Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Долі тріснула суха галузочка, — і тоді я вперше побачив Огневика. Він ішов нечутно, скрадаючись, і пильно вдивлявся в дерево. Першої хвилини мені здалося, що це дикий звір, бо на плечах йому й навколо стану висіло пошарпане ведмеже хутро, але незабаром розгледів я руки, ноги й риси обличчя. Він мало чим різнився від нашої породи, тільки не такий був волосистий, та й ноги менше скидалися на руки, ніж у пас. Пізніше дізнався я, що все його плем’я було менш пелехате проти нашого, як і ми проти Деревиків.

Дивлячись на нього, я несподівано подумав, що це, власне, і є оте страшне на північному сході, що про нього сповіщав таємничий дим. Я трохи розгубився. На вигляд нічого жахливого в ньому не було. Хіба можна було дорівняти його до Червоноока й до ще багатьох наших дужих чоловіків? Він був старий, зморшкуватий, із зовсім сивим заростом на лиці, до того ще дуже кульгав. Безперечно, він бігав і лазив на деревах гірше, ніж ми, і куди йому було нас ізловити!

Але він мав у руці те, чого я досі ніколи не бачив, — лук і стріли. Тоді я не розумів, що то таке, та й звідки ж міг би я знати, що в тому зігнутому патику таїлася сама смерть. А Клаповух знав про це. Очевидячки, він ще раніше бачив Огневиків, і їхні звичаї були почасти знайомі йому. Коли Огневик загледів його й почав обходити дерево, Клаповух теж закружляв навколо стовбура, ховаючись за ним.

Нараз Огневик обернувсь і зайшов з другого боку. Клаповух зараз і собі сахнувся назад, але, заскочений зненацька, ще не встиг заховатися за стовбур, як лук задзвенів і в повітря знялася стріла. Вона пролетіла повз Клаповуха, ледь зачепила сук і впала на землю. У захваті я загуцав на своєму високому сідалі. Нова гра! Огневик шпурляв щось у Клаповуха, так само, як і ми часом перекидалися чим-небудь.

Гра тривала ще кілька часу, лише Клаповух більше не висовувався, і Огневик незабаром дав йому спокій. Я низько перехилився зі своєї гілки й заджерготів до нього. Мені кортіло погратися з ним. Нехай він шпурне і в мене отією штукою. Він, звичайно, побачив мене, але всю свою увагу звернув на Щербаня, що мимохіть гойдався й далі на своїй гілці. У повітря шугнула нова стріла. Цього разу вона добре влучила. Щербань заголосив з болю й жаху, Ні, тут щось було не так… Мені зразу перехотілося гратись. Затремтівши весь і скоцюрбившись, я знову щільно прилип до своєї гілки. Угору полетіла друга й третя стріла. Прошелестівши листям і окресливши дугу в повітрі, ВОШІ попадали на землю.

Огневик знову натяг лука і, ступивши кілька кроків убік, став на нове місце. Тетівка задзвеніла, й стріла прошила повітря. Жахливо зойкнувши, Щербань упав з гілки, Його тіло, мов клубок із рук та ніг, перекидаючись у повітрі, полетіло додолу. Я встиг тільки побачити, що в грудях йому стриміла стріла. З сімдесятифутової височини гупнув він об землю. Чути було, як хряснули його кістки. Тіло на мить підскочило й знов упало. Але він був ще живий, совався, корчився й дряпав землю руками й ногами. Схопивши каменя, Огневик кинувся до нього й чимдуж ударив по голові… і більше я нічого не пам’ятаю.

Змалку мені не раз снився такий сон, але завжди уривався на цьому. З переляканим криком я прокидався — і майже щоразу бачив над собою матір і няньку. Вони обидві схилялися над моїм ліжечком, самі стривожені, пестливо гладили мене по голові й, заспокоюючи, казали, що вони тут і що боятись нема чого.

Дальший мій поряду сон завжди починався з того, що ми з Клаповухом удвох утікали лісом. Огневика, Щербаня й дерева, що на ньому скоїлась трагедія, вже не було. Перейняті жахом, ми обережно скрадались по деревах. У правій нозі відчував я пекучий біль. Пробивши наскрізь литку, в ній стирчала Огневикова стріла. Вона не тільки мучила мене, але й заважала рухатися. Я почав відставати від Клаповуха, й щораз більше. Утративши всяку надію збігти з ним, я спинився й зіщуливсь у безпечній розсошині грубого дерева. Він уже був далеко спереду. Я гукнув до нього — дуже жалісно, як пригадую. Він спинився й озирнувся. Потім вернувся до мене і, діставшись до моєї розсохи, обдививсь мені ногу. Він спробував був витягти стрілу, але нічого не виходило: кістяний площин був зазублений, а хвіст — із пір’ям. Отож мені так нестерпно боліло, що я не дав тягти.

Часину ми обидва сиділи зіщулившись у розсошині. Клаповух дуже нервувався і, щохвилини полохливо роздивляючись на всі боки, квапився бігти далі, а я тихенько скімлив. Він страшенно боявся, проте, невважаючи на весь свій ляк, не хотів покинути мене. По-моєму, то вже була далека призвістки тої самопожертви й товариськості, що допомогла людині стати наймогутнішою серед усіх тварин.

Ще раз Клаповух спробував витягти стрілу, але я розсердився й не дав. Тоді він нахилився й почав зубами перегризати її, держачи стрілу твердо обома руками, щоб не ятрити рани, а я щосили вчепився в нього. Я часто міркую про цю сценку з далечі віків, коли ми обидва, ще підлітки, сиділи на дереві і один, перемагаючи свій страх і борючись з інстинктовим себелюбним пориванням утекти, рятував другого з біди. Переді мною постає все те, що провіщала та сценка. Я бачу величні постаті Дамона й Піфія[2], рятувальні загони й сестер-жалібниць червоного хреста, мучеників і споборників безнадійної справи, бачу отця Дамієна[3], і самого Христа, й усіх великих людей землі, що їхня душевна велич може походити ще від Клаповуха, Зубаня й багатьох інших незнаних насельників Молодого Світу.

Коли нарешті Клаповухові пощастило відгризти площина, стріла витяглася вже легко. Я рушив був з місця, але цього разу він сам спинив мене. З моєї рани цебеніла кров. Очевидячки було порвано якісь величенькі жили. Діставшись до кінця гілки, Клаповух нарвав повну жменю зеленого листя і, вернувшись до мене, запхав ним рану. Це помоглося. Кров затамувалась, і ми обидва щасливо добулися до наших безпечних печер.

Як виразно постає мені на думці перша зима після того, як я покинув «дім»! Скільки разів у сні трусився я з холоду, тулячись до Клаповуха й обнявшись із ним руками й ногами, обидва посинілі, цокотячи зубами! Найгірше брало нас холодом проти ранку. Тими досвітніми годинами ми майже зовсім не спали. Закляклі й нещасні, лежали ми, згорнувшись клубком, і чекали нетерпляче на сонце, щоб відігрітися.

На світанні, коли ми нарешті вилазили з нашої печери, під ногами нам хрупотіла замерзла земля. А одного ранку ми навіть побачили, що тиха вода в затоці річки, де був наш водопій, узялася кригою. Та й буча ж збилася тоді! Старий Маслак, найстаріший у нашому Плем’ї, і гой зроду не бачив такого. Я й досі пам’ятаю жалісний, розгублений вираз, що з’явився йому на очах, як він розглядав кригу. Такий вираз завше бував у наших очах, коли ми чогось не розуміли або як нас щось невиразно муляло чи поривало. Навіть Червоноок, розглядаючи лід, понуро й жалісно скрививсь, а тоді втупився через річку, на північний схід, ніби ця пригода з водою якось пов’язувалась у голові в нього з Огневиками.

Але ми бачили лід тільки одного того ранку. Другої такої холодної зими більше ми ні разу не зазнали. Я принаймні не пам’ятаю такої й гадаю, що вона була тільки провісницею незліченних холодних зим, які настали згодом, коли крижаний покрив з холодної півночі поволі простелився далеко по землі. Але ми того покриву ще не побачили. Мабуть, іще багато поколінь минуло, поки нашим нащадкам довелось або змандрувати далі на південь, або принатуритись до умов, що так гостро змінилися.

