Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПЕРЕД АДАМОМ

повість

Образи, образи, образи! Поки я зрозумів усе, я не раз дивувався, звідки така сила отих образів, що сповнюють мої сни; бо ж то були образи, що їх я в житті, навіч зроду не бачив. Вони мене мучили ще змалечку, обертаючи мої сни на низку кошмарів, а згодом переконавши мене, що я не такий, як усі, що я ненормальна людина, що на мені тяжіє прокляття.

Тільки вдень я міг почуватися хоч трохи щасливим; а вночі панував жах — та ще який! Сміливо можу сказати: годі й знайти людину, щоб коли такого жаху зазнала. Бо то був жах із далекої давнини, жах, що панував у Молодому Світі, на самому його світанку. Коротше сказати — жах, що неподільно панував на землі за так званої середньої дилювіальної доби.

Але що я маю на увазі? Перше ніж розповісти зміст своїх снів, я мушу багато дечого пояснити, а то все, що для мене таке ясне, видасться вам вельми темним. Ось я пишу це, і всі істоти, всі події з того, іншого світу постають переді мною якоюсь одною величезною фантасмагорією. А вам, я певен, здалося б, що в них нема ні глузду, ані ладу.

Що для вас, скажімо, приязнь Клаповуха, чи лагідна зваба Прудкої, чи хтивість і звірячість Червоноока? Безглуздя якесь несосвітенне, та й годі. Таким самим безглуздям буде для вас усе, що робили Огневики, і поведінка Деревиків, і ревища нашого Плем’я. Бо ви не зазнали тиші й спокою прохолодних печер на урвищі, і ніколи не ходили на схилку дня до гамірливого водопою, і ніколи не проймав вас холодом уранішній вітер на верховітті й не солодила вам у роті молода кора.

Та, либонь, вам легше буде зрозуміти все, коли ви простежите слідом за мною моє дитинство. Змалку я був хлопчик як хлопчик, одначе лиш у ті години, коли не спав. Уві сні я був не такий. Відколи себе пам’ятаю, години сну були для мене годинами жаху. Лише зрідка мої сновиддя забарвлювалися щастям. А звичайно їх сповнював страх, дикий, сліпий, нелюдський страх. Ніколи на яві я не зазнавав його такого, як опановував мене уві сні.

Узяти хоч би ось що: я був міське хлоп’я, геть міська дитина. Село було для мене незнаний край. Проте ні міста, ані будинки ніколи не снилися мені, так само жодна людина не запинала в царство моїх снів. Я бачив дерева тільки в парках та в книжках з малюнками, а вві сні я блукав безмежними лісами. Більш того, дерева моїх снів не були просто неясні відбитки в оці, ні, вони були чіткі й виразні, добре мені знайомі. Я бачив кожну галузку, кожен сучок і розрізняв по листю всі породи.

Я добре пам’ятаю, як уперше в житті побачив дуба. Щойно я поглянув на його гілля та листя, мене мов пронизало певністю, що я вже бачив таке дерево раніш, бачив не раз, а безліч разів уві сні. Так само було і з ялинами, і з березами, і з тисами, і з лаврами. Вперше вгледівши, я впізнавав їх відразу, бо вже снив їх віддавна, та снив і тепер щоночі.

Як ви, певно, вже завважили самі, у моїх снах порушувано перший і найголовніший закон сновидінь: людині звичайно сниться або просто те, що вона колись бачила на яві, або різні сполучення з того. Але всі мої сни порушували цей закон. Мені ніколи не снилося такого, що я колись подибував або знав. Ява й сон були в мене ніби два різні життя. Вони не мали нічого спільного, крім моєї особи. Я був сполучною ланкою, що ніби жила обома тими життями.

Я змалечку знав, що горіхи купують у бакалійній крамниці, а ягоди у продавця садовини; але ще багато раніше у своїх снах я збивав горіхи з дерев, збирав їх на землі й розгризав. Так само й ягоди. Я їв їх просто з кущів та ліз, на яві ще ні разу взагалі не скуштувавши.

