Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Раптом здалеку почулись такі самі покрики, тільки басовитіші, немов якийсь потужний рев. Щохвилини він гучнішав, і незабаром я вгледів його — мого батька, що поспішав до нас. Принаймні згодом я дійшов висновку, що то мусив бути мій батько.

Не скажу, щоб він, як на батька, був дуже привабливий. Він здавався напівлюдиною, напівмавпою — вже не мавпа й ще не людина. Годі мені змалювати його. Тепер таких істот в усьому світі нема. Як на свою породу, він був дуже рослий і важив, либонь, добрих сто тридцять фунтів. Лице він мав широке, пласке, брови низько навислі і над очима, а самі очі були маленькі, глибоко запалі й поставлені близько одне від одного. Носа, властиво, не було. Розплесканий, короткий, без перенісся, він мав ніздрі, мов дві дірки, що дивились на боки, а не вниз.

Спадистий лоб був немов зрізаний. Волосся починало рости від самих брів і вкривало всю голову, недоладно маленьку, посаджену на недоладно грубій, зовсім короткій шиї.

Творячи батькове тіло, як і всі наші тіла, природа виявила велику ощадність. Правда, огруддя було глибоке, опукле, мов барило; але ви б не побачили в батька ні випнутих м’язів, ані широких рамен, ані зграбної прямої постави, ані шляхетної гармонії обрисів. Без ніяких ознак краси, батькове тіло справляло враження сили, лютої, первісної сили, призначеної на те, щоб хапати, душити, дерти й нищити.

Він був безклубий, а сухі волохаті ноги, криві та жилаві, скидалися більше на руки. Вузловаті, мов корчі, вони не мали таких гарних повних литок, як наші з вами. Скільки пригадую, батько навіть не міг ступати на всю підошву, бо ступні були пристосовані до хапання, — справді, радше руки, ніж ноги. Великий палець, замість стояти вряд із рештою, був відстовбурчений, як великий палець на руці. Це давало батькові змогу хапати ногою, наче рукою, але заважало ходити, як ходимо ми.

Отакою дивною появою був мій батько, і в не менш дивний спосіб діставсь він до нас, як ми сиділи на гілляці над розлюченою ватагою диких свиней. Він примчав не по землі, а по деревах, спритно й швидко перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. Ось і тепер, на яві, пишучи ці рядки, я виразно уявляю собі ту волохату чотирируку істоту: бачу, як вона перемахує з гілки на гілку, а то на хвильку спиняється і, шалено виючи, б’є себе стиснутим кулаком у груди; потім знову перелітає в повітрі десять-п'ятнадцять футів до дальшого дерева, хапається одною рукою за гілку, розгойдується, перестрибує знов далі й хапається другою рукою за другу гілку, — і так далі, все далі, не вагаючись і не задумуючись, як і куди стрибнути.

Я дивився на батька, і в моїй істоті, в кожному м’язі аж свербіло нестримне бажання так само стрибати з гілки на гілку. Я відчував у собі, в кожному своєму м’язі притаєну, майбутню силу. Бо й справді: малі хлопчаки, спостерігаючи, як їхні батьки садять сокирами й валять дерева, знають, що настане нас, коли й вони спроможуться на те саме. Так було й зі мною. Життя, що горіло в мені, було створене робити те, що й мій батько. Воно потай нашіптувало мені горді мрії про повітряні стежки та літання лісом.

Нарешті батько дістався до нас. Він був украй лютий. Я й тепер пам’ятаю, як випиналась його спідня губа, коли він, вирячивши очі, дивився на свиней. Він гарчав, як пес. Його білі кливаки були великі, наче собачі ікла, і вражали мене надзвичайно.

Батькова поведінка ще дужче роз’юшила свиней. Він ламав галуззя й шпурляв додолу на наших ворогів або, повиснувши на одній руці, низько гойдався над ними — дражнив їх, а як вони в безмежній люті клацали іклами, перекривляв їх.

Не задовольнившися з цього, він відломив здорову гілляку і, тримаючи її рукою та ногою, ширяв нею розлютованих звірів у боки та бив по рилах. Чи треба казати, що мати й я дуже тішилися з цієї розваги?

Але все в світі, навіть найкраще, набридає. Кінець кінцем мій батько, зловтішно весь час хихочучи, повів нас деревами геть. Весь мій захват відразу де й подівся. Я знов у страху міцно держався за матір, а вона дерлася по гілках та перелітала з дерева на дерево. Пам’ятаю, одна гілка затріщала й підломилася під її вагою. Мати відчайдушно стрибонула. А мені, як затріщало дерево, враз похололо всередині від отого відчуття падіння в безодню. Ліс і сонячне світло, що пробивалося крізь листя, — все зникло з-перед очей. Батько, що враз спинився, блимнув у них останній, а потому — темрява.

За мить я прокинувся в ліжку, засланому простиралом, весь упрілий, тремтячи, у млості. Вікно було розчинене, в хаті повівало прохолодою, тьмяно світила нічна лампочка. З цього можна виснувати, що ми не впали додолу, кабанам на ікла. Бо тоді мене б не було тут нині, через багато тисячоліть, і я не оповідав би вам цієї пригоди.

