Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Знаєш що, Армене,— розчулено мовив Вартан.— Хоч у який кінець світу підеш, скрізь зустрінеш вірменина — така гірка була доля нашого народу.

Арменові прийшло на згадку:

— Пам’ятаю, дід мій завжди з тугою розповідав, як він замолоду кілька разів добирався до зруйнованого Ані. Жаль, що постарів, казав, не можу здолати довгої дороги, а то й зараз пішов би, став би на березі Арпачай і дивився б, дивився на Ані… Батько мій у відпустку часом їздив до Вірменії. То дід, який завжди давав йому якісь доручення, одного разу попросив: «Привези мені пригірщ землі з Вірменії та два пшатені…[2]» Через два тижні батько повернувся. Дід узяв у тремтячі долоні землю, привезену з Вірменії… І тоді я побачив, що дідові руки й вірменська земля одного кольору. Мабуть, так і мало бути, бо дідові руки міцніли й тріскались у землі, терлись об неї, шліфувалися… Він підніс на долонях вірменську землю до тремтячих вуст, поцілував її і лише потім перевів подих.

— Ох, як солодко пахне рідна земля,— сказав він і, обережно ступаючи, пішов у садок.— Нехай же й під нашими ногами буде вірменська земля.— Він прошепотів якусь молитву і тричі перехрестив обличчя. А два деревця пшатені дідусь дбайливо посадив перед нашим будинком і, поливаючи, примовляв: «Пшатені — дерево Вірменії, святе дерево. Його плоди мають солодкий смак і запах вірменської землі».

Минуло кілька місяців, і саджанці всохли.

— Ні,— з тугою мовив дід Ашот.— Так, як усяка пташина має своє гніздо, свою зграю, так само й кожна рослина, кожне дерево — свою землю та воду… Пшатені на вірменському камінні виростають, цвітуть, дають плоди, а на цій пухкій землі не прийнялися, всохли. Виходить, для них це не та земля. Баграте, сину, одного дня візьми свою сім’ю і повези у Вірменію, хай на нашій землі й воді набираються сили, хай вірменами зростають мої онуки…»

А одного разу батько, повернувшись з Вірменії, привіз із Єревана пляшку води. Дід спрагло припав до неї.

— Еге, й смак вірменської землі у цій воді. Солодка, наче з джерельного струмка нашого Ані, молодості додає… Гірська вода, що тут казати. З нею ніяка не зрівняється.

Дід помер навесні сорок першого. Батько, звичайно, не повіз нас до Вірменії, а забрав до Ростова, де служив у армії. І ми звикли до Ростова. Батько обіцяв під час канікул взяти мене з собою до Вірменії — показати Єреван, з’їздити на озеро Севан, про яке я так багато чув… Але почалася війна…

— Нічого, Армене-джан,— заспокоїв його Вартан.— Скоро війна закінчиться і ми з тобою разом поїдемо до Вірменії. І в Єревані побуваємо, й у Севані скупаємося, ще й форелі його покуштуємо. Потім обов’язково поїдемо в мій Ленінакан…

Тут і Бойко не змовчав:

— А після того до мене у Феодосію приїдеш, Армене, де колись давно жили твої діди. От побачиш, що кращого міста на землі немає.

— Кожен кулик своє…— хотів був пожартувати Вартан, та раптом затнувся і проказав серйозно: — Кожен птах своє гніздо любить, кожна рослина свою землю, кожна людина свою батьківщину…

— Рядовий Армен Месропян! — вистромивши голову із сусідньої кімнати, гукнув єфрейтор Петренко.

Армен схопився на рівні:

— Я тут!

— Віднеси цей пакет у першу роту. Віддаси капітанові Бульбі в руки, ясно?

— Так точно! — виструнчився Армен.— Особисто в руки капітанові Бульбі.

— Молодець! — похвалив його Бойко, задоволений військовою зібраністю хлопця.— Ну, лети!

Армен, насунувши шапку нижче лоба, щоб не злетіла, й поправивши на плечі автомат, бігом вискочив надвір.

— Ну й хлопець, га? — дивлячись йому вслід, сказав Бойко.— Вогонь…

— Після війни на плечі отаких-от хлопців ляже головний тягар відбудови нашої поруйнованої країни.

— Переможцеві все під силу.

Розділ третій

Зима лютішала, намітала високі снігові кучугури. А вночі снігу випадало стільки, що насилу пройдеш. Степовий вітер, бувало, зривав таку хурделицю, що снігом сікло в обличчя, наче піском, задувало навіть у бліндажі.

Був вечір Нового року. В полковому штабі, що розташувався в невеличкому розореному селі, кілометрів за чотири від лінії фронту, настрій був новорічний, святковий. Усі зібралися в командира полку майора Кузнецова. Обсівши гарячу «буржуйку», грілися, гомоніли про се про те, згадували, як до війни родинами зустрічали Новий рік. Не те що в цьому незатишному бліндажі…

Майор Кузнецов привітав усіх з Новим роком, побажав міцного здоров’я і перемоги. Потім бійців поздоровили начальник штабу та комісар.

Проникливо озвалася гітара, гуртом співали російських та українських пісень. Тільки-но закінчили «Розпрягайте, хлопці, коні…», як раптом полинула протяжна вірменська мелодія:

Усі обернулися на той зворушливий голос. Співав Вартан. То була пісня вірменського гусана Шерамі. Мабуть, тієї хвилини Вартан згадував свою Каріне. Зараз для нього більше нічого не існувало на світі, окрім цієї пісні, здавалось йому, що ці тужливі слова долинають до коханої дівчини, і вона от-от з’явиться перед його очима, як мрія.

Коли Вартан умовк, усі заплескали в долоні.

[2] П ш а т е н і — фруктове дерево, лох.