Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вийшов метрів за двісті від того місця, де заходив у воду, і рушив лісом далі на північ, уздовж річки…

Після заходу сонця переплив річку й дійшов до лінії фронту. Настала ніч. Знесилений, я впав у зчорнілу невикошену пшеницю,— не дійшли до неї людські руки в такий час. Лежав і думав, куди ж мені йти далі, аби не потрапити в лапи до фашистів. Про те, щоб узяти «язика», вже й гадки не було. Тим більше, що в разі невдачі пропало б і те, що я ніс у пазусі. Ні, ризикувати не можна було.

Лежав, напружуючи зір, і слухав, чекав, може, десь спалахне ракета чи пролунає постріл, аби зорієнтуватися. Але, як на зло, ворог і не стріляв, і не пускав ракет. Я не знав, що й робити, коли раптом почув голоси. Розмовляли двоє. Далеченько, правда, нічого не зрозумієш. Трохи згодом розмова поближчала — ідуть у мій бік. Виразно долинули німецькі слова. «Ага, мабуть, фрици зібралися на нашу передову пошукати «язика»,— думаю собі.— Ось чому не злітають у небо освітлювальні ракети. Ну що ж, ідіть — знайдете». Стиснувши в руці кинджал, я чекав. Перший фриц пройшов зовсім близько, за кілька кроків. Другий чомусь відстав.

— Гей, Лібо, шнель-шнель! — підганяв той, що йшов попереду.

Я почекав, поки він зник у темряві, потім підвівся і рушив назустріч другому — цьому Лібо. Порівнявся й кинувся на нього… Прихопивши небіжчиків автомат, пішов наздоганяти другого фрица. Він саме обізвався:

— Гей, Лібо, лос-лос!..

— Я, я,— відгукуюся німецькою мовою і підходжу до нього.

Мабуть, німець щось запідозрив, бо зупинився і, коли відстань між нами скоротилася десь до двох кроків, несподівано освітив кишеньковим ліхтариком моє обличчя.

Від розгубленості він не встиг ні звести автомат, ні вихопити кинджал. Я кинувся на нього, і почалася рукопашна. Ми покотилися по землі — то один брав гору, то другий. Нарешті мені пощастило заломити його руки за спину. Я зв’язав його. Відпочив трохи і, ще не вірячи, що впорався з таким здорованем, про всяк випадок зв’язав йому й ноги. Його автомат також повісив на плече. Потім завдав німця собі на плечі й почимчикував своєю дорогою, поспішаючи чимдалі відійти від того місця, де наробив галасу. На щастя, німці нас не почули.

Іду й час од часу намацую в пазусі папери: не загубити б, вони, напевне, більше важать, аніж оцей лантух, що гне мене до землі. Вже зовсім вибився з сил, але поспішав скористатися затишшям, поки не було ні стрілянини, ні ракет. Швидше б дістатися до «нейтральної» зони, а там уже палицею кинути…

Нарешті, доплентав, скинув із себе на землю, як мені здалося, два центнери живої ваги й полегшено перевів подих. Трошки перепочив. Звідти вже волочив по черзі то «язика», то трофейні автомати. Ви не можете собі уявити, як я зрадів, коли почув грізне, але таке рідне, таке своє:

— Стій, хто йде?! Пароль!

— Свій, хлопці, свій… Пароля не знаю… Не стріляйте, допоможіть мені…

І тут злетіла ворожа ракета і освітила усе довкола. Я побачив, як з нашого боку до мене повзуть два солдати. Зацокотів німецький кулемет, але він запізнився — я зі своїм «язиком» були вже в нашій траншеї… От, здається, і все, що я можу вам розказати,— закінчив свою розповідь сержант Аршавір Мкртчян.

Поки всі, затамувавши подих, слухали Аршавіра, кореспондент дивізійної газети кілька разів клацав фотоапаратом і щось нотував у своєму записникові.

Вранці про Аршавірове повернення та подвиги знали не тільки в батальйоні, а й в усьому полку.

Хлопці з відділення нетерпеливо чекали, коли він прокинеться. Командир полку наказав звільнити Мкртчяна на три дні від усяких обов’язків. Аршавір спав цілісінький день.

Найдужче, мабуть, раділи командир відділення старший сержант Хмельницький та єфрейтор Пархоменко. Вони те й робили, що нищечком заглядали в землянку, де спав Аршавір,— чи прокинувся?

В Андрія Сидоренка на душі було мулько. Не знав, що робити від сорому, відчував, що товариші минають його, відводячи погляди. Боляче переживав, проте визнати свою помилку, перепросити товаришів не вистачало духу…

Пізно увечері командир першої роти лейтенант Капустін, сяючи від радості, зайшов у землянку розвідників. Старший сержант Хмельницький схопився на ноги й подав команду:

— Відділення, струнко!

— Вільно, вільно… Не треба галасувати. Хіба ви забули, що людина спить? — Капустін показав очима в куток, де спав Мкртчян.

Аршавір з великим трудом розплющився. Почувши голоси, повернувся до дверей. Побачив рідні усміхнені обличчя й сам усміхнувся, а коли помітив лейтенанта Капустіна, схопився на рівні, миттю осмикнув на собі гімнастерку, надів пілотку й віддав честь.

Лейтенант Капустін також кинув руку під козирок, потім підійшов, обняв Аршавіра, поцілував.

— Хоч і добряче нам зі старшим сержантом перепало від комісара Балашова на горіхи, та дарма. Молодець, Аршавіре, не зганьбив нас, не осоромив. А то мало не впала пляма на роту…

Аршавір опустив голову.

— Я ж не хотів, товаришу лейтенант…

Розумію,— поклав йому на плече руку лейтенант.— Ти мужній воїн, а мужні не підводять. Сьогодні капітан Балашов сказав, що тебе за виявлену доблесть представлено до нагороди. Я дуже радий, ти заслуговуєш на таку честь,— сказав Капустін і міцно потис Аршавірові правицю.

— Дякую, товаришу лейтенант. Служу Радянському Союзу!

Потім до Аршавіра підійшов старший сержант Хмельницький, обняв, як рідного брата: