Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Проте Галя його вже не слухала. Вона майже бігла додому, а в голові крутилися важкі думки: «Невже він сказав правду?.. Якщо збрехав, то чому порадив розпитати брата?.. Матінко рідна, та що ж це таке? Ні, ні, ні… Не може такого бути».

Та скільки не розраджувала себе, серце стискалося в лихому передчутті. Тепер вона згадала, що Олег ось уже два дні ходить мов у воду опущений і уникає з нею розмов. Так, так, ось уже два дні, як Аршавір не приходить до них і не сповіщає про себе…

У хату Галя зайшла ні жива ні мертва.

Мати з Олегом про щось говорили, та, побачивши дівчину, замовкли.

Галя підвела на брата очі й спитала кволим, ледь чутним голосом:

— Олежику, виходить, це правда, що Аршавір?..

Вона не доказала, лиш змучено дивилася братові в очі, ніби хотіла прочитати в них відповідь на своє запитання.

Олег опустив голову.

«Правда»,— остудила її крижана думка. З рук випали на підлогу згортки, і, затуливши долонями обличчя, Галя вийшла в сусідню кімнату. Вона причинила за собою двері, бо мусила лишитися сама, але ніхто й не збирався її втішати. Не було тут слів для втіхи. Горе та й годі.

У хаті залягла мертва тиша.

Увечері старший сержант Хмельницький сидів у землянці, заглибившись у свої думки. Надто гіркий ківш лиха довелося йому сьорбнути останнім часом, і чорна тінь біди не сходила з його постарілого за останні дні обличчя. Ще не пришерхла рана від тяжкої звістки про загибель дружини та сина, а тут таке з Аршавіром, якого віднедавна вважав не те що своїм товаришем — мало не братом.

— Товаришу старший сержант,— спитав Олесь Пархоменко,— коли ж усе це скінчиться?

— Ти про що? — підвів голову Хмельницький.

— Ну, про що… Доки фашисти топтатимуть нашу землю, убиватимуть і грабуватимуть, га?

— А-а-а… Скінчиться, Олесю, будь певен. Не можу сказати точно коли, але скінчиться.

— Однак поки що вони наступають, захоплюють…

— Ти правду кажеш — поки що. Це тимчасово, Олесю, настане день, коли ми виметемо цю нечисть.

— Авжеж, як у тисяча вісімсот дванадцятому році,— озвався Таганашвілі.

Олесь спершу не зрозумів:

— Чого це ти вісімсот дванадцятий згадав?

— Ну, тоді ж великий російський полководець Кутузов без бою здав Наполеону Москву, а потім переміг його і вигнав з Росії,— пояснив Таганашвілі.

Олесь глянув на нього, як на малу дитину.

— Ти що, хочеш сказати, що й тепер ми можемо здати Москву фашистам?

— Ні, це вже зась,— сказав старший сержант Хмельницький.— Не бути фашистам у Москві.

— Якщо й далі так триватиме, то хтозна, все може бути,— встряв у розмову Сидоренко,— Он…

— Та це ще нічого не означає! — перебив його Хмельницький.— Від несподіваного удару і найдужчий чоловік похитнеться.

— А потім стане, як скеля,— додав Олесь.

Сидоренко замовк, бо й сам зрозумів, що бовкнув дурницю.

— Ну, чого ж ти зразу притих? — підкусив його Пархоменко.

— Слухай, що ти цим хочеш сказати? — образився Сидоренко.