Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На стежці, що нею ми дерлися вгору, ми несподівано наскочили на Червоноока. Клаповух раптом сахнувся набік і припав до схилу. Я, певна річ, мимовільно зробив те саме, аж тоді озирнувся подивитись, чого вій злякався. Серединою стежки сунув Червоноок, грізно бликаючи запаленими очима. Я завважив, що всі дітлахи кидалися врозтіч від нього так само, як і ми, а дорослі, осторожливо дивлячись на нього, оступались йому з дороги.

Увечері, ще навіть не смеркло, як луговина спустіла. Плем’я поховалося в печери. Клаповух повів мене спати. Ми подерлися вгору, вище за всі печери. Його печерки або радше розколини в урвиську зовсім не було видно знизу. Клаповух просунувся до неї, а слідом за ним і я, — насилу-насилу, бо війстя було вельми вузьке. Я опинився, сказати б, у кам’яній комірчині, не більшій як два фути заввишки, якихось чотири завдовжки й три завширшки. Щільно пригорнувшись один до одного, ми проспали там цілу ніч.

Як я згодом дізнався, ніхто з Плем’я не жив у великих печерах, надто з широким війстям. Тільки сміливіші з дітлахів наважувалися гратись там удень, але ночувати там ніхто не ночував. Для житла вибирали печери з вузьким пролазом, і що вужчий він був, то безпечніший від нападу диких звірів, які за тої доби день і ніч держали нас у страху.

Першого ж ранку, прокинувшись у печері Клаповуха, я побачив, які переваги має вузький пролаз. Ще тільки-тільки розвидніло, як на луговину перед урвищем вийшов Гострозуб, старий тигр. Двоє з Плем’я, що вже були внизу, кинулися тікати. Не знаю, чи перелякались вони дуже, чи вже він їх зовсім доганяв, тільки замість лізти до якої-небудь розколини на кручі, вони метнулися до широкої печери, де ми гралися- з Клаповухом напередодні.

Що трапилось там, важко сказати; можна тільки здогадуватися, що вони пролізли розколиною до другої печери; звір же, занадто великий, не міг просунутись туди. Голодний і лютий, він вийшов з печери тим самим ходом, яким і ввійшов. Очевидячки, вночі йому не пощастило в полюванні, й він сподівався поснідати кимсь із нас. Побачивши втікачів біля другої печери, він одним скоком опинився там. Вони, звісно, ту ж мить шмигнули знову до першої печери. Ще лютіший, вій, гарчачи, вискочив назад.

Нагорі знявся пекельний галас. Ми повистромлялися з усіх розпадин, повилазили на прискалки й джерготали, верещали, репетували на всі лади, злісно викривляючись, — то так нам велів природний інстинкт. Люті мали ми не менше, ніж у тигра, тільки в нас вона поєднувалася з жахом. Пам’ятаю, що і я кричав та викривлявся, як усі, але робив те не просто за прикладом інших. Щось потужне з нутра моєї істоти примушувало мене. Волосся на мені настовбурчилося, і я увесь колотився з дикої, скаженої люті.

Тигр далі кидався то в першу, то в другу печеру, але ті двоє, що там заховалися, рятувались від нього так само: перебігаючи розколиною то туди, то сюди. Тим часом розворушились усі ми нагорі. Щойно тигр вискакував назовні, на нього летів цілий град каміння. Спочатку ми тільки спихали його на звіра, а потім почали шпурляти з усієї сили. Те бомбардування відвернуло увагу тигрову на нас і ще дужче його розлютило. Він облишив тих двох у печері й подерся на кручу до нас, чіпляючись пазурами за каміння, що обсувалося під його вагою, й скажено ревучи. Загледівши те, всі до одного перелякано поховалися в печерах. Виткнувшися з нашої розколини, що була вище за всіх, я вже нікого не побачив, крім Гострозуба. Саме тоді він зірвався з кручі й покотився вниз.

Я радісно закричав, і знову всі висипали з печер, знову загаласували, і каміння ще густішим градом полетіло на тигра. Звір геть сказився. Вій раз у раз стрибав і дерся на кручу; йому навіть пощастило було добратися до найнижчої розколини, але хоч як він намагався, та не міг просунутися в неї й знову покотився додолу. Щоразу, як він кидався на кручу, по нас прокочувалася хвиля жаху. Спершу майже всі ми ховались у своїх печерах, однак дехто важився залишитись і кидати на нього каміння. Під кінець ніхто вже не ховався, і всі бомбардували його.

Ще ніколи такому могутньому звірові не доводилося зазнати такої цілковитої поразки. Пиху йому страшенно вражало те, що таке плохеньке, нікчемне поріддя перемудрило його. Він стояв унизу, задерши до нас голову, бив хвостом, ревів і клацав зубами на каменюки, що падали коло нього. Одного разу мені пощастило шпурнути каменя саме тоді, як він, задерши морду вгору, дивився на нас. Камінь улучив його якраз по пискові. Звір підскочив у повітря, гучно заревівши й занявчавши з болю й подиву.

