океану було б непогано.
— Я серйозно.
— Я теж, — Том глибоко зітхнув і продовжив думку: — Ти можеш дещо зробити для мене. Заглянь до Ізабель. Вона у своїх батьків… Просто перевір, чи з нею все гаразд. Їй тепер дуже важко. Люсі була для неї всім, — його голос наче надламався. — Скажи їй, що я розумію. Це все. Блуї, скажи, що я розумію.
Хоча молодий чоловік почувався розгублено, але сприйняв це доручення як священний обов’язок. Він передасть повідомлення, неначе від цього залежало б його власне життя.
Коли Блуї пішов, Том ліг на койку і знову задумався, як там Люсі, як цьому дає раду Ізабель. Чоловік повертався думками ще в перший день: чи міг він вчинити по-іншому. Потім згадав слова Ральфа: «Немає сенсу знову й знову вести свою війну, допоки ти її не зрозумієш». Замість цього він шукав відраду в перспективі. Уявно намітив на стелі точне положення зірок на небі тієї ночі, починаючи з найяскравішої зорі, Сиріуса, сузір’я Південний Хрест, потім ішли планети Венера та Уран, які так добре можна побачити в небі над островом. Він подумки простежив за сузір’ями, що проходили небом від заходу до світанку. Точність, непорушна впорядкованість зірок давали йому відчуття свободи. Усе те, що з ним відбувалося, зорі бачили й раніше десь на цій землі. Згодом їхня пам’ять закриє його життя, немов загоїться рана. Усе забудеться, всі страждання зітруться. Потім Том пригадав зоряний атлас і напис Люсі «завжди, завжди, завжди», і біль теперішнього знову нахлинув на нього.
Він помолився за Люсі: «Захисти її. Дай їй щасливе життя. Нехай вона забуде мене». І за Ізабель, заблудлу в темряві: «Допоможи їй усе зрозуміти, отямитися, перш ніж стане занадто пізно».
Блуї топтався під порогом Ґрейсмарків та подумки знову повторював свої слова. Коли двері відчинилися, перед ним стояла Віолетта з настороженим обличчям.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона. Дотримання формальностей було щитом від нових неприємностей.
— Доброго дня, пані Ґрейсмарк! — Жінка нічого не відповіла, і Блуї сказав: — Я Блу… Джерамая Смарт.
— Я знаю, хто ви.
— Я можу… думаєте, я міг би поговорити з пані Шерборн?
— Вона не приймає відвідувачів.
— Я… — Він збирався уже піти, але згадав обличчя Тома й продовжив: — Я не затримаю її. Я просто…
Із затемненої вітальні почувся голос Ізабель.
— Впусти його, мамо.
Мати насупилася.
— Проходьте! Та добре витріть ноги. — І вона пильно подивилася на його черевики, поки він знову й знову витирав їх об килимок біля дверей, перед тим як рушити за нею до вітальні.
— Усе гаразд, ма. Можеш іти, — сказала Ізабель, не піднімаючись зі стільця.
Змарніла й спустошена, вигляд вона мала не кращий від Тома.
— Дякую, що погодилися… побачити мене, — запнувся він. Криси капелюха, що його бгав у руках, змокріли від поту. — Я був у Тома.
Її обличчя потьмарилося, і вона відвернулася.
— Йому справді погано, пані Шерборн. Дуже погано.
— І він послав тебе, щоб сказати мені про це, так?