Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На Бродвеї Мартіна чекало нове випробування. При яскравому світлі електричних ліхтарів він побачив Лізі Конолі та її смішливу подругу. На мить він завагався, але зараз же зняв капелюха й уклонився. Він не збирався соромитися свого класу і в особі Лізі Конолі привітав не тільки її. Вона кивнула головою і сміливо глянула на нього гарними насмішкуватими очима, такими несхожими на лагідні й ніжні очі Рут. Потім подивилась на його супутницю, оцінюючи її лице, туалет і суспільне становище. Він бачив, що й Рут скинула на Лізі швидкий погляд, боязкий та лагідний, як у голубки, але встигла при тім помітити і дешеве її вбрання, і чудернацький капелюшок, що їх носили тоді всі фабричні дівчата.

— Яка гарненька дівчина! — промовила Рут перегодом.

Подумки Мартін благословив її за ці слова, але вголос

сказав:

— Справді? То як на чий смак. По-моєму, вона не така вже й гарна.

— Запевняю вас, що з тисячі жінок не знайдеться й однієї з такими правильними рисами. У неї прекрасне, виточене лице, наче в камеї. І очі прегарні.

— Невже? — байдуже спитав Мартін, бо для нього на світі була тільки одна прегарна жінка, і вона йшла поруч, спершись на його руку.

— Невже! Якби цю дівчину як слід одягнути й навчити добрих манер, усі чоловіки, та й ви самі, містере Ідене, зачарувалися б нею.

— Їй треба було б насамперед навчитися говорити, — зауважив він, — а то більшість чоловіків і не зрозуміли б її. Я певен, що ви не зрозумієте й чверті її слів.

— Дурниці! Ви такий же упертий, як Артур, коли хочете поставити на своєму.

— А ви забули, як я говорив, коли тільки познайомився з вами? Тепер — то воно зовсім інакше. А тоді я говорив так само, як ця дівчина. Тепер я вже можу довести вашою мовою, що ви не зрозумієте мови цієї дівчини. А знаєте, чого в неї така постава? Я тепер часто думаю про такі речі, про які раніш і не згадував, і починаю розуміти… багато дечого.

— Ну, то чого ж у неї така постава?

— Уже кілька років вона день крізь день стоїть коло машини. Молоде тіло гнучке, і важка праця надає йому певної форми, зручної для даної роботи. Я можу з першого погляду, отут на вулиці визначити ремесло багатьох робітників. От гляньте на мене. Чому я перевалююсь, коли йду? Тому що цілі роки провів на морі. А якби всі ці роки я був ковбоєм, то мав би криві ноги. Так само і з цією дівчиною. Ви помітили, який у неї, сказати б, твердий погляд? Бо про неї піхто ніколи не дбав. Вона мусила сама собі давати раду, а в дівчини, що сама собі дає раду, очі не можуть бути такі ніжні й лагідні, як… як у вас, приміром.

— Мабуть, таки ви маєте рацію, — тихо сказала Рут. — І як це шкода! Вона така гарна…

Мартін глянув на неї і побачив в очах її жаль. І вмить подумав, що кохає її, і відчув вдячність до долі, яка дарувала йому це щастя, — кохати її і йти з нею під руку на лекцію.

«Хто ти такий, Мартіне Ідене? — питав він себе того вечора, повернувшись додому. Він довго й пильно дивився на своє відображення в дзеркалі.— Хто ти й що? Де твоє місце? Твоє місце коло такої дівчини, як Лізі Конолі. Твоє місце серед легіонів робочого люду, серед усього низького, вульгарного й бридкого. Твоє місце серед робочої худоби, серед смороду й бруду. Чуєш сморід гнилої городини? Це гниє картопля. Ото нюхай собі цей сморід, дідько тебе забери, нюхай! А ти ще смієш заглядати до книжок, слухати чудову музику, милуватися гарними картинами, правильно говорити, думати про таке, про що не думає ніхто з твого кола, тікати від робочої худоби й від дівчат, таких, як Лізі Конолі, і любити блідий дух дівчини, яка на мільйони миль вища від тебе й живе серед зір! Хто ти й що ти, сто чортів? Невже ти направду сподіваєшся домогтися свого?»

Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і присів на край ліжка помарити трохи з відкритими очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратові рівняння. Минали години, меркли зорі, і за вікном засірів світанок.

Зробити велике відкриття допоміг Мартінові гурток балакучих соціалістів та робітничих філософів, що погожими днями збиралися в Сіті-Гол-парку. Раз або двічі на місяць, проїжджаючи через парк дорогою до бібліотеки, Мартін злізав з велосипеда, й слухав їхні суперечки, і щоразу насилу виривався звідти. Тон цих дискусій був не такий стриманий, як за столом у Морзів, і учасники їх не відзначалися поважністю а чи гідністю. Вони легко втрачали самовладання, обзивали один одного прізвиськами, незрідка кляли й лихословили. Бувало, що й до кулаків доходило. І все-таки, сам не розуміючи чому, Мартін знаходив щось здорове в думках цих людей. їхні словесні битви сильніше впливали на нього, ніж стриманий, спокійний догматизм містера Морза. Дарма що ці люди немилосердно калічили англійську мову, вимахували руками, наче божевільні, і нападали на своїх ідейних супротивників з дикунською люттю, в них відчувалося далеко більше життя, ніж у містері Морзі та в його дорогому містері Бетлері.