Він був переможений і знав те. Ніби згадавши про свою гідність, він повільно вийшов з-під граду кам’яного і, зупинившись посеред луговини, смутно її заздрісно подивився на нас. Йому, голодному, прикро було зрікатися здобичі. Стільки м’яса перед очима — загнаного в кут, але недосяжного! Бачивши його в такій притузі, ми всі гучно, глумливо реготали з нього. А звірі не люблять, як із них глузують. їх те дратує. Отож і наш регіт уразив Гострозуба. Заревівши, він повернувся й знову кинувся на кручу. Того нам і було треба. Баталія зійшла на гру, і ми щиро втішалися, засипаючи його камінням.

Цим разом його атака була недовга. Він швидко повернувся до глузду — ба й наше каміння було гостре й било болюче. Я й досі виразно бачу, як він, відступивши, зупинився край лісу й озирнувся на нас. Одне око йому трохи не зовсім запливло; вій вищирив білі ікла, наїжив шерсть і скажено бив хвостом. Потужно заревівши востаннє, він щез між деревами.

На кручі тоді знявся такий гвалт, що й сказати не можна. Ми всі висипали з дір, усі разом шварготіли, бігали, розглядали сліди кігтів на м’якому лупаку. Ті двоє, що їх заскочив тигр у подвійній печері, вийшли з свого захистку вельми горді. Ми обступили їх і в подиві й захваті дивились на них. Один із них був ще зовсім підліток. Його мати несподівано пропхалась наперед і люто накинулась на сина. Вона клепала його по щоках, скубла за чуприну й весь час пронизливо репетувала, мов який біс. Дебела волохата жінка, вона дала йому добрячого прочухана на превелику втіху всьому Плем’ю. Ми реготали так, що мусили триматись один за одного, або ж качалися по землі.

Невважаючи на те, що жили під гнітом вічного страху, ми були дуже смішливі й мали виразне почуття гумору. Наша веселість, нестримана й щира, була правдиво гаргантюанська. У нас ніщо не робилось наполовину. Бачивши щось смішне, ми сміялися, аж корчились, смішні ж були для нас навіть найзвичайніші й найбрутальніші речі. О, ми були великі сміхуни, можу запевнити вас.

Як ми повелися з Гострозубом, так само велися ми й з іншими звірами, що часом уганялись до нашого сельбища. Нашими стежками та водопоями ми користалися самі, доїдаючи прикро кожному звірові, що вдирався чи заблукував на наш терен. Навіть найкровожернішим хижакам ми так дошкуляли, що вони давали спокій нашому сельбищу. Звісно, ми були далеко не такі дужі й сміливі, як вони, ми були боягузливі й хитрі, але тільки завдяки тій боягузливості, полохливості та хитрості й могли ми існувати в жорстокому ворожому оточенні Молодого Світу.

Як я вже казав, Клаповух був, либонь, на рік старший за мене. Він не міг мені розказати, як жив раніше. Я вважав його за сироту, бо ніколи не бачив його матері. А батьки в ту добу взагалі не багато важили в житті дітей. Шлюб тоді був ще зовсім у зародку. Подружні пари раз у раз

І сварились і розходилися. Теперішні люди роблять це за законом, ми ж законів не мали, а жили тільки за звичаями. Шлюбні ж звичаї в нас були досить безладні.

Проте, як ви побачите далі з мого оповідання, в нас уже зароджувалась ідея одношлюбності, яка згодом, розвинувшись, і зміцнила ті племена, що її додержували. Вже й тоді, коли я народився, кілька пар жило окремо на деревах

поблизу мого матернього кубла. Життя в сельбищі не дуже сприяло моногамії, і, мабуть, якраз через це ті пари відокремилися й жили осібно, жили вкупі по багато років уряд. Звісно, коли одне вмирало чи трапляло до пазурів хижого звіра, тоді друге завше знаходило собі когось іншого до пари.

Одна річ вельми бентежила мене першими днями, коли я оселився з Плем’ям: над усіма панував якийсь безіменний, невимовний жах, що ніби йшов з одного боку, з північного сходу. Все Плем’я боялося тої сторони й йшло наче в постійному страху перед нею. Кожне позирало гуди частіше й тривожніше, ніж будь-куди інде.

Одного разу ми з Клаповухом подались у той бік по дику моркву, що саме тієї пори була найсмачніша. Мій товариш ураз став незвичайно сторожкий і боязкий. Він волів

І їсти чи стару тверду моркву, чи молоденьку, ще глизяву, і ніяк не важився зайти трохи далі, де багато було соковитої, смачної і де її ще не збирано. Коли ж я пішов гуди, | він розсердився й налаяв мене. Він дав мені на здогад, що там, у тій стороні, чигає якась страшенна небезпека, але яка саме, не міг пояснити, бо йому бракло слів.