Станьте-но на хвильку на моє місце. Уявіть собі, що ви мале дитя, що ви засинаєте, як я, і бачите вві сні такі незрозумілі для вас страхіття. Не забувайте, що я був зовсім недосвідчене дитя. Я зроду не бачив не те що диких вепрів, а й свійської свині. Я знав лишень свиняче сало, що шкварчить на сковороді, підсмажене до сніданку. І ось маєш! Дикі свині, справдешні, як саме життя, вдираються в мої сни, а я з якимись химерними батьком та матір’ю перелітаю над безоднею з дерева на дерево.

Чи ж дивно, що мене лякали й гнітили ті нічні привиддя? На мені тяжіло прокляття. Найгірше було те, що я боявся розказувати про свої сни. Не знаю, через віщо, — може, через те, що я почувався немов винний, хоч і не міг уявити, в чому ж моя вина. Так воно тривало цілі роки, доки я не дійшов літ і не зрозумів, звідки оті мої сновиддя.

У цих моїх доісторичних спогадах є одна дуже дивна особливість. Це невиразне уявлення про час. Я не завше знаю, що було раніш, а що пізніш, а також не можу сказати, скільки, власне, років, — рік, два, чотири чи п’ять — минуло між якимись двома подіями. Я можу тільки приблизно визначити час за змінами в зверхньому вигляді й у поводженні своїх одноплеменців.

Деякі ж події можна розставити поряду за самою логікою. Приміром, та втеча від вепрів напевне відбулася задовго до мого знайомства з Клаповухом, що став, сказати б, товаришем моїх хлоп’ячих літ… Так само очевидно, що десь між цими двома подіями я відбивсь від своєї матері.

Пригода, що я допіру оповів, — то моя єдина згадка про батька. Пізніше я його не бачив ні разу. Знаючи ту добу, можна здогадуватися, що він загинув невдовзі після тої пригоди з дикими свиньми. І кінець його, запевне, був дочасний. Батько був у розквіті віку й міг померти тільки смертю наглою і не своєю. Але я не знаю, коли та як він загинув. Чи він утопився в річці, чи його поглинув якийсь полоз, чи він потрапив у черево до Гострозуба, старого тигра, — мені невідомо. Бо я пам’ятаю тільки те, що бачив за тих прадавніх часів на свої очі. Коли мати й знала щось про батьків загин, то ніколи мені не розповідала. Гадаю, що їй і слів бракувало таке розповісти. Либонь, за тих часів увесь словник наших предків налічував із тридцять чи сорок згуків — кажу згуків, а не слів, бо то таки були просто згуки, не іменники й не дієслова, без твердого значення, відтінюваного прикметниками та прислівниками, бо цих знарядь мови ще не було винайдено. Натомість ми відтінювали значення своїх згуків вимовою — голоснішою чи тихішою, товстішою чи тоншою, шпаркішою чи протяглішою.

Дієвідмінювання так само не було. Чи йдеться про теперішнє, чи про минуле, здогадувалися з усієї «розповіді». Говорили ми тільки про конкретне, бо тільки конкретними образами думали. Багато важила міміка. Щонайпростіша абстракція не була нам приступна, а як і виникала у кого в голові, то виповісти її іншим бувало дуже важко, бо згуків бракувало, доводилось виходити за межі наявного «словника». Вигадати новий згук — то інші ж однаково не зрозуміють; мусили, отже, по змозі показувати свою думку на мигах, водночас настирливо вимовляючи знов і знов той новий згук.

Отак розвивалася мова. Ті небагато згуків, що ними ми володіли, давали змогу нашій думці забігати трохи далі за їхнє значення; а тоді виникала потреба нових згуків, щоб ними виповісти нову думку. Часом, правда, ми забігали помислом аж задалеко, сягали навіть абстракцій — неясних, звісно, — і висловити їх було зовсім ніяк. Мова-бо розвивалася не швидко.

О, повірте мені, ми були тоді вкрай примітивні. Проте знали багато такого, чого не знаємо тепер. Ми вміли рухати вухами, нашорошувати або прищулювати їх, уміли чухати собі спину між лопатками, шпурляти каміння ногами — я сам часто так робив, — або, випроставши ноги в колінах, нахилитися вперед і торкнутися землі не пальцями, а ліктями. А дерти пташині гнізда — хай би тільки хлопчаки двадцятого сторіччя подивились на нас! Тільки що ми не збирали яєць у колекції. Ми їх поїдали.

Пригадую… Але я забігаю вперед. Спершу треба розповісти вам про Клаповуха й наше з ним товаришування. Я відбився від матері ще зовсім малим — може, через те, що після батькової смерті вона спарувалася з іншим. У мене небагато згадок про нього, та й ті, що збереглися, не дуже приємні. Він був легкодумний, без ніякої поважності. І занадто балакливий. Навіть і тепер, на саму згадку, його безугавне джерготіння дратує мене. Його розум був надто непослідовний, щоби міг він держатися довго якоїсь мети. Мавпи у клітках зоопарку завжди нагадують мені його. Він був дуже мавпуватий — це найкраще визначення, що я можу йому дати.