Мартін не раз чув, як у парку посилалися на Герберта Спенсера[13], а одного дня з’явився й послідовник цього мислителя — гідний волоцюга в засмальцьованому піджаку, застебнутому під саме горло, щоб приховати голе тіло. Закипів запеклий бій серед диму нескінченних цигарок і частого випльовування тютюнової жуйки, при чому волоцюга легко відбивав удари, і навіть коли один робітник-соціаліст глузливо крикнув: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його», він теж зумів йому відповісти. Мартін не дуже розумів, про що точиться суперечка, але, їхавши того дня до бібліотеки, повіз із собою свіже зацікавлення постаттю Спенсера і взяв там Спенсерові «Основні засади», про які не раз згадував той волоцюга.

Ось так і почалося велике відкриття. Мартін якось був уже брався за Спенсера, але, зупинившись на «Засадах психології», зазнав ганебної поразки, так само як і з творами пані Блаватської. Він нічого не зрозумів у тій книжці і повернув її недочитаною. Але цього вечора після алгебри й фізики та спроби нового сонета він ліг у постіль і розгорнув «Основні засади». Ранок застав його ще за книжкою. Спати він не міг. І навіть не писав цього дня. Читав у ліжку, аж поки знемігся, а тоді поклався на підлозі і, тримаючи книжку над головою, читав далі, то лежачи горілиць, то перевертаючись із боку на бік. Наступну ніч він проспав, а вранці сів писати, але книжка знову спокусила його, і решту дня він тільки читав, забувши про все на світі і навіть про те, що цей вечір мав провести з Рут. Він опам’ятався тільки тоді, коли Бернард Хігінботем, рвонувши двері, крикнув, чи не думає він собі, що тут у них ресторан.

Мартін Іден змалку відзначався допитливістю. Він хотів про все знати і, власне, тому побрався в мандри по світу. Але тепер, читаючи Спенсера, він довідався про таке, чого ніколи не знав і ніколи б, мабуть, і не дізнався, хоч би скільки плавав по різних морях. Він лише перебігав по поверхні речей, спостерігаючи окремі явища, об’єднуючи розрізнені факти й роблячи неглибокі узагальнення, але не бачив ніякої системи в цьому химерному й безладному світі випадковостей. Він часто і не без розуміння думав про механізм льоту птахів, однак ніколи не пробував пояснити собі процес розвитку цих істот як органічних літальних механізмів. Він ніколи й гадки навіть не мав, що міг бути такий процес. Що птахи мали якось створитися, йому й на думку не спадало. Вони завжди були. Просто вони існували, та й годі.

З усім іншим було так само, як і з птахами. Не маючи належної підготовки, він марно був брався за філософію. Середньовічна метафізика Канта[14] нічого не відкрила йому, а лише похитнула віру у власні розумові здібності. Так само й спроба познайомитися з питаннями еволюції обмежилася занадто спеціальною працею Роменса[15]. Нічого не второпавши в цій книжці, він зрозумів лише одно, — що цю сухущу теорію вигадала купка людців, які мали величезний запас хитромудрих слів. І аж тепер йому стало ясно, що еволюція — це не гола теорія, а загальновизнаний процес розвитку, і що думки вчених розходяться лише в тому, яким шляхом він іде.

Так ось цей Спенсер об’єднав перед ним усі знання в єдину систему, довів остаточні істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці, яку, бува, роблять матроси. Тут не було ні примх, ні випадковостей. Все підлягало законові. У згоді з законом, птах літає, а колись, у згоді з тим самим законом, згусток плазми почав рухатись, випустив лапки та крильця і став птахом.

Мартін підіймався з щабля на щабель у своєму розумовому розвитку і тепер опинився вище, ніж будь-коли. Усі таємничі з'явища розкривалися перед ним, і пізнання їх п’янило його. Вночі уві сні він жив разом з богами серед якихось велетенських привидів, а вдень, немов сновида, дивився на все відсутнім поглядом, бо бачив тільки щойно відкритий йому світ. За столом він не чув розмов про буденні дрібниці, а його жадливий розум шукав причин і наслідків в усьому, що він спостерігав. На тарілці з м’ясом він помічав сонячний промінь і намагався простежити його енергію в усіх її перетвореннях аж до самого джерела десь за сто мільйонів миль; або завважував цю енергію в русі своїх рук, що різали м’ясо, в мозку, що наказував м’язам рухатися, і, кінець кінцем, внутрішнім зором бачив той самий сонячний промінь у себе в мозку. Захоплений своїми думками, він не чув, як Джім шепотів: «Шелепнувся», не помічав стурбованого обличчя сестри, ані теж того, як Бернард Хігінботем багатозначно крутив пальцем коло свого лоба.

