Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вартан дружньо поплескав його по плечі.

— Ну, добре, добре, сідаймо разом. Сьогодні й я добряче стомився. Але знову даремно…— невдоволено сказав він і, вмощуючись біля грубки, простяг руки до тепла.

Армен знав, що ця досада через невдале «полювання».

— Морозець береться, от фрици й поховалися в бліндажі, як ведмеді в барліг. Хоч би один вистромив носа…

— То це ж добре. Можна підкрастися зовсім близенько й шарахнути прямо в бліндаж,— пожартував Армен.

— Знаєш, Армене-джан, мій батько, відомий мисливець, казав, що невчасно розбуджений від зимової сплячки ведмідь стає в сто разів небезпечніший. Розповідав, що якось зимового дня пішов зі своїм товаришем Агасі до лісу по дрова. Ну, й рушниці прихопили. І так сталося, що в глибині лісу випадково натрапили на ведмежий барліг.

— Агасі,— каже мій батько.— Давай витягнемо сонного ведмедя з його кубельця.

— Тобі немає чого робити? — застеріг Агасі.— Прокинеться — не минути біди.

Ну, посперечалися трохи й таки вирішили тягти Михайла на білий світ. Зрубали доброго дрючка й давай штрикати в барліг. А він глибокий був, не дістає дрючок до ведмедя, хоч як старайся.

— Ну добре, тоді давай викуримо його звідти,— знайшов вихід батько.

Назбирали хмизу, наскладали біля входу в барліг й запалили… Через кілька хвилин вискакує розлючений ведмідь і кидається на батька. Тієї ж миті батьків товариш Агасі і вистрілив у ведмедя. Поранений звір заревів од болю, облишив батька і, розвернувшись, кинувся на Агасі. Той мерщій на дерево. Ведмідь і собі за ним. Цього разу вже бабахнула батькова рушниця, і ведмідь, гепнувши з дерева, випустив дух… Та відтоді мого батька почали прозивати Безвухий Мушег, бо ведмідь лапою зніс йому вухо. Хоча раніше звали Анецонц Мушег, тому що він родом з міста Ані.

— Товаришу сержант,— вражено вигукнув Армен,— Виходить, що ми, тобто наші діди, з одного міста!

— Як це?

— А так, мого діда Ашота також звали Анецонц Ашот… Отже, це означає…

— Означає… Армене-джан! Усе зрозуміло,— зрадів Вартан.— Я про це можу розповісти з усіма подробицями. Недарма ж за професією історик та ще й мисливець.

Армен усміхнувся, відтак обличчя його стало серйозне.

— Але як же це сталося, що один із моїх дідів лишився у Вірменії, а другий оселився на березі Дону? — запитав він.

— Чужоземні вороги влаштували в Ані нечувану криваву різню мирних жителів. Не витримавши такої наруги, більшість людей залишили рідне місто й подалися в інші краї…

— Дідусь мій казав, що Ані було дуже красиве місто. Розкажіть мені про нього,— попросив Армен.

— Так, дуже красиве — з гарними будинками, храмами, пам’ятками старовини, з високо розвинутою культурою…

— Я так і знав, що знову застану вас разом, товаришу сержант! — прочинивши двері, весело вигукнув молодший сержант Бойко.

— Друже мій Бойко, ми з Арменом, виявляється, не тільки однієї національності — наші діди колись жили в одному місті,— радо повідомив йому Вартан, який уже не раз розповідав однополчанам про Ані й трагедію свого народу. Потім додав: — Знаєш, якщо ми ще трохи далі заглибимося в історію, то виявиться, що Армен і твій земляк…

— А це ж як? — здивувався Бойко, й собі простягаючи руки до грубки.

— Дуже просто. Ти ж кажеш, що сам родом з Феодосії, тобто з Криму, так?

— Еге ж, з Феодосії, то й що?

— А те, що Арменові діди в давнину жили в Криму. Тільки наприкінці вісімнадцятого сторіччя поселилися на берегах Дону.

— Справді, в Криму й тепер чимало вірменів,— сказав Бойко.— А Феодосію, моє рідне місто, то взагалі можна вважати вірменським. Мої земляки з особливою любов’ю та шаною ставляться до великого художника Ованеса Айвазовського. Не тільки тому, що це всесвітньовідомий митець. Він був ще й людина великого серця, патріот свого рідного краю, якого не полишав. Це ж завдяки його старанням до Феодосії підвели водогін, це він домігся, що в місті збудували історичний музей, відкрили парафіяльну школу. А в тому двоповерховому будинку, де жив і працював Айвазовський, тепер музей художника… У дворі вірменської церкви святого Геворга його й поховано. На надмогильнику вірменською мовою написано: «Народився смертним, залишив про себе безсмертну пам’ять».

— Товаришу молодший сержант,— захоплено дивився Армен на Бойка,— ви так добре все це знаєте…

— Ех, друже мій юний,— зітхнув той.— Річ у тім, що я закінчив художнє училище, мушу знати… Та й чимало друзів-вірменів маю у Феодосії, просто в нашому дворі. Усе моє дитинство та юність минули в оточенні вірменів. Словом, я себе вважаю якоюсь мірою вірменином, ось так, ахперс[1],— і злегенька поплескав Армена по плечу.

— Навіть нашу мову знаєте? — зрадів Армен.— Як добре, що я служу разом з вами.

[1] А х п е р с — брате мій (вірменське звертання).