Ніколи не забуду, як одного разу принесли й поставили на стіл чорниці. Доти я ніколи не бачив їх, але, щойно загледівши ягоди на столі, згадав, що в своїх сновиддях часто тинявсь болотами і їв їх досхочу. Мати поклала мені ягід на блюдце, я набрав їх ложкою, та, ще не донісши до рота, вже знав, які вони будуть на смак, — і не помилився.

Вони виявились достоту такі, як я смакував разів з тисячу вві сні.

А гади… Я ще навіть і не чув, що вони е на світі, а вони вже мучили мене ночами. Вони чатували на мене по лісових галявах. Вони вихоплювалися мені з-під ніг, в’юнилися по висхлій траві або на голій скелі. Вони переслідували мене аж до верховіття, обвивали своїми грубими лискучими тілами стовбури й гнали мене щораз вище й вище, на щораз тонші й тонші гілки, що гнулися й тріщали від моєї ваги над запаморочливою височінню. О, ті гади!… їхні роздвоєні вилкуваті язички, їхні очі-намистинки, їхня лиснюча луска, їхнє сичання й гримотіння, — усе це було вже добре мені знайоме, коли я вперше побачив у цирку, як приборкувач бере їх до рук. То були давні мої друзі, чи радше вороги, що сповнювали мої ночі страхом.

А ті безмежні ліси, їхня сутінь, повна жахот!.. Здавалось, цілі вічності блукав я ними — лякливе, переслідувано створіння, що від кожного шелесту здригалося, боялося власної тіні, завжди насторожене, завжди чуйне, готове щомиті втікати, немов навіжене. Я був за ласу здобич усяким хижакам, що жили в лісі й полювали на мене, безтямного з жаху.

Як мені було п’ять років, мене вперше повели до цирку. Додому я вернувся зовсім хворий, але не від рожевого лимонаду і не від земляних горіхів. Та оповім усе поряду. Щойно ми ввійшли в намет, де були звірі, як розлігся хрипкий рев. Я вирвав свою руку з батькової й без пам’яті кинувся назад, до виходу… Я натикався на людей, падав і весь час верещав із переляку. Батько схопив мене й почав укоськувати. Він показував мені на людей довкола, що нітрохи не дбали про той рев, і запевняв, що нічого страшного немає.

І хоч він нарешті вговкав мене, я підступив до левової клітки, весь тремтячи зі страху. Я враз пізнав його, цього страшенного звіра. У голові мені сяйнули спогади з моїх снів. Ясний полудень… Висока трава лисніє на сонці. В ній мирно пасеться собі дикий бугай. Раптом трава розсувається і величезне руде тіло, промайнувши в повітрі, падає бугаєві на спину. Важко гупнуло, бугай заревів, а тоді хрясь-хрясь… хряскотять кістки. Або ще… прохолодне тихе озерце. Дикий кінь по коліна в воді поволі, спокійно п’є. І знов руде тіло — завше воно, оте руде… Стрибок, передсмертний крик, хлюпіт води, а потім знову хряскіт кісток.

Або ж похмурий сутінок, сумна тиша надвечірку. Зненацька потужний рев, немов сурма страшного суду, — і зараз же несамовито щось заверещало й зашварготіло поміж дерев. І я теж тремчу зі страху, бо й я — одна з тих істот, що верещать і шварготять у лісі.

Побачивши його за гратами, безпомічного, я став неначе не в собі. Я скреготів зубами, підстрибував перед кліткою, вигукував щось безглузде, викривлявся, дражнячи його. Лев заревів у безпорадній люті й кинувся на грати. О, й він упізнав мене, ті мої викрики були йому знайомі й зрозумілі.

Батько й мати мої перелякалися.

— Що це діється з дитиною! — вжахнулась мати.

— У нього, либонь, гістерія, — сказав батько.

Я ніколи не розповідав їм про свої сни, і вони нічого про те не знали. Я змалку крився від усіх із цією своєю двоїстістю, цим розщепленням моєї особи, як, мабуть, можна це назвати.