Найбільше Мартіна вражав взаємозв’язок між науками, між усіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь у нього по різних комірчинах пам’яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але між двома цими ділянками не було й найменшого зв’язку. Дві окремі комірчини пам’яті ніяк не сполучалися. Якби йому спало на думку, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв’язок, він би подумав, що це смішно й безглуздо. Але Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв’язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріадів атомів у піщинках під нашими ногами, усе має між собою зв’язок.

Цей новий світогляд дуже здивував Мартіна, і він сам собою став шукати залежності між усім, що існувало під сонцем і по той бік сонця. Він складав цілі списки зовсім не співставних речей і не міг заспокоїтися, поки не встановлював між ними певного зв’язку — між коханням, поезією, землетрусами, вогнем, гримучими зміями, веселкою, самоцвітами, потворністю, заходом сонця, лев’ячим риком, світильним газом, людожерством, красою, убивством, важелями, точкою опори і навіть тютюном. Отож він поєднував всесвіт і споглядав його або блукав його шляхами, стежками та хащами, але не як мандрівник, що заблудив і шукає виходу з таємничих нетрів, — ні, він спостерігав невідоме, опановував і присвоював собі все, що тільки можна було вивчити. І що більше набував знань, то дужче захоплювався світом та життям і своїм власним життям у цьому світі.

— Дурень ти! — казав він, дивлячись на себе в дзеркало. — Ти хотів писати й пробував писати, а хіба ти мав про що? Ну, що в тебе було? Жменька дитячих думок, якісь недозрілі почування, неясне уявлення про красу, неоглядна тьма неуцтва, серце, повне кохання, та честолюбність, безмірна, як твоє кохання, і безнадійна, як твоя темнота. А ти хотів писати! Ти ж тільки тепер починаєш набувати щось таке, про що варт писати. Ти хотів творити красу, але як міг ти її творити, не збагнувши природи краси? Ти хотів писати про життя, а сам не розумів його суті. Ти хотів писати про світ і закони буття, а світ був для тебе китайською грамотою, і вся твоя писанина тільки доводила б, що ти не знаєш його законів. Але не журися, Мартіне! Ти ще писатимеш. Ти знаєш мало, дуже мало, але ти на правильній дорозі і скоро знатимеш багато. Якщо тобі пощастить, то колись ти пізнаєш усе, що можна пізнати. І тоді ти писатимеш.

Він звірився Рут із своїм великим відкриттям, але дівчина не виявила особливого ентузіазму. Вона вислухала його мовчки, бо, очевидно, знала про все це раніше. Ця незворушність її дуже б його здивувала, коли б він не зрозумів, що для неї це ніяка не новина. Артур і Норман, виявилося, визнавали еволюцію і читали Спенсера, хоч він, видимо, і не справив на них якогось враження. А кучмистий юнак в окулярах — Віл Олні — глузливо засміявся, коли заговорили про Спенсера, і повторив уже знайомий Мартінові дотеп: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його».

Проте Мартін дарував йому цю насмішку, бо почав переконуватися, що Олні зовсім не закоханий у Рут. А згодом він був дуже вражений, побачивши з різних дрібниць, що Олні не тільки байдужий до дівчини, а просто-таки має до неї нехіть. Цього Мартін ніяк не міг зрозуміти. Це був феномен, що не давався зв’язати його з іншими явищами світу. Мартінові було навіть шкода цього юнака, бо, певно, якась природна вада заважала йому оцінити вроду й чарівність Рут. Не раз у неділю вони їздили на велосипедах за місто, і Мартін мав нагоду пересвідчитися, що Рут і Олні перебувають у стані збройного перемир’я. Олні приятелював з Норманом, лишаючи Артура й Мартіна в товаристві Рут, за що Мартін був йому щиро вдячний.

Ці неділі були для Мартіна великими святами, бо давали йому змогу бувати коло Рут, а крім того, ставили його впорівень з молоддю її класу. Хоч ці молодики здобували систематичну освіту протягом довгих років, Мартін відчував, що інтелектуально доріс до них, а розмови з ними були для нього чудовою практикою в літературній мові, яку він так старанно вивчав. Книжки про добрі манери він уже покинув, натомість поклавшися на свою спостережливість. Окрім тих хвилин, коли він чим захоплювався, Мартін пильно стежив за своїми новими друзями і в такий спосіб переймав різні деталі поводження в товаристві.

[13] Герберт Спенсер (1820–1903) — англійський філософ-позитивіст, соціолог та психолог.

[14] Кант, Імануїл (1724–1804) — німецький філософ-ідеаліст.

[15] Ромене, Джордж (1848–1894) — англійський біолог, прихильник Дарвінової теорії еволюції, друг Ч. Дарвіна.