— Дивися, не оброби штани…
— Це ти кому кажеш? — скипів Сидоренко.
— Тобі, тобі… Тому що твоя віра в нашу перемогу, як бачу, похитнулася.
— Прикуси язика, бо не подивлюся, що ти єфрейтор, а я рядовий! — стиснувши кулаки, схопився на ноги Сидоренко.
— Це ти прикуси свого язика, боягуз! — підвищив голос й Олесь і теж зірвався з місця.
— Ну, годі, годі, не гарячкуйте,— став між ними старший сержант.— Ви ж усе-таки товариші, навіщо ж між собою заводитися? Не ображайте один одного.
— Звичайно, я боягуз, а він товариш зрадника Мкртчяна,— процідив крізь зуби Сидоренко.
— Аршавір такий самий мій товариш, як і твій,— спокійно відповів Олесь і сів на своє місце.
— Ні, ви з ним були нерозлийвода, ти навіть збирався бути сватом на його весіллі.
— Ну, годі вам, припиніть,— суворо сказав старший сержант.— Надто далеко уже зайшли… Наказую мовчати й готуватися до сну — вночі вирушаємо в розвідку.
Землянку оповила тиша.
О першій годині ночі, коли відділення старшого сержанта Хмельницького було готове до виконання бойового завдання, подзвонили зі штабу полку й повідомили: «Розвідувальна операція відміняється, а командира батальйону капітана Боброва, політрука Балашова й начальника штабу старшого лейтенанта Хлєбникова чекає у себе командир полку. З’явитися негайно».
Капітан Бобров з політруком і начальником штабу зайшли до командира полку підполковника Пінчука й одразу помітили, що той у чудовому настрої. В кімнаті були комісар полку, начальник штабу, начальник розвідки, фотокореспондент дивізійної газети, штабісти.
Спиною до дверей сидів чоловік у німецькій формі. Капітан Бобров хотів доповісти про їхній прихід, але підполковник нетерплячим жестом зупинив його й запросив сісти. Бобров кинув зацікавлений погляд на чоловіка в німецькій формі й у його великих чорних очах, в усмішці завважив щось вельми знайоме. Десь вони ніби вже зустрічалися… Нарешті таки впізнав.
— Ох ти ж… Товаришу командир полку, але ж це молодший сержант мого батальйону, якого ми вважали дезертиром і зрадником…
Капітан Балашов і старший лейтенант Хлєбников здивовано перезирнулися.
— Так, це молодий сержант вашого батальйону Мкртчян,— сказав підполковник.— Можете, товариші, пишатися своїм воїном. Бачите ось ці пакети, карти, документи, що розкладені на моєму столі? Ви не уявляєте, який це скарб,— і все приніс ваш молодший сержант. Я вже не кажу про «язика» — фельдфебеля, про автомати, пістолети.
Справді, на столі в підполковника лежала ціла купа німецьких паперів. Бобров, Балашов та Хлєбников підійшли ближче, похитали головами, перезирнулися, наче питали один в одного, чи це їм не сниться, потім роздивилися довкола й побачили в кутку на підлозі трофеї, а за кілька метрів на табуретці сидів фельдфебель з підпухлими губами й розбитим обличчям.
— Все це схоже на диво, товаришу підполковник! — не стримавши радості, вигукнув капітан Бобров.— Я не вірю своїм очам.
— А ти вір, товаришу капітан, тут ніякого дива — вірменський народ завжди мав мужніх синів. Згадай хоча б легендарного Камо.
— Але ж, товаришу командир полку,— не втерпів Балашов,— як усе це сталося?
— Я й сам поки що знаю тільки приблизно. Тому й покликав вас, щоб разом послухати, що нам повідає цей герой… А ви, товаришу сержант,— звернувся підполковник до чергового,— виведіть поки що пана фельдфебеля, допитаємо його вранці.
Черговий, тримаючи перед собою автомат, вивів «язика» за двері.
— Ну й гладкий же, гад,— дивлячись услід фельдфебелю, сказав підполковник.— Наче вгодований кабан. Дивуюся, Мкртчян, як ти дотяг такого гевала?
— Ви, товаришу командир полку, не дивіться, що він такий здоровило,— сказав Аршавір.— То тільки зверху, а всередині він трухлявий.
Усі засміялися.
— Молодчина,— похвалив підполковник.— Ну, давай розказуй.
— Але ж, товаришу командир полку, я більше не можу лишатися в цій одежі. Прошу…
— Добре, все зрозуміло,— кинув підполковник і звернувся до свого ад’ютанта: — Лейтенанте Шустиков, поведіть Мкртчяна, нехай зніме з себе це шмаття і переодягнеться у форму воїна Радянської Армії.
— Форму молодшого сержанта, здається? — перепитав лейтенант Шустиков.