Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— З великим задоволенням зробив би це, але не можу тебе взяти.

— Чому? — здивувався Хуан-Альварес.

— По-перше, ти неповнолітній.

— Нічого! — вигукнув він.— Ви ще побачите, на що я здатен. Ось тільки візьміть мене, прошу вас.

— До всього ти ще й поранений,— сказав я. Але й ця причина не здалася йому переконливою.

— Що ви кажете, товаришу командир?! — обурено вигукнув Хуан-Альварес.— Ось погляньте, тут нічого немає… плече… рука… ось… ось…— Він поворушив правим плечем і раптом від болю замружив очі, обличчя скривилося.

— Ні, Хуане, ні, любий, зараз рана ще свіжа й не так тобі дошкуляє, але трохи згодом ти не зможеш навіть ворухнути плечем,— лагідно сказав я.

— Я дужий хлопець, ось побачите… Не відмовляйте… Я так хочу…

— Це неможливо, мій хлопчику. Я відправлю тебе туди, де збирають дітей іспанських героїв, а через кілька днів наш корабель повезе тебе на радянську землю.

Потім я звернувся до одного з наших санітарів:

— Слєпцов, перев’яжи хлопцеві рану, нагодуй його і готуй у дорогу.

Хуан-Альварес, відчувши, що це рішення остаточне, спохмурнів, стояв як у воду опущений.

Його таки відправили, як і сотні іспанських дітей, на радянську землю, щоб він тут жив і учився…

Хтозна, може, Хуан-Альварес став мужнім офіцером і воює зараз на одному з наших фронтів,— закінчив свою розповідь майор.

Проїхали вже кілометрів вісімдесят, до розташування їхнього полку залишався ще якийсь десяток кілометрів. Перестав падати сніг. Уже й дорога стала краща, сухіша.

То тут, то там час од часу видно було сліди минулих боїв — розбиті автомобілі, обгорілі танки, перекинуті мотоцикли, ящики з-під снарядів, каски…

По обидва боки шосе знову потягся похмурий мішаний ліс, лише сосни де-не-де зеленіли, трохи обважнілі під мокрим снігом.

Невдовзі машина звернула з шосе й покотила лісом. Зупинилася біля військової частини.

Коли майор Кузнецов з офіцерами вийшли з машини й рушили до штабу полку, молодший сержант Бойко раптом вигукнув:

— Товаришу майор! Кузнецов озирнувся.

— Дивіться, той хлопчина з їдальні…— Він показав на Армена, який стояв неподалік машини.

Майор на якусь мить завмер, потім підійшов до хлопця.

— Ти звідки взявся?

— З вами приїхав,— буркнув Армен.

Майор подивився на комісара, потім на начальника штабу й розгублено знизав плечима.

— Яким це чином?

— На «хвості»…

— Як же ти не замерз?

— Коли машина їхала повільно, зістрибував і біг слідом, аби зігрітися… А потім знову на «хвіст»…

— Он воно як…— Майор розгублено похитав головою: — Як же ти зміг проїхати таку дорогу на «хвості» машини? Ні, це щось неймовірне.