Жили ми як прийдеться. Рідко траплялося, щоб ми намітили щось й обміркували наперед, а ще рідше — щоб потім те виконали. Ми їли, як були голодні, пили, як хотілось пити, уникали наших хижих ворогів, а на ніч шукали захистку в печерах. Решта життя була для нас гра й розвага. Звеселялися ми дуже легко, бо були цікаві до всього, великі пустуни та витівники. Поважності в нас годі було шукати, поважніли ми хіба під час небезпеки або коли гнівалися, але за першу ми швидко забували, що ж до гніву, то він так само швидко минався.

Ані логічності, ані послідовності в нас не було, як не було й витривалості, щоб дійти певної мети; щодо цього Огневики далеко випереджали нас. Вони якраз посідали всі ті прикмети, що їх так дуже бракувало нам. Проте іноді — особливо в царині емоцій — ми були здатні на велику сталість. Вірність деяких подружжів, що про неї я вже згадував, можна, звісно, пояснити звичкою, але цим не дається пояснити ані мого тривалого потягу до Прудкої, ані незгасної нашої ворожнечі з Червонооком.

Тепер, коли я оглядаюсь на ті давні часи й на тодішнє наше життя, мене аж жаль бере на ту нашу непослідовність та недотепність. Пам’ятаю, одного разу знайшов я половинку розбитого гарбуза, повну дощової води. Вона була солодка, і я її випив. Я навіть узяв гарбуза з собою до річки, зачерпнув знов води, трохи випив, решту вилив на Клаповуха, а гарбуза покинув. Тоді мені й на думку не спало, що краще було б налити його водою та занести в печеру, бо ночами я дуже часто знемагав на спрагу, надто наївшися дикої цибулі чи жерухи. Збігати ж напитись до річки вночі ніхто з нас не важився.

Іншого разу я знайшов другого гарбуза, старого й зовсім висохлого. Насіння так і торохтіло в ньому. Я довго бавився ним. Але для мене він був лишень цікавою цяцькою, а трохи згодом у всього нашого Плем’я повелося набирати в гарбузи воду, й честь цього винаходу належала не мені, а старому Маслакові. Треба, правда, сказати, що то, либонь, стареча неміч його примусила. Та хай там як, а він перший з-поміж нас додумався до того, що можна в цих гарбузах запасати воду. Він жив із своїм сином Безволосим, котрий дав йому притулок у своїй печері. Ми часто бачили на водопої, як старий набирає воду в свого гарбуза й потім обережно, повагом несе його до себе. А здатність до наслідування була в нас дуже розвинена. Перше один, потім другий, третій, а згодом і всі почали використовувати гарбузи для води, — так у нас і повелося це.

Траплялося, що старий Маслак, нездужаючи, не міг вийти з печери. Тоді воду приносив йому Безволосий, а трохи згодом він поставив це за обов’язок уже своєму синові, Вислогубові. Закінчилося ж усе на тому, що хлопець носив воду дідові навіть і тоді, коли той видужав. Незабаром чоловіки наші взагалі перестали носити воду — хіба з якої виняткової нагоди, — склавши те діло на жінок та більших дітей. Ми з Клаповухом були обидва самотні й ні від кого не залежали. Коли ми носили воду, то тільки для себе, а тому часто дражнили молодих водоносів, як їх відривали від гри й гнали з гарбузами по воду.

Поступ наш був дуже повільний. Ми гралися ціле життя, навіть дорослі, зовсім як діти. Ми грались, як жодна тварина не грається. Усе, що ми знали, — а того було дуже небагато, — ми дізнавалися, граючись, бувши цікаві й спостережливі. Єдиний великий винахід, що його зроблено за весь час мого життя з Плем’ям, — це було вживання гарбузів.

Спочатку, наслідуючи Маслака, ми запасали в них тільки воду. Але одного разу котрась із жінок, не пам’ятаю котра саме, назбирала в гарбуза чорниць і занесла до себе в печеру. Минуло небагато часу, і всі жінки почали носити в гарбузах ягоди, горіхи, коріння.