Мене він зненавидів відразу, і я незабаром навчився боятись і його самого, і його зловорожих каверз. Зобачивши його, я завше втікав і тулився до матері. Але, більшаючи, я неминуче мусив часом відходити від неї, і то щораз далі. Цього тільки й чекав Джерготун. (Треба вам пояснити, що тоді ми жадних імен не мали; то я вже сам задля зручності подавав імення тим одноплемінцям, з ким стикався ближче. «Джерготун» — це найвідповідніше ймення для мого любого вітчима. Себе я назвав Зубанем, бо мав великі кли-ваки).

Та повернімось до Джерготуна. Він весь час допікав мені, щипав, стусав, а часом був і не від того, щоб куснути мене. Мати не раз утручалася, і любо було дивитись, як шерсть із нього летіла жмутами. Але виходила з усього безупинна родинна гризня, і я був той маслак, за який гризуться.

Так, моє домашнє життя було не дуже щасливе. Я всміхаюся сам до себе, пишучи цю фразу. Домашнє життя! Ніби я справді мав дім у теперішньому розумінні цього слова. «Мій дім» — це тільки асоціація, а не житло. Не в домі я жив, а в материному догляді. А мати моя жила абиде — звісно, ніколи не залишаючись на землі на ніч.

Мати була дуже консервативна. Вона ще трималася дерев. Поступовніші з-поміж нашого Плем’я жили вже в печерах, що над річкою. Мати ж була дуже обережна й не любила нового. їй гаразд було й на деревах. Ми, звісно, мали своє дерево, де звичайно ночували; а коли ніч постигала нас десь далеко, то доводилося спати на першому-ліпшому. На нашому дереві, в розсошині між двох гілляк, було зроблено ніби поміст із пагілля та витких рослин. Він скидався на велике пташине гніздо, тільки куди грубше звите, але мав одну відміну, якої я не бачив ніколи в пташиних гніздах, а саме — накриття; звісно, накриття не таке, як будують тепер люди, хоч би навіть найпримітивніші дикуни. Воно було неоковирніше за найнеоковирніші витвори рук людських — цебто рук сучасної людини. Просто стулене сяк-так. У розсошині нашого дерева накладено купу сухого пагілля та хмизу. Ближчі чотири чи п’ять менших розсіх підтримували, так би мовити, крокви — жердини десь із цаль завгрубшки. Зверху на них знов же накидано абияк купу сухого гілля та хмизу. Просто накидано, а не накладено з похилом, щоб збігала вода. В рясний дощ воно дуже текло.

Отже, таки вернімося до Джерготуна. Через нього материне й моє домашнє життя стало нестерпуче; під домашнім життям я розумію не життя у вогкому кублі, а просто наше спільне життя на дереві. Він доїдав мені з великою зазлістю. То було єдине діло, про яке він міг пам’ятати довше, ніж п’ять хвилин уряд. А як я більшав, то мати щодалі боронила мене менш завзято. Може, через оті нескінченні сварки з Джерготуном я й став матері за тягар. Та хай там як, а жилося мені що день, то гірше. Отож я невдовзі сам, своєю волею подався б геть, але мені не судилося вчинити таке самохіть. Поки я надумався, мене впрост викинуто з дому. Таки викинуто.

Нагода ця трапилася Джерготунові, коли якось я лишивсь у кублі сам. Вони з матір’ю пішли разом на болото, до чорниць. Певне, він те надумав раніш, бо незабаром я почув, як він вертається сам, ревучи роз’юшено. Раз у раз він спинявся й бив себе в груди кулаком, як завжди робили чоловіки з нашого Плем’я, коли бували люті чи хотіли підігріти в собі лють.

Я відразу збагнув, що буде мені непереливки, і, тремтячи, принишкнув у кублі. Джерготун діставсь до нашого дерева, — пригадую, це був дуб, — і подерся догори, без угаву горлаючи. Як я вже казав, наша мова була тоді дуже бідна, отож, ревучи на всякі лади, він силкувався сказати мені, що люто ненавидить мене і що хоче нарешті зробити мені кінець.

Я не став чекати. В кублі він мене не знайшов: я вже був на ближчій поземій гілляці. Він туди за мною. Я далі й далі. Врешті я опинився серед тонких галузок і листя. Джерготун був боягуз, і ніяка лють, хоч би як він її підгарячав, не могла переважити його обережності. Він не насмілився пнутися далі за мною. Під його вагою тонке галуззя обломилося б, перше ніж він дістав би мене.

Та цього йому й не треба було, і паскудник те добре знав. Ненависно, зловтішно оскірившись, блискаючи жорстокою кмітливістю в очицях-намистинках, він почав трусити гілляку, де я сидів на кінці, хапаючись за тонкі галузки, що одна по одній ламалися. Земля була футів за двадцять унизу.