Поки він лаявся й белькотав щось незрозуміле, я наївся досхочу моркви, але весь час мався на бачності, хоч і не було ніякої видимої небезпеки. Я виміряв оком відстань до найближчого дерева й знав, що завше встигну добігти до цього захистку, якщо вигулькне з хащі Рудий, чи Гострозуб, чи ще який звір.

Одного пізнього вечора на сельбищі зчинився великий! переполох. Усіх до одного пойняв якийсь нез’ясовний жах. Плем’я обліпило кручу, і всі дивилися та показували руками на північний схід. Я не знав, у чому річ, проте хутко видряпався до свого власного захистку — нашої печерки — і аж тоді озирнувся.

Далеко на північному сході, за річкою, здіймався стовп диму. То було для мене щось зовсім не знане. Зроду-віку не бачив я такого величезного звіра. Думаючи, що то якийсь дивовижний гад, я пильно стежив, як він підносить угору над лісом свою голову, коливаючи нею туди й сюди. Та незабаром з поведінки Плем’я я здогадався, що дим сам із себе не був небезпечний. Усі боялись його лишень як ознаки чогось іншого; але що воно було таке, я не міг збагнути, а вони не могли мені пояснити. Та скоро я мав про те дізнатися — дізнатися, одо воно куди страшніше за Рудого, за Гострозуба й навіть за гадюк, хоча в цілому світі начебто не було нічого над них страшнішого.

Був у Плем’ї ще один підросток, що жив самотньо, — Щербань. Його мати жила тут-таки в печерах. Коли в неї народилося ще двоє дітей, вона випхала його геть, щоб сам за себе дбав. Кілька днів ми спостерігали, як воно діялось, і насміялися з того немало. Щербаневі не хотілось кидати печери: щойно його мати виходила геть, він скрадався туди знов. Повернувшись додому й знайшовши його там, вона сатаніла — на превелику нам утіху. Звичайно мало не пів-плем’я захоплено чекало таких хвилин. Зразу з печери чути було крики та лайку, потім ляпаси й скигління Щербаня. Тоді починали гвалтувати й менші діти. Кінець кінцем, немов вивержений із мініатюрного вулкана, надвір вилітав сам Щербань.

За кілька днів його вигнано було вже остаточно. Мало не півгодини він плакав, сидячи сам серед луговини, потім прийшов до нас із Клаповухом і залишився в нас. Печерка була маленька, але ми потіснились, і місця знайшлося всім. Я не пам’ятаю, щоб він ночував з нами більше, як одну ніч. Отже, виходить, що жахлива пригода скоїлася саме другого дня.

Вранці ми понаїдались досхочу моркви й почали гратись. Десь опівдні, захопившися грою і забувши про всякі страхи, ми позалазили на високі дерева далеко в лісовій гущині. Я й досі не розумію, що сталося з Клаповухом, куди він заподів свою звичайну обачність. Очевидячки, захопився грою. І не диво, як згадати, ідо то була за гра. Ми гралися у квача, тільки не на землі, а на деревах. Перестрибувати десять-п'ятнадцять футів від гілки до гілки або плигати додолу з височини двадцяти чи двадцяти п’яти футів була для нас абищиця. Справді, й сказати страшно, з якої височини ми сплигували. Зростаючи та важчаючи, ми ставали обережніші, але підлітками, коли тіло ще гнучке та пружне, ми хтозна-що могли витівати.

Щербань був напрочуд сміливий і моторний. Він бував «квачем» куди рідше за нас обох і витівав таке, що ні Клаповух, ні я не могли того зробити чи, сказати правду, не важилися.

Коли «квачами» були я або Клаповух, він утікав на кінець високої гілки на одному дереві, звідки до землі було не менше, як сімдесят футів, і нічого нижче, за що вхопитись. Але футів на п’ятнадцять убік і футів на двадцять нижче тяглась груба гілляка другого дерева. Коли ми дерлись туди, де сидів Щербань, він, повернувшись до нас лицем, починав розгойдувати свою гілку. Звісно, це заважало нам посуватися далі, та то ще не все. Він гойдав гілку що далі, то дужче, і вже як ми мали «заквацяти» його, задки зіскакував з неї. Розгойдана гілка високо підкидала його, немов справжній трамплін. Повернувшись у повітрі лицем до тої другої гілки, що була нижче, він хапався за неї. Під його вагою вона згиналася, зловісно тріщала часом, але не ламалась, і він визирав на пас із листя, шкірячись переможно.

Востаннє Щербань утяв свою штуку, коли «квачем» був я. Він сидів на кінці гілки й розгойдував її, а я повільно повз до нього. Враз пролунав тихий застережливий вигук Клаповуха. Я глянув униз. Він сидів на дереві, у великій розсошині, й тулився до стовбура. Інстинктивно прищуливсь і я на своїй грубій гілляці. Щербань кинув розгойдувати її, але гілка ще сама гойдалась, шелестячи листям, і він підносивсь та падав на ній.