Зародившись, ідея неминуче мусила розвиватися. Дальший ступінь, у своєму розвитку вона завдячувала тим самим жінкам. Може, в якоїсь був замалий гарбузик, а може, вона й зовсім забула його взяти, але, так чи сяк, вона склала докупи два великих листи, позішпилювала краї тоненькими ломачками й принесла додому більше чорниць, ніж би в щонайбільшому гарбузі.

На тому ми спинилися й далі не пішли. За всі ті роки, що я прожив із своїм Плем’ям, ми нічого не вигадали більше в цьому напрямі. Нікому ніколи не спало на думку, наприклад, що з вербової памолоді можна сплести кошик. Деколи хто-небудь із наших уже зв’язував цупкою лозою оберемки гілок та папороті, щоб занести в печеру собі на постіль. Та минуло б, мабуть, десять або й двадцять поколінь, поки б ми навчилися плести кошики. Немає сумніву, що, навчившися сплітати лозини, люди неминуче мусили ступити й дальший крок — ткати одіж. А вже як тіло прикрите, починає розвиватись і соромливість.

То вже була нова рушійна сила в поступі Молодого Світу. Але ми її ще не мали. Ми тільки-но вирушили шляхом поступу й за одне покоління не могли ввійти далеко. Ми не знали ніякої зброї, не знали вогню, наша мова тільки зароджувалась, а писемність була ще в такій безвісті віків, що й подумати страшно.

Тим часом наш розвиток ішов шляхом несподіванок і випадковостей. Раз я й сам був на порозі великого відкриття, і, якби не зажерливість Клаповуха, то мені, мабуть, пощастило б освоїти першого дикого собаку, тобто зробити те, чого ще не дійшли навіть Огневики, що жили на північний схід від нас. У них собак не було; я те знаю з власних спостережень. Але треба розповісти поряду, як усе було і як ненаїдність Клаповуха зупинила наш розвиток, може, на кілька поколінь.

На захід від наших печер була велика драговина, а на південь простягайся довгою стягою невисокі скелясті пагорби. Ми заходили туди дуже зрідка, і то з двох причин: по-перше, там не було нічого їстівного для нас, а по-друге — сила хижих звірів кублилась поміж скелями.

Проте ми з Клаповухом якось забилися туди. Звичайно, ми б не зважилися на те, якби нам не закортіло подражнитися з тигром. Не смійтесь, то був сам Гострозуб, але ми нічим не ризикували. Ми надибали його в лісі випадково рано-вранці. З дерев, з безпечної височини ми джерготали до нього, виявляючи йому свою ненависть і зневагу. Перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево, гналися ми за ним і, зчиняючи пекельний галас, перестерігали лісових мешканців, що Гострозуб поблизу.

Все полювання йому було зіпсовано, і він сказився геть. Він рикав, бив себе хвостом по боках, часом спинявся й стояв нерухомий, утопивши в нас очі, ніби міркуючи, як добутися до нас. А ми сміялися й шпурляли в нього вламане павіття.

Таке цькування було в Плем’ї улюбленою розвагою. Часом мало не половина Плем’я гналася за тигром чи левом, що зважувався вийти на полювання вдень. То була наша помста, бо чимало з нас, захоплених зненацька, потрапляло в черево чи до того, чи до другого. Беручи цих хижаків на тортури сорому та безсилої люті, ми привчали їх уникати наших теренів. До того ж це була така цікава й утішна гра.

Ми з Клаповухом гнали Гострозуба мало не три милі. Нарешті, рятуючись від нашого глузування, він підібгав хвоста й помчав лісом, як той побитий собака. Ми силкувалися якомога не відстати від нього, але як добулися до узлісся, він уже здавався лишень темною цяткою в далечині.

[2] Дамон і Піфій — два піфагорейці із давніх Сіракуз (Сіцилія), взірець щирої дружби.

[3] Отець Даміен (1840–1889) — бельгійський католицький місіонер, що поселився в колонії прокажених на Молокаях (один з Гавайських островів).