Того ж разу я бачив і приборкувача гадів. А більше ні на що не мав уже сили дивитися. Мене привели додому знервованого, змученого тим, що видива моїх снів так владно вдерлися в моє справдешнє життя.

Про свою потайливість я вже допіру згадував. Тільки раз я звірився іншому. То був мій товариш, хлопець вісьмох років, як і я сам. Я малював перед ним видива того далекого зниклого світу, що в ньому, як мені здавалось, я колись жив. Я розповідав йому про страхіття тих часів предковічних, про Клаповуха, про наші забави з ним, про гуртові ревища, про Огневиків, як вони сиділи навпочіпки довкола багаття. Він сміявся з мене й собі розказував про привиди та про мертвяків, що никають ночами. Та найчастіше тільки глузував з моїх недоладних вигадок. Що більше я розповідав, то більше він глумився з мене. Я заприсягся, що все те було насправді, що ніякі то не вигадки. Тоді він почав дивитись на мене якось чудно. Та ще й переповів мої оповідання всім хлопцям, звісно, ще добрехавши від себе, і вони теж стали дивитись на мене чудно.

То була мені гірка наука, але корисна. Я зрозумів, що я не такий, як усі. Чимсь я від них відхилявся таким, чого вони не розуміли, і якщо про те розповідати, вийдуть самі тільки непорозуміння. Як оповідалися байки про привидів та про духів, я мовчав і лишень похмуро всміхався сам до себе. Я думав про свої нічні жахи й знав, що вони справдешні — справдешні, як саме життя, а не примарні, як оті вигадані привиди й тіні.

Усякі «хохи» та лихі людожери з казок мені були не страшні. От коли з запаморочливої височини летиш додолу крізь зелене гілля, коли на тебе кидаються гади і ти сахаєшся від них, весь тремтячи, або дикі собаки женуть тебе через галявину до лісу — ото страхіття справжні, а не уявні, страхіття живі, у плоті й крові. А казкові страшидла… вони були б мені вві сні любі товариші, як порівняти їх до тих, що з ними поділяв я своє ліжко змалку, що поділяють його зо мною й тепер, коли я, вже віку дійшовши, почав усе це записувати.

Я вже казав, що у снах ніколи не бачив людини. Я сам рано це усвідомив і сприймав вельми болісно. Навіть іще зовсім малим дитям я завше мав таке відчуття, що коли б серед тих нічних страхіть побачити мені хоч одну людину, хоч одну людську істоту, то вся та сонна змора враз би розпалася. Роками, ніч у ніч, мене посідала ця думка: якби ж мені спіткати оту єдину людську істоту, свій порятунок!

Мушу зауважити, що таке спадало мені на думку завжди саме серед сну. По-моєму, це прямий доказ споріднення двох моїх особистостей, доказ того, що між обома половинами мого роздвоєного «я» є точка дотику. «Я» моїх снів жило колись за давніх-давен, ще як на світі не існувало людини — такої, як ми знаємо тепер. Моє друге «я», денне б то, виявлялось уві сні настільки, що я усвідомлював існування на світі людини.

Може, вчені психологи скажуть, що я не до речі вживаю виразу: «роздвоєння особи». Я знаю, який зміст вони самі вкладають у нього, але за браком влучнішого виразу мушу й собі ним послуговуватись. Лишається виправдуватись недосконалістю нашої мови. А тепер поясню, в якому розумінні я вживаю чи, радше, зловживаю цей вираз.

Аж юнаком, уже бувши в коледжі, нарешті дістав я в руки ключа, щоб збагнути сенс моїх сновидь та їхню причину. Доти вони, здавалось, не мали ні змісту, ані зв’язку з будь-чим. Але в коледжі, вивчаючи еволюційну теорію та психологію, я знайшов пояснення деяких дивних перечувань та психічних явищ. Наприклад, один із найзвичайніших, знайомих, либонь, кожному, снів — ніби ти падаєш у безодню.